История бойца «Саважа» из мариупольского «Циклона», который остался верным Украине и смог вырваться из вражеской оккупации
Богдан — маріуполець. Він — співробітник штурмового підрозділу Державної кримінально-виконавчої служби «Циклон» і небайдужий до справи фанат кінології. Спецпризначенець серед побратимів знаний за позивним «Саваж», а його пес «Скар» — бельгійська вівчарка малінуа, просто неймовірний — грайливий, слухняний, потужний, знає понад 100 команд і може практично все.
У цієї пари складний шлях, але цікавий — вони разом потрапили на службу у воєнізоване формування ДКВС у Маріуполі, багато тренувалися й вивчали одне одного, ставши за роки співжиття прикладом успішного симбіозу людини та тварини. Так склалося, що їм обом довелося довго і з певним ризиком вибиратися з окупованого міста, щоби згодом, на підконтрольній українській владі території знову долучитися до рідного колективу й продовжувати свою службу.
Пощастило з бабусею і патріотичним оточенням
Коли спостерігаєш за тим, як Богдан і «Скар» розуміються, як вони взаємодіють, інколи на якомусь незбагненному рівні — без команд, немов подумки — складається враження про існування незримого каналу комунікації і обміну енергіями на цьому найвищому з можливих щаблів людино-собачої синергії. Вівчарка практично не спускає очей зі свого господаря і партнера, реагуючи на кожен його рух чи навіть вираз обличчя. Це — любов, справжня, незрадлива…
«З дитинства дивився багато фільмів з військово-воєнними сюжетами, дещо собі мріяв. Так склалося, що навчався у коледжі, потім — в університеті, бо мама твердила, що треба вчитися. А потім сказав їй: «Я для тебе все зробив, і трохи для себе — здобув дипломи». Але почав працювати в охоронній фірмі, у складі мобільної групи. Там було багато колишніх спецпризначенців з «Омеги», «Сокола» — вони чимало цікавого розповідали про свою службу. Мене це інтригувало. Вже тривала АТО, а потім — ООС, і військова тема буквально висіла скрізь у повітрі в Маріуполі й була дуже близькою мені», — розповідає «Саваж» про прелюдію того, як він одягнув однострій.
У 2019-му від знайомих хлопець дізнався про існування спецпідрозділу «Циклон», куди неодмінно захотів вступити. Так, цей шлях мав певні «дюни», які треба було здолати. Після отримання рекомендацій, кандидат пройшов відбір, непрості фізичні і психологічні тести, подав документи й уже в 2020 році почав тут службу.
«Дехто думає, що в Маріуполі багато проросійського люду, і дуже помиляється. Насправді йдеться про чималий шмат просто байдужих, яким однаково, під яким прапором жити і працювати. Росіяни з ними гарно попрацювали свого часу. А от мені пощастило з бабусею — вона розповідала про нашу минувшину, гіркі її уроки, і я розумів: щось в історії та й відбувається циклічно. Згодом деякі товариші долучилися до батальйону «Азов», коли почалася АТО. І після тіснішого спілкування з ними став краще розуміти причинно-наслідкові ланцюжки тих подій. Водночас я ходив у фан-сектор, уболіваючи за футбольний клуб «Металург», де серед тамтешнього товариства панувала патріотична проукраїнська думка. Я щоразу потрапляв у правильне ком’юніті, в якому формувалися побратими. Багато з них воювали, загинули, перебували в полоні, деякі досі б’ються з руснею на фронті», — продовжує оповідку циклонівець.
