Петь о войне. Как дети из Авдеевки развивают рок-культуру в прифронтовой зоне?

260 метрів до війни

Авдіївка як місто існує з 1778 року. Її історія поділилася на «до» та «після» від квітня 2014 — саме тоді (про)російські найманці змінили українські прапори на прапори так званої «ДНР». Повернути Авдіївку під український контроль вдалося в липні того ж року, коли бійці ЗСУ витіснили бойовиків з міста. До сьогодні місто лишається прифронтовою зоною за 13 кілометрів від тимчасово окупованого Донецька. Попри те, що активні бойові дії поблизу Авдіївки завершилися у 2017, новини про обстріли не зникають. 

Авдіївку обіймають коксохімічний завод, банерами із зізнаннями у коханні до якого обвішане місто, та «разукрашка» — зруйнований будинок, на фасаді якого австрійський художник Гвідо Ван Хелтен намалював мурал: портрет місцевої вчительки. За ним — мінне поле та лінія розмежування. Однак в центрі міста забуваєш про війну: бабусі сидять на лавках і розглядають перехожих, вулиця Гагаріна рясніє муралами, які виглядають як портал в іншу реальність, а діти шумлять від одного шкільного дзвінка до іншого. 

Школа без дзвінка 

У Школі №5 дзвінків не чутно. Її закрили у 2014 — сюди найчастіше прилітало. З часом школу вирішили не відкривати, однак зробили тут такий собі будинок культури: тепер тут розміщується музична школа, танцювальні гуртки, молодіжний простір та студія рок-школи. 

— Дєвушка, в слєдущій раз беріть із собою переобувачку, — звертається до мене прибиральниця Школи №5.

— Так, я вперше, не знала, — відповідаю й обережно, щоб не наслідити, підіймаюсь на третій поверх. 

Вздовж коридору розкидані холсти — це виставка місцевих художників, які творили в рамках проєкту «АРТ-студія» ще у 2018. Картини стали першими, що привнесло у приміщення дух творчості та культури.

В школі війну і не чутно. З одного із кабінетів линуть звуки електрогітар, барабанів та дитячих голосів — нещодавно тут відкрили студію для місцевих рок-гуртів. 

— Як починалася рок-школа? Ми заснували гурт Epizzod. Але у нас не було приміщення, щоб репетирувати. Спочатку ми грали в гаражі, а потім прийшла зима, і грати в гаражі стало холодно. Шукали різні кімнати, і знайшли в цій же школі, але трохи далі по коридору. 

Саша Кириленко грає на ударних та вже вчить наступне покоління рокерів. У просторі ГО «Сила ідей», що сусідствує зі студією, барабанщик розповідає про створення рок-напрямку в Авдіївці. Він не знає, куди подіти руки без паличок, тому складає їх у замок на чорній футболці з котячим черепом. 

Спочатку був гараж, потім шкільний кабінет з обдертими стінами після обстрілів, зараз — студія: ізольована кімната, яка напхана музичними інструментами: електрогітари, ударні установки, акустичні гітари, джембе, синтезатор. Збирали усе по частинам: спочатку дали оголошення про збір інструментів, і люди приносили, хто що мав. Пізніше виграли грант, і вже у 2018 провели першу рок-школу для бажаючих. Вчили писати музику та тексти, тримати гітару, брати акорд. 

— Можна сказати, це була перша музична тусовка, яка зібралася в Авдіївці. Тоді ж і з’явилося бажання організовувати гурти та грати, — розповідає місцева активістка Євгенія Васильєва. 

Об’єднати молодь 

Саша зізнається, що про рок-школу вони спочатку не думали, — хотіли просто мати приміщення для репетицій власного гурта. А потім ідея за ідеєю, і вже вони організували вуличні концерти — місцевим подобалося, а підлітки питали про навчання.

Саша жартує, що у них відбувається «обмін учнями» між ними та музичною школою: звідти йдуть до них, щоб вивчати неформальну музику — грати на барабанах та електрогітарах, а туди йдуть, щоб опанувати музичну літературу. 

— Нам заздрив навіть Стас Корольов (музикант гурту YUKO — ред.). Казав: «Як круто, що є таке людське приміщення, і діти не таскаються по гаражах, аби грати». І ми намагаємося також організовувати фестивалі, де кличемо нових музикантів, привозимо інші гурти, як «Тимчасова назва» чи «Лінія Маннергейма», організовуємо рок-школи, де вже ті, хто просився до нас 2 роки тому, навчають новеньких, — розповідає Женя. 

Напрямок «рок» обрали випадково, мовляв: так склалися зірки. 

— Усі слухають рок, але в різних жанрах. Дівчата можуть грати щось більш ліричне; є група, яка грає метал. Хтось пише власні пісні, дехто створює кавери. Головне — щоб їх це чіпляло. Були такі, що і хіп-хопом займалися, — каже Саша. 

