С рояля ели, на нем же пеленали детей. Как мариупольская филармония стала укрытием для сотен людей
Наталя Сопутняк провела у Маріуполі три тижні з початку повномасштабного вторгнення. Її тимчасовим укриттям стала будівля Маріупольської камерної філармонії, де вона працювала четвертий рік дизайнеркою-поліграфісткою: робила афіші, дизайни квитків і так далі.
Кожен день жінка спостерігала, як обстріли, пожежі й руйнування стають все ближче і ближче. А згодом до звуків артилерії почали домішуватися звуки автоматних черг.
Наталя яскраво запам’ятала той день, коли у філармонію у крові та штукатурці прибігли налякані люди. Вони прийшли з Драматичного театру, на який щойно скинули бомби російські літаки. Це було 16 березня. А вже наступного дня Наталя зможе покинути місто: її та двох її близьких посадить у свій мікроавтобус ром, що приїхав у філармонію за своїми родичами.
«Східний Варіант» зі слів Наталії розповідає історію укриття у філармонії.
Мама — у Маріуполі, син — у Харкові
Маріуполь вперше пережив вторгнення росії у 2014 році, коли на кілька тижнів у місті встановилася влада так званої «днр». Потім Збройні сили України звільнили місто від окупантів, але відлуння війни ще довго було відчутне у місті. У січні 2015-го росіяни обстріляли мікрорайон «Східний», що знаходиться на Лівому березі міста. Тоді загинула 31 людина, а постраждали більше сотні.
Але потроху Маріуполь оговтувався від трагедії. Напередодні повномасштабної війни мало хто вірив у те, що воно буде.
«Місто розвивалося, все було гаразд. У Маріуполі багато військових, зокрема, “азовців”. Нам здавалося, що ми захищені. До того ж за кілька днів до вторгнення у місто приїжджав Ринат Ахметов. Це всіх дуже заспокоїло. Всім здавалося, що він має знати більше нас», — згадує Наталя.
20 лютого вона відвезла свого сина у Харків. 14-річний Боря навчався у Харківському спеціальному навчально-виховному комплексі імені В. Г. Короленка. Наталя, якщо і відчувала тривогу від новин про ймовірне вторгнення, то думала, що принаймні, Харків у більшій безпеці, ніж Маріуполь, де лінія розмежування проходить за 20 кілометрів від міста.
А вже 24 лютого Боря подзвонив мамі та сказав, що в інтернаті паніка. У закладі навчалося багато дітей з інших областей, тому треба було дочекатися, доки вони приїдуть. Наталя теж купила квиток на потяг до Харкова, але у призначений день він нікуди не поїхав.
Але вона подбала про сина і попросила знайому, дитина якої також навчалась у тому інтернаті, забрати Борю.
«До того, як зник зв’язок, я вже знала, що він у Дніпрі, у більшій безпеці, ніж у Харкові», — каже Наталя.
Гірка іронія долі
Наталя мешкала у Лівобережному районі міста, що почав потерпати від обстрілів з першого дня війни. Люди на «Східному» майже одразу перейшли в укриття.
4 березня Наталя випадково дізналася про те, що ніби з центру міста будуть відправлятися евакуаційні автобуси до Запоріжжя. А з Лівого берега до центру людей можуть доправити військові та поліцейські. Наталя, її чоловік та мама сіли в один з таких автобусів до центру. Вже там стає відомо: ніякої евакуації не буде.
За гіркою іронією долі Наталя опинилася у Маріупольській камерній філармонії, де віддалено працювала ось вже кілька років. І саме тут їй доведеться провести найближчі три тижні свого життя.
Філармонія повна людей. Більш безпечний перший поверх вже зайнятий людьми. Тому Наталя з родиною розміщується у концертній залі.
Вона згадує:
«Під стелею висять величезні скляні люстри й світлове обладнання. Я весь час уявляю, як це все ламається і падає мені на голову».
У філармонії жили не тільки люди. Вони рятували своїх тварин. Тож до дитячого плачу, кашлю, схлипів, хропіння додавалося нявкання і гавкання. В будівлю продовжують прибувати нові люди. Від них інші дізнаються, які будинки зруйновані, які згоріли.
Приходять туди і жінки, що нещодавно народили. Пологовий дім у центрі росіяни розбомбили 9 березня, тож більше йти нікуди. Одна з жінок народила прямо філармонії.
Сусід Наталі Павло з надією каже: «Якщо у нашому сховищі народився янгол, нашу будівлю не зруйнують».
Наталя відповідає: «Вони скинули бомбу на пологовий і лікарню, їм на нас плювати».
День за днем ситуація стає все гірше. На білому роялі, що стоїть на вході перед концертною залою, більше не грають. З нього тепер їдять, на ньому ж сповивають дітей.
У філармонію часто приїжджають українські військові: доставляють ще людей, у тому числі поранених. А ще — їжу, воду та ліки.
Наталя каже, що вони були острівцем адекватності посеред хаосу.
«Ці люди хоча б якось розуміли, що відбувається, що потрібно робити. І могли допомогти нам».
Готувати ніхто не хотів, бо всі хотіли жити
Люди розділяють між собою обов’язки. Хтось готує, хтось сортує ресурси, хтось шукає корисні речі для імпровізованого сховища — посуд, дрова і так далі.
Вдень процесами у філармонії керує її директор Василь Крячок. До вторгнення він був диригентом. І знову гірка іронія долі: тепер замість оркестру в нього сотні наляканих людей.