24 лютого 2022-го «Саваж» прокинувся від дзвінка командира: «Доброго ранку, у нас війна!». Він одягнув форму, взяв пса й поїхав на роботу в Маріупольське СІЗО №7. Згодом росіяни захопили їх швидко й зненацька — практично на робочому місці. Але Богдан, як і деякі його побратими, не став колаборантом та зрадником й зумів вийти з оточеного міста…
На другий день медового місяця почалася війна
Богдану тоді було 26 років. Він одружився 22 лютого 2022-го, а 24 числа пішов на службу і його медовий місяць на тому завершився. Хоча хлопець й раніше здогадувався до чого йде... Дружину напередодні проінструктував, вони з’їздили до батьків, Богдан дав настанови, що слід зробити: заправити авто, прорахувати шлях, куди їхати, дав адресу родичів у Дніпрі. Того страшного ранку дружина так і зробила. Вона із батьками, коли ще можна було їхати, встигли вирватися з міста, це врятувало їм життя і трішки розв’язало «Саважу» руки в діях.
Передусім, перед пенітенціаріями постала задача утримати контроль і порядок в установі, де перебувало майже 350 ув’язнених. Від початку активних воєнних дій обстановка серед них ставала дедалі напруженішою…
«У ці дні роззнайомився з хлопцями із полка «Азов». Домовилися: якщо виникне потреба, вони нам допоможуть і навпаки. Ми їм справді помагали — в інтересах «азовців» спостерігали за ситуацією, були їхніми очима, адже вони не могли бути скрізь. У ніч на 7 березня людина, яка мала мене попередити, загинула. Він перебував у розвідувальній групі, що шукала російські ДРГ у місті. В бою цей хлопець склав голову. Ми ж втратили час, щоб адекватно відреагувати на те, що наша установа стрімко опинилася у ворожому оточенні, бо мали відповідний план дій», — спецпризначенець згадує перші дні повномасштабного вторгнення росіян.
І одразу чесно визнає: не всі співробітники установи поділяли, як потім виявилося, державницьку проукраїнську позицію. Були і так звані «ждуни», які чекали свого часу й навіть знали дещо більше, ніж всі думали. Наразі по ним тривають кримінальні провадження. Богдан у випадку вчасного надходження попередження збирався зі своїм собакою вийти з території ізолятора із хлопцями, які розділяли таку позицію і доєднатися до Сил оборони України — а найпевніше, до підрозділу полка «Азов», в якому служив офіцер, котрий тоді загинув.
«Орки зайшли у цей район доволі не очікувано для нас через згадану причину. Хтось з персоналу — чи то під загрозою, чи й навіть у змові — відчинили браму ворогу. Я саме проводив обхід прилеглих територій, і повертаючись побачив, що у дворі вже повно «піратів» з підрозділу «Сомалі» в російському камуфляжі. Звісно, я зброї не мав, бо в установі її носіння персоналу заборонено. Вся вона перебувала у відповідній кімнаті зберігання. «Сомалійці» наказали підійти ближче: «Будемо знайомитися…». Вони чомусь подумали, що я — «азовець», можливо через зовнішність. Кажу їм: «Хлопці, ви помилились». На що один з візитерів відповів: «Ми не помиляємося». Поставили до стінки, наказали не рухатися. Я чув, як вони збирали звідусіль наш персонал», — веде далі «Саваж».
Якби вони чинили опір, загинули б, а разом з ними — і ув’язнені СІЗО
Щойно відкрилася брама, «сомалійці» намагалися заїхати на територію танком. Та в них не вийшло, бо панцирник ширший по габаритам. Тоді вони переключилися на іншу ідею — облаштувати тут позицію «Граду» і працювати з нього по ЗСУ. Навіть ті, хто їх підтримував серед персоналу розуміли: обов’язково прийде відповідь і постраждають ув’язнені.
Богдан каже, що вони не могли тоді чинити збройного опору, — в тих умовах це був би колективний суїцид. Більше того, вони не мали права так вирішити і за кількасот людей, які перебували за гратами, хоч і мали очевидне багате кримінальне минуле.
У «Саважа» відібрали смартфон. «Сомалійці» забралися з території і наказали нікуди не йти. Згодом відбулася масова непокора ув’язнених. Цілу ніч її стримували, не даючи вийти сидільцям за межі ізолятора. За кілька днів прибули представники так званої юстиції «днр» і заповзялися схиляти персонал СІЗО до співпраці: хто бажає — пише заяву, а хто ні — можуть бути вільними.
