"Единственное, что у тебя там остается – это вера": история морских пехотинцев, вместе прошедших русский плен

“Там було пекло”

У 36 бригаді морської піхоти Сергій очолював оркестр, був диригентом. Тимур спочатку проходив службу на посаді командира ремонтної роти, пізніше став помічником начальника бронетанкової служби, а згодом став начальником служби ракетно-артилерійського озброєння. До початку повномасштабного вторгнення брали участь в АТО, згодом в ООС. З грудня 2021 бригада була на плановій ротації у Маріуполі. Там же і зустріла повномасштабне вторгнення.

Коли вночі 24 лютого 2022 року почались перші обстріли міста, начальник логістики зібрав усіх у тиловому командному пункті. Тоді ж була команда від керівництва відправити всіх жінок у Миколаїв. Дружина Тимура Ірина проходила службу разом з чоловіком. Того дня вони бачились востаннє, наступна зустріч подружжя відбулась вже 14 вересня 2024 року під час обміну військовополоненими.

Росіяни оточували місто з усіх боків, сили противника значно перевищували.

“На деяких ділянках фронту співвідношення наших сил до сил противника було десь 1:12, 1:14. На наш один танк було 12 танків противника. З кожним днем це кільце зменшувалось”, — розповідає Тимур.

Бригада намагалась прориватись, але ці спроби не мали успіху. Росіяни наступали швидко та знищували місто з усього, що мали. Згодом почались вуличні бої, противник відтискав українську армію далі й далі. В кінці лютого був наказ від командування бригади зайти на завод Ілліча. Там вона пробула до 12 квітня 2022 року. 

Весь цей час росіяни обстрілювали місто та завод, на нього постійно здійснювались авіанальоти.

“Бомбили щохвилини. Ми пили воду з батареї, хтось сніг топив. Перейшли на харчування один раз в день тому, що їжі вже не було. А ще поранені потребували більше харчування. Носили пораненим хлопцям їжу, але її не вистачало навіть їм”, — згадує Сергій.

“Коли ми зайшли на завод і почали там оборонятися і побачили, з якою інтенсивністю просувається лінія фронту, то всі розуміли, що швидше за все на цьому заводі буде їхня смерть. Я, наприклад, так думав”, — розповідає Тимур.

Тимур каже, що про стан справ у Маріуполі багато хто не розумів до кінця, навіть рідні військового. Одного разу мама набрала його по Вотсапу, коли був інтернет і запитала в сина, чи той пам’ятає, що в понеділок треба заплатити за кредит.

“Я кажу: "Мама, який кредит?" Кажу, що я не знаю чи я до завтра доживу. Чи мені залишилося жити, може, годину. Просто мама дуже відповідальна людина, знаєте [чоловік розповідає, посміхаючись-ред]. І вона мені каже: "Синок, не забудь за кредит". Я кажу: "Ма, ну звичайно я заплачу за кредит”. Ви розумієте? От настільки було, що в Миколаєві [рідному місті Тимура-ред] люди не володіли обстановкою”, — згадує він.

36 бригада морської піхоти пробула на заводі Ілліча 48 днів. 12 квітня 2022 року близько 1300 українських військових вийшло в полон разом з Сергієм та Тимуром.

Вихід в полон

При виході в полон усіх військових ділили на групи по 50 людей, повністю обшукували і грузили їх в КАМАЗи. Тоді їх відвезли в Сартану. Як пізніше зрозуміли хлопці, їх тримали в овочесховищі, де не було вікон і ворота зачинялись на замок. В кожному такому бараці було по 300-400 людей, поранені та дівчата були окремо. Росіяни позабирали у полонених берці, фліски. Там полонені пробули три дні, за весь час їм дали по вафлі, стаканчику чаю та невеликій баночці гречки, яку ділили на двох людей. Хлопці кажуть, що там дуже сильно не вистачало води, їм доводилось підставляти стаканчики під дах, щоб туди накапала вода.

Потім полонених перевезли в колонію в Оленівці. Там відбувалась так звана “прийомка”: полонений виходить з автобуса, називає своє ім’я та прізвище, посаду, військове звання. Далі людина мала пройти через “живий” коридор, з двох боків стояло по чотири людини.

“Тобі треба через цей коридор пройти. Поки ти через нього йдеш, тебе б'ють всім, чим можна: арматурою, портупеєю, канатом, дубінками резиновими, дерев'яними палицями, ногами, руками. Тебе просто там забивають. Я назвав свою посаду — начальник служби ракетно-артилерійського озброєння. Вони неправильно її почули і той, хто питав мене цю посаду, кричить їм всім: “Приймайте начальника артилерії!” Я забігаю в цей “живий” коридор, мене починають бити, збивають з ніг. Потім ти ледь доповзаєш до стіни, стаєш в позу на розтяжку, тебе ще прошманають або знову б'ють”, — згадує Тимур.

