«Гордился, что пока он воюет, сестра может спокойно ездить на гемодиализ»: история защитника «Пумбы»

12 декабря 2025, 14:04

<em>Обложка: Восточный Вариант</em> — *Обложка: Восточный Вариант*

Уже понад два роки минуло відтоді, як 10 грудня 2023 року, виконуючи штурмові дії в районі Синьківки на Куп’янському напрямку, пропав безвісти Валерій Ломинога — 29-літній стрілок-санітар 115-ої механізованої бригади.

До служби в ЗСУ він працював електрогазозварником інженерно-експлуатаційного відділу Покровської виправної колонії №17, що в Балаклійському районі Харківщини. Його мама досі сподівається на диво, що син, який стільки зусиль вклав у її підтримку, коли у 2021-му від наслідків ковіду помер чоловік та батько Валерія, і який допомагав важко хворій сестрі виховувати її нащадка й свого племінника та не встиг створити власної сім’ї, таки живий...

А поки матір слухає його реп-композиції, сама пише вірші в такому ж стилі, й розглядає картини своєї доні Євгенії, якої не стало 14 жовтня 2025-го. Без братової допомоги її здолали діабет, сім років гемодіалізу, потім – сліпота і останній стукіт серця, що не витримало боротьби…

Любив «своє гетто», де народився та захопився репом

«Євгенія народилася у 1986-му, а через 8 років – Валерій, який зростав допитливим. Я деякий час працювала в молодших класах й була першою вчителькою сина. Досі згадую, як мене називав Жанною Миколаївною машинально навіть удома. Загалом у школі вчився добре. Дуже полюбляв усе про динозаврів: мав колекцію їх іграшкових копій і розбирався у видах тих рептилій. Читав запоєм книги про тварин і космос. А як підріс, став обожнювати авто. Батькову вазівську «копійку» намивав чи не щодня до блиску, а всередині пилососив – машина мала бути чистою. Як почав заробляти, міг усю платню витратити на запчастини чи тюнінг подарованої батьком «Лади». Син мріяв купити гарну автівку й кататися з дівчатами – як і його однолітки», – розповідає мати Валерія Жанна Миколаївна.

Валерій Ломинога, закінчивши школу, вступає на біофак Харківського національного університету ім. Каразіна за результатами вдалого складання ЗНО. Він був одним хлопцем у групі – після занять полюбляв гуляти й фотографуватися з однокурсницями у Центральному парку Харкова.

Звісно, дівоча увага була як бонус до навчання, проте він щедро віддячував, часто купуючи подругам презенти на останні кошти. Але й не цурався роботи, заробляв там, де тільки міг. Минуло два роки студіювання і юнак зрозумів: біологія – не його, це просто дитяча мрія з часів книг про динозаврів та різної фауни. А проза життя вимагала заробітку вже зараз. Відтак з університетської авдиторії пересів за парту Слобожанського регіонального центру профосвіти, де вивчився на електрогазозварника.

«Він – мій друг дитинства. Валера захоплювався футболом, а ще більше – баскетболом і воркаутом. Постійно із ним ходили на турніки та бруси, у зал важкої атлетики. Та найдужче мріяв стати відомим українським репером. Сам писав вірші і під них підбирав треки, обожнюючи Кертіса Джеймса Джексона III-го, знаного під псевдо 50 Cent. Це був його ідол у творчості та й у житті в певних моментах. У соцмережах часто відкривав сторінки, викладав там реперський контент. Дивно, та він не бешкетував, не мав слави хулігана, не акцентував чужу увагу на своїх амурних справах, хоч і симпатизував дівчатам, що дещо нетипово для прихильника такої музики. На пам'ять про товариша залишилися зроблений у гаражі стелаж та зварена з газового балона буржуйка. І працюючи, він часто подумки прокручував сюжети пісень. Творчість була частиною його», – згадує однокласник героя Юрій Устименко.

Звісно, розвиток таланту потребував вкладення коштів, яких у вчительки початкових класів і працівника електростанції бракувало. Голова сімейства якось навіть збирав металобрухт, аби прогодувати родину. Тому кілька доробків Валерій Ломинога увічнив голосом у сараї друга – Олега Шляхова.

«Ми обидва захоплювалися воркаутом. Та одного дня він сказав, що має тексти й мріє про запис пісні у студії. Хоч репом я не надто захоплювався, але хотів підтримати друга і його перші кроки у творчості. Вирішили спочатку самі спробувати. Й нічого кращого, аніж мій сарай, на той час не знайшлося. У районі це – найтихіше місце. Після записів я тиждень «чистив» звук у спеціальній програмі. Брав «мінусовки» на безкоштовних ресурсах, міксував і накладав голос Валерія. Вдалося так зберегти три пісні. Одна з них – «Z-17». Назва означає 17-ту колонію, де він уже дорослим трудився. Наше селище – немов гарнізонне містечко цієї установи, де багато хто працює з місцевих, де я теж був ІТ-фахівцем», – занурився спогадами у спільне минуле Олег Шляхов.

У цій сповіді юнак розповідає, що народився у сірій двоповерхівці, що любить рідне Покровське, де у 9 літ «заразився репом», де вперше покохав і про спомини, від яких частіше б’ється серце. Про школу, президентом якої був й писав там на 11 балів контрольні. Він просив не шукати його в барах, бо займається спортом у своєму «гетто» – так люблячи називав селище.

«Я обіцяв повернутися, щоби гнати цю нечисть з нашої землі»

Хлопець мав тісний зв'язок з батьком, – у багатьох життєвих ситуаціях і проблемах тато помагав знайти вихід. Коли той пішов у засвіти, Валерій став опорою родині, її захисником, бо за рік почалася велика війна. Здавалося, широчінь доброти юнака – безрозмірна. Його сестра Євгенія, маючи на руках трирічного сина, розлучилася з чоловіком і вирізнялася кволим здоров’ям, потребуючи постійної уваги. Він став племіннику практично старшим братом, навчаючи всього, що слід знати чоловіку. Дядько радо підтримував його захоплення роком і грою на гітарі.

