«Весь город стерт бомбами, страшно и в подвалах, и в квартирах»: что происходит в Белозерске возле «серой» зоны
У Білозерському за 12 кілометрів від «сірої» зони вже кілька місяців немає газопостачання, води, централізованого опалення, зв’язку та інфраструктури. Світла не буває тижнями, а в деяких районах його не було вже понад 1,5 місяця.
Ще наприкінці літа спустіле Білозерське пережило кілька масованих атак російськими шахедами та ракетами. Тоді двоє людей загинули, ще семеро були поранені. В наступні дні сотні людей, які лишалися в місті, ухвалили рішення евакуюватися з населеного пункту, який міг стати черговим знищеним російською армією. Фактично, кажуть місцеві, то був крайній евакуаційний виїзд десятків містян. Сьогодні ж у сирих підвалах та холодних квартирах досі живуть сотні людей, проте одне одного не бачать — між ними по десятку пустих будинків, нерідко — випалених чи розвалених.
Опалення, водопостачання чи електроенергії в Білозерському немає вже кілька тижнів. В окремих районах міста світло не з’являлося ще з серпня, тому останні кілька тижнів люди виживають попри те, що з кожним днем це стає все складніше зробити. Проте хоч попереду їх чекає важка зима, багато місцевих продовжують відмовлятися від виїзду — мовляв, бояться, що їх поселять у гуртожитки, в яких доведеться жити з незнайомцями в одній кімнаті. Тож обирають морозні ночівлі в підвалах чи квартирах, у яких не лишилося скла, а вікна забиті фанерою ще з весни.
У яких умовах мешканці Білозерська живуть зараз, про що мріють та на які умови їх можна вмовити, аби евакуювати — бачив Східний Варіант.
«Немає куди їхати. Немає грошей, смислу. Скрізь прилітає»
Білозерське на перший погляд здається повністю мертвим та пустим містом. На другий та третій — також, оскільки населення на сьогодні навряд перевищує кілька тисяч містян. Точну кількість дізнатися фактично неможливо — місцеві, які ще лишаються, живуть по підвалах чи в будинках, проте на вулицю практично не виходять. На заваді й погода, яка починає морозити повітря. Проте найбільше містян лякають ворожі дрони, які зависають над містом у пошуку цілі. Знаходять їх регулярно, тож останнім часом цивільні намагаються взагалі не пересуватися вулицями. Випадки атак місцевих — не рідкість.
"Сусіда вивезли кілька днів тому — їхав на велосипеді по воду. Дрон прилетів під колеса, в нього переламані ноги й руки, з головою щось. Контузія мінімум. Коли його забирали медики, заїкався. Зараз не знаю, як він. Був живий", — розповідає мешканка Білозерського Ірина.
Сама жінка виїжджати з Білозерського не хоче, хоч і скаржиться на те, наскільки нестерпно жити в місті: спати доводиться або в підвалі, або у квартирі на першому поверсі, яку свого часу відкрили сусіди. Своя ж, на п’ятому, непридатна до життя зовсім: вибиті вікна, зруйнований балкон вибуховою хвилею, внаслідок літніх та вересневих дощів на стінах — грибок та волога. Тому у власну квартиру Ірина підіймається лише зрідка, коли «над головами нічого не літає».
Натомість у тій квартирі, де вона живе, вікна забиті, а поверх них сусіди, ще живучи в Білозерському, прикріпили навіть ковдру — на випадок перших морозів. Самі ж не витримали життя під ракетами та дронами й кілька тижнів тому поїхали. А у квартиру дозволили заселитися, аби цього не зробив хтось із незнайомців. Їх останнім часом у місті, щоправда, майже немає.
«Тут уже всіх знають по мікрорайону. Хто в якій квартирі живе, хто в підвал переїхав. На нашій вулиці й ще двох сусідніх живуть тільки шестеро. І то вже пакуються наче. А як на інших вулицях — не знаю, так далеко ми не ходимо. Сюди ніхто не заходить чужий, всі в халупах живуть, але далі 100 метрів дуже страшно пройти», — розповідає мешканка пустої багатоповерхівки.
Забезпечувати бодай якісь умови життя неможливо. З харчів у більшості тих, хто живе в Білозерську, лишаються гуманітарні продуктові набори та крупи з макаронами, які вони свого часу закупляли. У десятках коробок — консерви, які складають майже увесь раціон людей. Ірина додає, що жодного постачання гуманітарних наборів чи навіть хліба не очікує — волонтери, які раніше їздили в місто, тепер бояться це робити. Тому люди «доїдають, що є».
