«Говорил, что одержит победу и подарит маме мир»: как жил, служил и остался в памяти людей боец 72 ОМБр Эдуард Стариченко
Українські воїни, які повернулися з поля бою «на щиті» – залишаються з нами доти, доки живою є пам’ять про них.
30 жовтня, у День 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, згадують тих її бійців, які назавжди залишилися у строю.
Серед них – кавалер ордена «За мужність» (посмертно) Едуард Стариченко, воїн, для якого війна почалася не з наказу, а з внутрішнього поклику. У складі 72-ї бригади 1-го стрілецького батальйону,3-ї роти, він пройшов найгарячіші напрямки, будучи кулеметником-стрільцем. Віддав своє життя за Україну під Вугледаром Донецької області у листопаді 2023 року.
Розповідаємо як він жив, боровся за нашу свободу та яким його запам’ятали побратими, друзі та родина.
«Коли нагорода знаходить героя»
Алея героїв у центрі містечка Лебедин на Сумщині. Гравійна доріжка, обабіч якої – стенди з фотографіями воїнів: місцевих мешканців, які склали голови під час російсько-української війни. Створення цього пам’ятного місця ініціювали рідні та близькі загиблих бійців.
Навпроти світлини Едуарда Стариченка стоїть мама. Вона дивиться на обличчя свого меншого сина спокійно і з гордістю, а плакатиме вона пізніше.
Через півтора року після загибелі Едуарда в листопаді 2023 року, його мама – Світлана Стариченко – отримала державну нагороду свого сина: орден «За мужність» ІІІ ступеня. Для родини це стало знаком, що пам’ять про Едіка живе серед побратимів і командування, а його внесок у перемогу не забутий.
У містечку Лебедин на Сумщині, де народився Едік, всі знають одне одного. Тож кожен, до кого ми звернулися, мав що сказати про нього.
Микола Артеменко, один з перших побратимів: «Допомагав добряче»
— Ми перетнулися під час формування 406-го батальйону. Мені дали Едіка на допомогу — ми одягали особовий склад. Він був жвавим, життєрадісним, спокійним. І допомагав добряче.
Ми десь два-три тижні працювали разом. А після того наші дороги розійшлися, він поїхав на полігон, пішов далі у роту, а я залишався на своїй посаді. Пам’ятаю, що часто розмовляли з ним про життя, про сім’ю.
Потім у вересні 2023 року Едік був у складі тактичної групи наступу 72-ї бригади на завданні під Авдіївкою, на Донеччині. Я ще не виїхав туди до особового складу. Потім вже надійшов дзвінок від командира батальйону до начальника тилу — привезти форму та особисті речі військовослужбовця до ТЦК: «Загинув Едуард Стариченко». У мене й досі є в телефоні сповіщення, що прислали матері. Я привозив у Лебедин і особисто здавав у ТЦК його речі. Шкода, звісно, дуже шкода, що так сталося.
Мама, Світлана Стариченко: «Була шокована, як він міг таке придумати»
— Про сина я можу розповідати багато. Про його досягнення у навчанні й спорті, свідченням чого є численні дипломи й нагороди. Про захоплення музикою. Про умілі руки. Про любов і увагу.
— Та один епізод просто врізався у пам’ять. Тоді Едік телефонував мені десь із фронту: «Мамо, ти де?» — «Я у місті». — відповідаю. «А вдома коли будеш?» — «Зараз, вже йду додому». Приходжу, відчиняю замок хвіртки і йду до дверей будинку. Аж там, просто на сходах стоять орхідеї з запискою: «Найкращій матусі у світі». Я була шокована, як він зміг таке придумати, а головне — як міг це організувати? Було так зворушливо, аж до сліз. Такі моменти повторювалися кілька разів. Вони дарували відчуття, що Едік поруч, навіть тоді, коли його фізично немає.
Ігор Стариченко, старший брат Едуарда: «Не всі йдуть, а я піду»
— Едік завжди був роботящим. Прийду додому — а він уже щось майструє. Вдома з сауною порпався, вивчав з Інтернету, як її робити. Їздили з ним і на полювання та рибалку. Навчив його тримати зброю, прицілюватися. Він швидко все схоплював — пару разів стрельнув по пляшці, і вже влучає.
Ми з ним не просто братами були — друзями. Він ріс без батька, тож мені якоюсь мірою доводилося замінити його. Усе, що Едік умів, — десь сам навчився, десь перейняв у мене. Руки в нього були золоті.