«Ми з товаришем скористалися тим. Але однак побоювалися, що нас переслідуватимуть. Спочатку переховувалися у селищі, потім перебралися у місто, де вийшли на водіїв-волонтерів, які вивозили людей в евакуацію. Хотіли попервах дістатися хоча б до Бердянська, бо Маріуполь якраз контролювали денеерівці, котрі до нас дуже жорстко ставилися. Накопичили трохи грошей, повиймали всі заначки, у знайомих взяли. Водій довіз до точки, де ми пробули 4 дні, а вже звіти дісталися Бердянська, де трішки видохнули, як би це парадоксально не звучало», — таким за словами «Саважа» був їхній перший ривок із окупації
Проте з проміжного пункту вони не могли довго виїхати — важко було знайти перевізника, тим паче пасажира із собакою. Там вони перечекали традиційний для росіян травневий період «побєдобесія». Втім, таки знайшли шофера, який повірив у адекватність песика. Спочатку — Мелітополь, потім — Василівка. Десятки блокпостів рашистів. Дорогою ночували де прийдеться. На КП злегка знущалися, хлопців відмовляли їхати на підконтрольну Україні територію, де їх буцімто посадять, поб’ють й навіть уб’ють. Зрештою, їм усе вдалося, а зустріч Богдана і коханої відбулася у Запоріжжі через пів року після одруження.
«Дружина і «Скар» трохи конкурують за увагу, але я для нього — альфа»
«Я нещодавно був у Литві і там колеги запитували, що потрібно робити й уміти, коли почнеться війна? Відповів: одразу слід жінок і дітей відправляти подалі від лінії фронту, бо ви будете заручниками ситуації, думатимете про них, а не про те, як ефективно воювати. І от і колезі, який теж лишився в Маріуполі і з яким разом звідти вибиралися, було дуже важко ментально, поки з міста не змогла виїхати дружина з дитиною», — циклонівець акцентує на важливих моментах для силовиків, коли починається війна.
Звісно, Богдану на вільному терені треба було довести, що він не зрадник і не колаборант. «Саваж», щойно заїхав, зателефонував командиру з «Циклона», доповів, що перебуває на підконтрольній території і може зустрітися, висловивши готовність далі працювати. Після зустрічі командир дав час, щоб пройти необхідні процедури в різних спецслужбах і правоохоронних органах. Після перевірки він із побратимами брав участь у кампанії на Запорізькому напрямку.
«Я задумувався, що в багатьох спецпідрозділах є службові пси, а в «Циклоні» їх чомусь немає на штатному рівні. Адже в умілих руках вони — гарний інструмент. Я можу з ним спокійно контролювати до 4 осіб. Тепер, на щастя, з’явився проєкт штурмових собак у нашому підрозділі, нині проходжу тренінги й семінари з колегами-кінологами, переймаю різний досвід. Хочу долучитися до розвитку кінології саме в «Циклоні». Дуже потрібне штатне унормування таких посад, адже це ресурсне забезпечення, інфраструктура, вольєри, закупівлі, функціональні обов’язки й багато іншого. Ми готові і показуємо, для чого це потрібно системі ДКВС», — «Саваж» з натхненням перераховує основні моменти того, чим наразі займається.
Богдан зауважує: вівчарка малінуа є специфічною породою, він не радить заводити її в пересічній сім’ї, адже здебільшого в людей просто немає стільки часу, скільки такий пес потребує для повноцінного життя. Служба «Саважа» це дозволяє, і він практично завжди зі «Скаром».
«У нас зі «Скаром» — одна на двох чоловіча робота. Для мене і дружини він — як син. Звісно, вони трохи конкурують за увагу. Але для нього альфа — я. Проте пес постійно перевіряє мене, чи я ще у нормі, чи маю силу, таке вже воно правило зграї і людям теж доводиться їх виконувати, інакше ця гра перестане бути твоєю», — резюмує співрозмовник.