Ломинога пробував себе на різних поприщах. Був і охоронцем у супермаркеті. Але властиву креативність краще втілював у металі. Приходив з роботи і фантазував, намагаючись гратися із залізним декором, зокрема, металевими квітами. Товариш, а в колонії – провідний інженер – Олександр Тесленко, каже: «Валерій працював сумлінно попри дощ, спеку і мороз».

Вже у виправній установі його призвали на строкову службу, де згодом підписав контракт – у військовій частині – 65-му ракетно-артилерійському арсеналі в Балаклії.

«На початку ворожого вторгнення перші дні вони були на ППД. Жоден боєць не мав і тіні смутку, що слід захищати країну від окупанта. Якщо всі, – то йдемо всі! Хоч наші все робили, аби затримати росіян перед Балаклією, приміром, підривали мости, втім довелося відходити. Місто рашисти захопили 3 березня 2022-го. Вже після деокупації, коли Ломинога долучився до 115-ої бригади і деколи приїздив у місто, ми зустрічалися. Щоразу той просив: «Хлопці, не розпитуйте за війну, хочу з вами від неї трохи відпочити, давайте говорити просто про життя», – веде далі Юрій Устименко.

«Син на батьковій машині тоді прибув на зміну. В авто, що зосталося на стоянці, були його речі. Але хлопці у швидкому темпі вантажівками вивозили боєприпаси, а затим поїхали і самі десь до Миколаєва. А «копійочку» росіяни згодом забрали. Нас евакуювали із селища на «швидкій» у 17-ту лікарню Харкова, бо дочка вже дуже хворіла, потребуючи двічі на тиждень гемодіалізу, без якого померла б. Тим часом побратими й Валерій обжилися в якомусь миколаївському підвалі, звідки виходили на чергування. Якось відбувся черговий обстріл, син саме чатував і його зачепило вибухом. Після лікування наступного року перевівся у 115-ту бригаду, що саме воювала на Куп’янському напрямку, пройшовши курси санітарів – парамедиків», – розповідає про початок повномасштабної російської агресії Жанна Ломинога, яка досі із онуком мешкає в орендованій харківській квартирі.

Після двох місяців перебування на фронті, боронячи рідну Слобожанщину, Валерій приїхав у відпустку, востаннє навідавши маму і племінника. Тоді зазнав другої сильної контузії попід Куп’янськом. Оповідав, що з «нуля» виносив багато поранених. І обмовився про ситуацію, коли на його очах з 90 наших бійців, з якими перебував в окопах, у строю за короткий час лишився тільки кожен десятий. Рідні вмовляли кровинку лишитися вдома, але хлопець одказав: його чекають побратими, яких не має права підвести. «Я обіцяв повернутися, щоби гнати цю нечисть з нашої землі», – його пряма мова. Він пишався, що захищає близьких, і поки воює, мама з сестрою можуть відносно спокійно їздити на гемодіаліз. А вже мрію про власних дружину і діток планував здійснити після перемоги…

Материнський реп – крик душі жінки, яка втратила сина і опору в житті

У війську Ломинога мав позивний «Пумба», – придумав його сам, адже був вельми гуморним та самоіронічним.

«Ми востаннє переписувалися 9 грудня 2023-го. Син зауважив: скоро вивезуть на бойові, потрібно в капосну зимову погоду викопувати шанці, ще й в умовах постійних штурмів орків. Просив молитися за нього, писав, що вірить у краще. Я відповідала, що постійно молюся, проте прохала, аби і він стерігся. А 10 грудня син зник безвісти із побратимами. Тоді їх – 16 осіб – повезли на завдання, почався раптовий артобстріл», – продовжує Жанна Миколаївна.

Надійшов бойовий наказ зайняти низку позицій неподалік Синьківки. Кілька груп військових 4-ої механізованої роти 2-го мехбату 115-ої бригади вирушили на БРТ М-113. На визначених точках вони окопувалися під щільним артилерійським та мінометним вогнем ворога. Почала насуватися численна штурмова група росіян, яку періодично вогнем підтримував танк. Зав’язався стрілецький бій. З деякими нашими групами втрачено зв'язок. Бійці займали кругову оборону. Згодом наказали відходити. Наступного дня аеророзвідка фіксувала тіла українських вояків, до яких не було доступу. Тоді 16 бійців оголосили безвісти зниклими. Проте за три дні шестеро з них – поранені, змогли дістатися точки евакуації, де їм надали меддопомогу. Вони пояснили, що спостерігали велику кількість БПЛА противника, які намагалися збивати, поки були боєприпаси. Доля 10 бійців, зокрема і Валерія Ломиноги, досі є невідомою…

Жанна Ломинога теж деколи викладає свої думки й емоції у ліричному форматі. Якось вона написала своєрідний материнський реп – крик душі жінки, яка втратила сина і опору в житті.

Біль статусу

Є біль, який не вміщають слова.

Біль, який не видно назовні,

Бо він живе десь глибоко всередині, у тиші, що кричить.

Це біль очікування.

Біль, коли твоя рідна людина — у статусі “зниклий безвісти”.

Ти прокидаєшся з надією. Засинаєш зі страхом.

Твоє життя — це нескінченне "а раптом".

Раптом подзвонить. Раптом хтось впізнає. Раптом знайдеться.

І кожен день ти між вірою та безсиллям. Між життям і порожнечею.

Цей статус — не просто слово у документах.

Це життя, розділене на "до" і "після".