Коли вирішив іти на війну, ні з ким не радився. Прийшов і каже: «Я піду. Не всі йдуть, а я піду». Це було його рішення. Я підтримав. Тяжко, але що зробиш — війна є війною.
Лариса Шило, вчителька Едуарда: «Він перший, хто кинувся на допомогу»
— Спогади про нього тільки позитивні. Рухливий, комунікабельний, завжди відгукувався на прохання. Здібний, музичний — мав прізвисько «Співак», але в найкращому сенсі, бо завжди щось наспівував.
У початкових класах він був маленький, жвавий, охоче виступав на всіх святах. Коли ж закінчив школу і прийшов на державну практику вже як студент педагогічного коледжу, я побачила зовсім іншого Едуарда Вікторовича — серйозного, відповідального, вимогливого. Уже вчителя.
— Коли б ми не зустрічалися — це завжди було з обіймами й усмішками. Не могли просто пройти повз: завжди кілька хвилин розмови.
Пам’ятаю зустріч випускників через десять років по завершенню школи. Після урочистостей рушили в кафе. І раптом дівчинка Альонка, яка має епілептичні напади, впала. Першим, хто кинувся до неї, був Едік. Швидко зорієнтувався, надав першу допомогу — обтер водою, поплескав по щічках, і вона прийшла до тями. Такий він був: рухливий, але уважний до всього, готовий прийти на виручку.
Коли мама Едіка сказала, що його мобілізують, я відповіла: «Все буде добре, Едік наш — фартовий». А вона сумно мовила: «Не такий він уже й фартовий». Мабуть, щось відчувала. Я й подумати не могла, що він не повернеться. Бо він завжди був першим — і не ховався ні за ким.
Ми згадуємо його постійно. Для мене він живе й далі.
Наталія Суховій, керівниця вокального гуртка: «Щастя забагато не буває»
— Едіка я знала ще з першого класу. Мама його привела до мене на заняття вокалом. Дитина творча, допитлива, за все брався — у нього вся родина така. Дядько, який був відомим у Лебедині музикантом, сестра Віта, брат Ігор. А сам Едік — де побачить «клавішу», там уже й грає. Пунктуальний, акуратний, відповідальний хлопчик. Біг на уроки не як на обов’язок, а наче додому. Діти його любили, бо й сам він був компанійський, щирий.
Він співав і сольно, і в дуетах, виступав у Будинку культури, їздив на обласні конкурси. З ним працювалося легко. Бувало, що сьогодні вночі фонограму зробила, а йому завтра в Сумах виступати. Інший би сказав: «Не піду, не буду».
А він: «Треба — то треба». І співав. Мама завжди поруч — підтримувала, переживала. Він був слухняний, але з характером.
Ходив Едік на заняття довгенько — років до 15. Потім вступив в педагогічний заклад. Яким же було моє здивування, коли він прийшов викладати до нас (у ДПТНЗ «Лебединське вище професійне училище лісового господарства» — ред.).
Едік нас дуже радував своїми піснями. Коли виходив на сцену, то зал реагував шалено. Любили хлопця: голос красивий, і сам — артистичний. Пам'ятаю як співав: «Щастя забагато не буває». Здається, що і зараз лунає його голос.
Після школи й занять вокалом життя Едіка йшло своїм шляхом — навчання, робота, творчість. Він залишався таким самим щирим і світлим, яким його знали з дитинства: завжди готовим допомогти, підтримати, пожартувати.
Олександр Грушко, наставник групи фізкультурників Лебединського педагогічного коледжу: «Ми це зробили»
— Едік мені згадується як дуже жвавий юнак. Був принциповим і справедливим, хотів досягати максимального результату.
Пам’ятаю, вони з однолітками брали участь у змаганнях з футболу. І подекуди програвали. Одного разу група, в якій навчався Едік, поїхала до Сум і здобула перемогу. Едік був у них «заводіякою»: хоч і був найменшим у групі, але мав лідерські якості. Тоді він сказав мені: «Олександре Івановичу, ми це зробили».
Таким він був у всьому: і в спорті, й у навчанні. Разом із друзями добивався високих результатів.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, був «приліт» по нашому коледжу. Ми прибирали розбите скло й уламки. Тут до нас підходить Едік і питає: «Де у нас ТРО? Я хочу туди вступити. Хочу допомагати країні та рідному місту». Казав це з таким завзяттям. Довго його не брали, але зрештою він пішов служити.