Але рок-школа не існує лише в стінах студії. Гурти організовують квартирники та концерти, їздять на фестивалі в інші міста. Цього року вперше провели конкурс каверів в рамках фестивалю АвдіївкаФМ, який підтримав фонд Сергія Жадана. Женя каже, що про плани поки не думають.

— Ну як це не думають? — дивується Саша. — Ми плануємо зробити так, щоб можна було звук записувати.

Женя сміється і додає: 

— Ще хочем докупити інструментів та зробити мобільну сцену. В Авдіївці дорого проводити заходи, але більш локальні події можемо організувати. Хочемо більше! 

У рок-школи є й інша ціль — об’єднати молодь. 

— Підлітки стали більш відповідальними не тільки за студію та інструменти, але й за саме місто. Відчули себе дотичними до того, що тут відбувається. З гордістю розповідають про Авдіївку та її рок-школу. Розуміють, що це їх дім. 

— Але за війну не думають, — додає Саша. — Музика — та й взагалі хобі — відволікає. Принаймні у мене так було: як тільки заходиш в студію, забуваєш, що бахкають. Я теж бахкаю…по барабанах. 

Метаморфози

Бахкає по барабанах і Максим, 13-річний рокер, який грає одночасно у 4 гуртах. Макс здається маленьким: за ударними його ледь видно, а у спілкуванні він надто ввічливий як на рокера. Захоплення музикою почав з репу. Каже: це була помилка дитинства, але й один з етапів пошуку себе. 

— Відбувся збій в матриці, — так Макс пояснює своєї захоплення репом. - Звернути увагу на рок мені порадив тато. Я спочатку віднєкувався, а потім зрозумів, що це цікавіше і складніше. Реп то шо? Звичайна ударна партія, пару нот і рима. А в році, щоб написати якусь обробку, потрібно багато сил вкласти. 

Почав Макс з гітари. Барабанщиком став випадково — хлопці запропонували сісти за ударні, бо у Макса хороша ритміка. Базу йому показав Саша, а потім хлопець вчився по відео з ютубу. Наразі грає у 4 гуртах. Зізнається: не легко, хоча так здавалося на початку. 

Одна з груп — «Метаморфоза». Єдиний гурт, у якої є свій продюсер — Даня. Ще — ритм-гітарист і вокаліст Вадим, бас-гітарист Стас та соло-гітарист Ілля. Переді мною сидять 15-річні Даня та Вадим. Вадим представляється засновником гурту та поправляє свою шевелюру: пухнасте світле волосся проміннями стирчить в різні сторони на сантиметрів 10. Пізніше гурт на знімках з інтернету я буду впізнавати за волоссям Вадима. Даня виглядає як справжній продюсер: чорнявий хлопець у стриманому білому светрі більше слухає, аніж говорить. Тому говорить здебільшого Вадим. 

— 15 травня 2020 в мені прокинулося велике бажання писати пісні, — говорить Вадим теж ніби піснями — поетично. — Я хотів грати на гітарі, але батьки боялися, що це тимчасове бажання, і не купляли мені інструмент. Тому я став вокалістом. Запропонував знайомому створити гурт, а він ще й Макса підтягнув. Ми зібралися і написали першу пісню «Мечта» — пісня про людину, яка на шляху до мрії зазнає перешкод, але все одно вірить, що її мрія здійсниться. І все харашо, але Макс тоді грав тільки на гітарі, тому ми шукали барабанщика. Так з’являється в гурті Даня. 

Однак вже влітку гурт заморожується, бо хлопці роз’їжджаються. За літо Вадиму купляють гітару і він вчиться грати на ній, а Макс стає барабанщиком. Коли Даня почув, як грає Макс, сказав хлопцям: «Я краще продюсером стану». У нього вже був досвід управляти проєктами. 

— Ти про Стаса забув, — як справжній продюсер Даня поправляє історію Вадима. 

— А, ну, Стас — басист. Розумієте, басисти такі люди, що про них можна і не говорити. 

— Чому? — питає Женя. Пізніше цю дискримінацію в музиці пояснить бас-гітаристка гурту Frisson Лєра. 

Вадим розповідає історію гурту далі. Хлопців запрошували на фестивалі та навіть грати у нічних клубах, але як і будь-які рок-виконавці, вони посварилися. Влітку 2021 познайомилися з гітаристом із сусідньої Новогродівки Іллею, який погодився тимчасово пограти з хлопцями. З того часу хлопці забрали його на постійно і сформували остаточний склад гурту. 

«Ми просто хочемо миру»

Назву вигадав Вадим.

— Я завжди прагнув змінюватися. І слово «метаморфоза» найкраще описувало мій стан. Ми вже записали 4 пісні, які можна послухати на SoundCloud. Навіть зняли один кліп про війну. Можна в YouTube у пошуку вбити «метаморфозы — война» і подивитися.

Вбиваю «метаморфозы — война». Кадри, як грають хлопці, змінюються кадрами війни: музиканти відібрали відео з новин, де розповідають про обстріли Авдіївки. На фоні грає пісня, яку вони написали двома мовами: російською та українською. 