Тижнями ті, хто жив у філармонії, харчувалися одним стаканом юшки, шматочком ковбаси, якщо пощастить, і хлібним коржиком. І цього вистачало не на всіх.
Але гіршими за умови існування там були постійні обстріли, що з кожним днем насувалися.
«У будівлі філармонії багато вікон. Ми до них підходимо і бачимо, як щось горить. Кожен день все ближче й ближче. Дивишся на дев’ятиповерхівку, що палає, і думаєш: “Слава Богу, я пішла зі свого будинку”. Але як би нас не заспокоювали, що по філармонії, де укриваються люди (і всі про це знають), не будуть стріляти, в це важко повірити», — каже Наталя.
Ще важче повірити, коли знаєш, що вже був обстріляний пологовий будинок, а пізніше дізнаєшся, що обстріляли гуртожиток одного з університетів, де переховувались люди.
В один з днів з’являється слух, що неподалік від філармонії можна «зловити» зв’язок. Наталя одразу намагається додзвонитися сину. Вдається. Так Боря дізнається, що його мама жива. Але як слід поспілкуватись вони не встигають: чутно гул літака, отже треба ховатися.
Раз на кілька днів у філармонію працівники міськводоканалу привозять воду. Одного разу автівка потрапляє під обстріл і так залишається стояти біля філармонії. Самій будівлі теж дісталося — частинки будівлі відкололися. Афіші, що колись малювала сама Наталя, посічені уламками.
У якийсь момент крізь звуки артилерії і вибухи стають чутні автоматні черги. Це означає, що вуличні бої підступають до району філармонії.
«Я весь час уявляю, як росіяни зайдуть у зал і просто нас всіх перестріляють», — описує свої відчуття Наталя.
Згодом з’являється інформація, що з міста можна виїхати на приватному транспорті, для якого буде зелений коридор. Люди швидко збираються, малюють на автівках напис «діти», ліплять білі стрічка і самостійно формуються у колону. Попереду — лише невідомість. Доходять чутки, що артобстрілом раніше вже накривало автівки і тепер вони стоять прямо на дорогах, а всередині мертві пасажири. Але і залишатися в місті неможливо.
Люди з другого поверху займають місця тих, хто виїхав. На першому поверсі безпечніше. Але тепер тим, хто залишився, потрібно взяти на себе їхні обов’язки, бо готувати нікому.
Наталя береться за цю роботу. В один з днів йде з імпровізованої польової кухні у дворі одного з будинків. І саме там починається обстріл. Ті, хто залишився там, перечікують у підвалі будинку. Пів вулиці було тоді зруйновано.
«На наступний день ніхто готувати вже не пішов. Всі хотіли жити», — каже Наталя.
20 хвилин відділяли від спокійного життя
Люди поступово роз'їжджаються хто куди — аби лише більше не жити жодного дня у маріупольському пеклі. Одна з волонтерок філармонії, Оксана, вмовляє водія на мікроавтобусі вивезти до Мелекіного (населений пункт поблизу Маріуполя) мам з дітьми. Його просять повернутися за іншими і дають гроші.
Пізніше Оксана каже Наталі, що, ймовірно, хлопцю мало заплатили і він не повернеться.
Наталя добре запам’ятала і той день, коли російські літаки скинули авіабомби на Драматичний театр Маріуполя. Це було 16 березня. Люди з театру перейшли до філармонії. Вони були у крові, штукарці і без зимового одягу.
Дивлячись на це Наталя думає про те, щоб вийти з міста пішки. Але виходити вже пізно.
Наступного ранку Наталя звертається до волонтерки Оксани і каже, що заплатить 15 тисяч гривень тому, хто вивезе Наталю, її чоловіка і маму з міста.
Через 10 хвилин у хол філармонії заходить ром, що приїхав забирати свою родину. Оксана звернулася до нього і озвучила пропозицію Наталі — вивезти трьох людей за 15 тисяч гривень. Він погодився.
«Його мікроавтобус був маленьким, з вибитим склом. Вікна заклеєні картоном, двері не зачиняються. У його машині вже 14 людей. Діти плачуть. Залізши туди якось боком, ми втрьох ще змогли вміститися», — згадує Наталя.
Вона зазначає, що через 20 хвилин вони вже були в Мелекіному. Водій гнав машину на великій швидкості й не гальмував ніде, окрім блокпостів. Лише третина години відділяла Наталю та її родину від відносно спокійного життя.
Якийсь час родина провела у Мелекіному, потім переїхала у Бердянськ. Вже звідти, з великими складнощами на одному з евакуаційних автобусів вони дісталися Запоріжжя. У Дніпропетровській області Наталя нарешті побачилася з сином Борисом. Хлопець весь цей час читав новини про Маріуполь і не знав, що відбувається з його мамою і чи жива вона взагалі.
Зараз вони живуть в Італії, але Наталя хоче повернутися в Україну. І, можливо, в Маріуполь. Але лише після деокупації і відновлення міста.
Свої спогади з блокадного Маріуполя Наталя закарбувала на своїй сторінці в Інстаграмі.
Сама будівля філармонії майже не постраждала. Вже після повної окупації міста на сцені у концертній залі окупанти почали монтувати клітки для показного «народного судилища» над «азовцями». Що на цей час відбувається у філармонії, невідомо.
***