Тимур був в останньому автобусі, де були тільки офіцери. Після проходження “прийомки” всіх завели на другий поверх, де повністю роздягнених полонених ще раз перевіряють і забирають цінні речі. Тоді в Тимура забрали ланцюжок з хрестиком та обручку.

Після цього приблизно тиждень полонених не чіпали. Потім в Оленівку приїхали представники слідчого комітету росії та почались перші допити. Питали загальне: хто таки, які завдання виконував, як потрапив в полон. Офіцерів ділили на групи по 20 людей і возили на допит в Донецьк, де його проводили “днрівці”. Хлопці згадують, що коли вони їхали містом, то побачили, наскільки Донецьк застряг в часі й занепав. Кажуть, що місто виглядало погано, були оголошення про пошук роботи, де зарплата в еквіваленті в гривні дорівнювала 3-4 тисячам. На цих допитах над військовополоненими також знущались. Потім полонених перевезли в Таганрог, де знову відбувалась “прийомка” з побиттями. Там їх постригли налисо, видали тюремну робу.

“Стрижуть волосся — це дуже культурно сказано. Там просто виривають волосся”, — зазначає Сергій. 

В Таганрозі знову почались допити, які відбувались постійно. Тимур згадує, що там запитували про те, де в Україні є частини з Байрактарами, де хімічні лабораторії, де виготовляється в Україні біологічна зброя.

“Вони казали, що у нас на Чорнобильській атомній станції виготовляється хімічна зброя, якою ми воюємо на Донбасі. От такі питання були”, — каже Тимур.

Ці допити супроводжували різними тортурами: військовополонених запихали в печі, били струмом, на них спускали собак, били резиновими дубинками, руками, ногами. Потім знову був переїзд, тепер у Брянську область. Спочатку везли у автозаках, потім посадили в літак ІЛ-76 і так передали полонених з Таганрога в Брянську область. Тоді наглядачі казали, що їх везуть додому на обмін і українці вірили в це і кожен звук ззовні інтерпретували як дорогу додому. Але тоді цього не сталось.

“Ти розумієш, що це не обмін, це знову нова колонія. Потім чуєш як собаки починають гавкати. На кожній колонії цей звук собак такий специфічний, вони гавкають і гуде сирена і ти розумієш, що це тюрма. І нас завели тоді на СІЗО, там знову “прийомка”, знову били всіх і розсадили по камерах”, — розповідає Тимур.

В камерах було по 10 людей, там був стоячий режим. Щодня були перевірки та побої. Хлопці згадують як там змушували присідати, крутитись навколо пальця, щоб запаморочилось в голові і людина впала і розбила голову.

“Спочатку ти відчуваєш біль, а потім просто вже нічого не відчуваєш. Ти просто не відчуваєш взагалі. Тебе настільки там забивають, що ти просто вже не розумієш, що ти відчуваєш уже, не розумієш, що відбувається”, — згадує Сергій.

Хлопці кажуть, що в Таганрозі знущання та побої стали гіршими. Доходило до того, що військовополонених із патріотичними татуюваннями змушували здирати їх зі шкіри. Росіяни казали їм, що до завтра тату не має бути на тілі. І хлопці здирали їх залізними прутами, об ліжко, об стіл, нігтями. Дехто випалював хлоркою.

Із Таганрога військовополонених розвезли по різних містах. Сергій спочатку потрапив у Володимирську область, а потім у Мордовію, а Тимур — у Тулу. Хлопці згадують, що в полоні постійно думали про їжу. Якість цього харчування була жахливою, порції були маленькими. Тимур розповідає, що за 2.5 роки полону найбільша порція каші складалась із 8 ложок. В середньому це було 3-6 ложок, а бувало, що не давали їсти взагалі. Ближче до закінчення полону годувати стали краще, але не сильно.

У полонів між полоненими була домовленість передати родичам тих, хто залишився у полоні, якнайбільше інформації про них. Тимур розповідає, що вивчив на пам’ять майже всі номери телефонів хлопців, які були з ним в одній камері. Після повернення додому продзвонив всіх родичів полонених, щоб розповісти про хлопців.