— Нам байдуже, якою мовою говорити, бо ми просто хочемо миру. І остання репліка описує наш світогляд: «Ми хочемо миру, і згинуть лише ті, хто є ворогами». І людям сподобалося.

— Навіть мій сімейний лікар подзвонив і питає: «Данічка, а гурт «Метаморфоза» ваш?». Я кажу: «Так», але взагалі не розумію, що він хоче. А він потім каже: «Я подивився ваш кліп, дуже сподобався. Вже скинув знайомим». Тепер розумію, звідки у нас 2000 переглядів. 

— Ми не планували писати щось конкретне. Ми пишемо про те, що у нас рветься всередині, — пояснює вибір тематики Вадим. 

Каже, що йому боляче дивитися на Авдіївку. Страшно тут перебувати під час обстрілів. 

Музика, щоб не чути війну

28 серпня 2021 хлопці теж потрапили під обстріл. Вони мали їхати на концерт в Українськ. Даня приїхав в Авдіївку і не встиг зійти з електрички, як телефон розривала мама, бабуся та вітчим. Усі питала про обстріли міста. 

— А я нічого і не чув. Коли приїхав в центр, то пару разів знатно вдарило. Я включив музику, щоб не чути. Але ми зосередилися думками на виступі — боялися облажатися. 

Музика вже 2 роки рятує хлопців від війни. Коли вони в студії, думають лише про те, який акорд взяти і яку пісню написати. Про музичну кар’єру не мріють, але хочуть виступити на Atlas Weekend.

— Ага, з Олегом Винником на одній сцені, — сміється Даня.

— Ну сам з ним і будеш виступати, — відповідає Вадим. — Але ми б правда хотіли би там виступити, бо це найбільший фестиваль в Україні.

— Ну років через 40 виступимо, — сміється Даня. 

Про серйозну музичну кар’єру мріє Макс. Після школи планує вступати в Харківське музичне училище, а потім — грати на барабанах та пробиватися за кордон. 

Басистка гурту Frisson Лєра вірить, що у Макса це вийде. Називає його якщо не генієм, то талантом. На ці слова Макс реагує сміхом і нагадує, як вони не хотіли його брати у свій бенд. 

— Ну бо спочатку в тебе не виходило, а через рік ти вже так лабав, що ми роти повідкривали. Тому і забрали з руками й ногами. 

Колискова про свободу

Свою історію Лєра починає з пояснення, чому у басистів така тяжка доля. Каже, їх принижують та дискримінують в музичній індустрії по всьому світу.

— Всі думають, що грати на бас-гітарі — це нічого не робити.

— Ну бо там всього 4 струни, — втручається Макс.

— А ти спробуй грати на басу 3 години. Потім такі криваві мозолі будуть на пальцях! Всі кажуть, їх не чутно, а хай приберуть бас — зовсім по-іншому буде звучати. Група без баса, як суп без м’яса. 

Лєрі 15. У неї фарбоване риже волосся, заплетене у хвіст, а на руках дзенькотять браслети. Лєра переїхала сюди із Донецька, а у Frisson її позвала подруга, яка шукала бас-гітаристку. Лєра на басу грати не вміла, але думала, якщо може грати на 6 струнах, то і з 4 впорається. 

З назвою їм допоміг шкільний історик, сам того не підозрюючи. На уроці історії дівчата вигадували назву, а вчитель підкинув їм слово — фрісон. Вони полізли в гугл: це означає мурашки по тілу після звучання пісні. 

— До цього усі наші виступи проходили дуже весело. Нас називали або «кавер бендом» або «гуртом Софії Діденко» (фронтвумен групи). Але і з новою назвою інколи не складається, бо нас то «фрісАном», то «фрізаном» обзивають. 

Дівчата поки самі не пишуть, а грають кавери. Намагаються створити авторську музику: приходять в студію, включають якесь аранжування і імпровізують. 

— В принципі ми всі слухаємо рок, тому обрати напрямок нам буде не складно. Ми виросли на такій музиці. Якщо комусь в дитинстві співали колискові, то мені тато співав «Я свободен». Я б теж хотіла навчитися співати: не як тато — як Кіпелов. 

Однак присвячувати своє життя музиці Лєра не готова. Мовляв: вона не настільки геніальна, щоб не стати вуличним музикантом, який буде грати лише в метро. Діти займаються музикою, бо їм цікаво, бо їх це відволікає. 

Ми йдемо у студію, щоб музиканти пограли. Макс попереджає, що може ненадовго затриматися, але виходить зі студії останнім. За 10 хвилин він встигає зіграти на ударних, гітарі та джембе. В коротких паузах він одягає куртку і в ній імпровізує далі, ніби слів про поспіх і не було. 

Поки тривають обстріли, рокери записують перші альбоми та імпровізують в студії на 3 поверсі колишньої школи. Поки триває війна, буде й лунати музика в стінах приміщення. І навіть після останнього пострілу. 

Юлія Бондар, авторка тексту та фото

***