Боляче, що йдуть найкращі. Згадуємо і будемо пам’ятати їх завжди.
Ірина Ткаченко, заступниця директора училища: «Варто було йому взяти мікрофон — починалася магія»
— Едік прийшов до нашого Лебединського вищого професійного училища лісового господарства на посаду майстра виробничого навчання. У нього була група хлопців після 11-го класу — уже досить дорослі, сформовані юнаки.
Якщо взяти темперамент Едіка, то він від них не дуже відрізнявся — вікова різниця між ним і учнями майже не відчувалася. Тож вони спілкувалися на рівних. Це були партнерські стосунки. І водночас він сам багато чому навчався, ділився досвідом, шукав нове.
Система профтехосвіти — особлива, її не можна порівняти ні зі школою, ні з іншими навчальними закладами. У нас постійно проводилися змагання з фахової майстерності, та конкурси талантів профтехосвіти. І от коли Едік виходив на сцену, це була наша справжня “запальничка”. Варто було йому взяти мікрофон — починалася магія. Він ніби відривався від землі. На сцені просто розчинявся в атмосфері музики. Завжди усміхнений, з почуттям гумору — приносив радість усім.
За роки війни загинуло вже 25 наших випускників. На сайті училища створена сторінка «Герої не вмирають». Першим був наш учень, який загинув у «Іловайському котлі», ще у 2014 році. Ми тоді сподівалися, що більше втрат не буде. Але, на превеликий жаль, це не так.
Тепер ми працюємо над створенням музейної експозиції про всіх наших — хто навчався і працював у будь-які роки. Наймолодшому з них було 21, найстаршому — 50. Це наша данина пам’яті кожній людині, яка віддала життя за Україну. Щоб знали й пам’ятали наші діти, наші учні.
Наталя Шульга, сусідка: «Це велика втрата для всіх»
— Едік Стариченко — дуже світла, позитивна людина. Завжди підтримає, допоможе, якщо треба. В мене і чоловік, і діти на війні, а Едік — чи траву покосить, чи налагодить електроприлади, завжди був поряд. Діток любив. Ото, малеча бігає на вулиці — він завжди підходив, запитував, чи все добре.
Дуже маму свою обожнював і казав, що нікому не дозволить її скривдити. Говорив, що здобуде перемогу і подарує мамі мир, щоб було в неї світле життя. На жаль, так сталося, що він загинув на війні. Це велика втрата для всіх, але особливо для матері. Всі згадують його тільки добрими спогадами.
Майор Ярослав Шевченко: «Перемога — за нами. Ми не здамося»
Едуард Стариченко перебував на військовому обліку сержантів і солдатів запасу в другому відділі Сумського РТЦК та СП.
Під час мобілізації він отримав повістку, прибув до центру, пройшов медичну комісію й був визнаний придатним до служби. Не ховався, не ухилявся — усе пройшов спокійно й гідно. 13 лютого 2022 року був призваний на військову службу та направлений до 406-го окремого стрілецького батальйону, а згодом служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ. Потім був прикріплений до 72-ї Омбр імені Чорних Запорожців.
Я особисто знав Едіка. Він — рідний брат мого однокласника, з яким ми дружимо зі школи. Едік був людиною світлою, доброзичливою, завжди з усмішкою. Не бачив у житті негативу, завжди йшов уперед. І на війну пішов так само — з посмішкою.
Під час його відпустки ми з ним теж бачилися. Пам’ятаю його слова: «Перемога — за нами. Ми не здамося, стоятимемо до кінця». Це було внутрішнє переконання. Уже тоді він був іншим — відчувалося, що бачив війну, знав її ціну, але його готовність боротися не зникла. І це — зворушувало.
Він сприймав службу як обов’язок справжнього чоловіка. Дуже боляче втрачати таких людей — не просто військових, а друзів, справжніх героїв. Коли знаєш їх особисто, біль ще глибший. Залишається відчуття провини, що міг би зробити більше, і щось би змінилося.
Мамі Едуарда хочу подякувати за сина. Вона виховала справжнього чоловіка. Якби більше було таких хлопців — ми давно б жили в іншій Україні.
Іноді велика історія починається з маленьких жестів: пісень, подарованих квітів із запискою, допомоги братові, сусідам, друзям, побратимам. Ці прості речі роблять пам’ять про Едіка Стариченка, якому назавжди залишилося 34, такою живою і щирою.
Автори: Віта Титаренко, Євген Солонина, 1-й Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ
Фото: Євген Солонина, 1 ЦІКП