“Зі мною було дуже багато цивільних молодих хлопців по 19 років, яких в Бучі взяли в полон. Один просто йшов від своєї дівчини зранку, його зупиняють на блокпосту росіяни, кажуть: "Давай телефон подивимося, що там?”, відкривають, а в нього група “Русский военный корабль, иди нах*й". Йому сказали: "Все, друг, пішли з нами". Він досі там. От я з його мамою буквально сьогодні переписувався. Вона питала, які в нього татуювання, бо вона забула”, — розповідає Тимур.

Хлопець згадує, що він перебував в одиночній камері, за якою відбувався цілодобовий відеонагляд. У ній було ліжко, прикручене до стіни. О 22:00 був відбій, потім опівночі підйом і потрібно стояти годину. Потім знову відбій і о 3 ночі знову підйом і знову треба годину стояти. За ніч два рази людину підіймають і вона стоїть два рази по годині. Так у хлопця було півтора року.

Одного разу до них приїхала російська комісія з прав людини, щоб перевірити тюрму. Тоді полоненим видали по одній Біблії, яку вони читали банально для того, щоб не забути, як виглядають букви. Бо жодного доступу до інформації не було, ні телевізора, ні книжок.

“Єдине, в принципі, що в тебе там залишається – це віра. Віра в Бога, яка мені, наприклад, допомагала. Все, що вони могли, вони в тебе забрали. Не забрали лише віру і твої спогади. Ти міг стояти зі своїми думками, згадувати якісь приємні моменти свого життя. В тебе забрали все: свободу, їжу, навіть спілкування, тому, що один з одним не можна було говорити”, — каже Тимур.

Раз на день була прогулянка, яку ніхто не любив, адже це був лишній привід вийти з камери і бути побитим. Згодом побої ніби то заборонили, але росіяни підкидали полоненим різні предмети — заточену ложку, саморобний гральний кубик — які потім нібито знаходили у них і за це карали побиттями. Також могли вночі тихо сказати про підйом для годинного стояння або не сказати взагалі і зранку били через нібито недотримання наказів. Хлопці розповідають, що в полоні не можна було ні ходити, ні сидіти, ні говорити, ні повертатись. Треба стояти з опущеною головою, руки тримати за спиною.

Повернення додому

13 вересня 2024 року після обіду з камери викликали помічника Тимура — Євгена Коваленка. Сказали: “Бери свої листи і на вихід”. У того були листи від дружини з фотографіями сина, до Сергія та Тимура листи від рідних за час полону так і не дійшли.Через 10 хвилин з камери викликали Тимура, його завели в маленьке приміщення і роздягнули по пояс. В камеру зайшов чоловік у синій формі та масці і з камерою в руках. Спитав, чи є в Тимура скарги чи пропозиції до умов утримання, той відповів, що немає. Після цього хлопцеві сказали одягатись і стояти разом з іншими в камері.

Далі полоненим замотали очі тканиною та перев'язали скотчем. Їх посадили в автозак, разом їх було 8. Спершу їх довго везли, потім хлопці почули гул літаків — їх привезли на військовий аеродром.

Далі літаком їх доправили у Брянську область, там перевірили всіх за списком, посадили в автобус і відвезли до кордону з Білоруссю. Там в автобус зайшли білоруси, розв’язали полоненим очі й сказали: “От, хлопці, вам подарунок від президента Лукашенко, не тримайте на нас типа зла. Білорусь — це братній народ” і після цього роздали українцям по шоколадці, яку ті одразу ж викинули, як тільки повернулись додому. І 14 вересня відбувся обмін, де українців обміняли та взятих у Курській області у полон росіян.

Тимур та Сергій знову зустрілись в автобусі, коли повертались в Україну. Вдома на хлопців чекали їхні дружини. У Сергія є трирічний син, якому було 7 місяців тоді, коли тато потрапив у полон. Весь час, поки тата не було вдома, дружина Сергія Крістіна розповідала сину про те, що тато скоро повернеться, робила дитині подарунки, які нібито передав тато на свята, розповідала йому про Сергія, показувала його фото і відео з ним. І при зустрічі дитина бігла до тата і не боялась чоловіка, бо впізнала рідну людину.

Сьогодні Тимур та Сергій проходять реабілітацію після полону, проводять час із сім’єю. На запитання, як вони зараз почуваються, Сергій відповідає, що зараз вони можуть приготувати каву і вийти з нею на балкон попити і подихати свіжим повітрям “і це вже круто”.

Хлопці нагадують, що багато їхніх побратимів залишаються у полоні і наголошують, що кожен день у полоні — це пекло. 

“Я настільки сильно хочу, щоб вони повернулись, це моє саме перше бажання”, — наголошує Сергій.

***