«Воду набираємо у скважині через кілька будинків, там всі й зустрічаємося. Їсти всі окремо готують, тому це не так часто буває. І страшно підходити, коли там уже хтось є, щоб не прилетів дрон. Місто геть пусте, розбите. Нічого цілого вже немає, верхні поверхи всі побиті, по пів будинку взагалі немає. Жити дуже страшно — і в підвалі, і у квартирі. Бо внизу тебе засипле уламками, а у квартирі розірве», — каже жінка.
Попри це, Ірина категорично відмовляється виїжджати з міста, в якому, як сама зауважує, не лишилося життя. Від пропозицій кімнат у шелтерах чи безкоштовних сільських будинків також відмовляється — каже, що звикла жити в місті. Тому про евакуацію навіть не думає.
«Немає куди мені їхати. В село якесь? Що я там робитиму? Там чоловік потрібен, щоб топити піч, рубати дрова, а я сама. Пенсія — 3500, квартиру орендувати я не зможу. Якісь будинки в селі?.. Я тут теж без пошти, автобусів живу, без магазинів, як там, де мені щось можуть безкоштовно дати. Але в Білозерську я хоча б у своєму підвалі», — зауважує жінка.
«Не пам’ятаю, коли востаннє чула голос сина»: як у Білозерському люди зникають зі зв’язку
Зв’язок у Білозерську — річ непостійна та змінна кожного дня. Тому викликати допомогу, за потреби комусь перетелефонувати чи прочитати новини в соцмережах — завдання складне, каже Ігор, мешканець міста. За його словами, дотелефонуватися до рідні йому не вдається вже третій тиждень поспіль. Немає зв’язку здебільшого через постійні потрапляння дронів у будь-яку інфраструктуру. Врешті, станом на сьогодні поспілкуватися вдасться лише у кількох мікрорайонах Білозерського. Однак і там перебувати небезпечно, оскільки всі локації відкриті й ризик стати ціллю ворожого FPV надвисокий.
«Востаннє коли з сином розмовляв — біля будинку почало щось дзижчать. Я не звернув увагу, бо якраз говорив. Коли звук все ближче, ближче, і вже голосно! Піднімаю голову, а він висить наді мною. І так довго ще висів, десь хвилину. А потім як почне падать! Я в підвал під’їзду аж побіг, хоча думав, що вже не можу. А він в будинок влетів, його весь аж штовхнуло. Я думав, мене у підвалі й засипле, але ні. Хоча чув, що щось падало», — розповідає Ігор.
Після того чоловік боїться ходити в той мікрорайон телефонувати сину, тому востаннє чув його кілька тижнів тому. Зараз Ігор навіть не виходить в зайвий раз зі своєї квартири на другому поверсі, де невдовзі планує встановлювати щось на кшталт саморобної буржуйки. Каже, що раніше доводилося ходити різними районами, а трубу (для відведення диму) замовив ще кілька років тому, на початку вторгнення. Щоправда, для підвалу, проте тоді його так і не облаштував. Тому зараз сподівається, що зможе сам облаштувати конструкцію, щоб хоч якось грітися взимку. Проте де взяти стільки дров чи гілок — ще не знає.
"Будемо якось виживать тут, а що робить? Їхать немає куди, а жить хочеться. Уже вікна позабивав, чим бачив, сплю під ковдрами. На зиму ще кілька дістану, топитиму у квартирі. Обігрівачів немає, але й світла немає", — підсумовує пенсіонер.
Про ситуацію на фронті чоловік також нічого не знає — каже, його політика не цікавить, тому йому не обов’язково знати. Достатньо того, що останнє чув про сина: до Покровська окупанти не можуть прорватися, до Добропілля та Білозерська також. На короткий екскурс від журналістів про ліквідацію росіян на так званому виступі схвально хитає головою й каже про Сили оборони, що вони — «молодці хлопці».
У поліції Донеччини кажуть, що на сьогодні заявок на евакуацію із Білозерського майже не надходить. Люди, які виїхали раніше, здебільшого не повертаються, родин із дітьми там офіційно немає. Однак попри це правоохоронці закликають містян евакуюватися, поки до них можуть доїхати парамедики чи поліцейські.
