Прообраз известной «Бахмутской елки»: история погибшей волонтерки Анастасии Олейник

Вона неймовірно любила свій Бахмут, рідну Донеччину і власну родину. Ця жінка, чий життєвий шлях трагічно завершився у 42 роки під час спроби евакуації з уже палаючого міста в березні 2023-го, зробила стільки добра людям, що її образ увічнився у вдячній пам’яті бахмутців та у рядках віршів.

У неї залишилися чоловік Сергій і двоє синів – старший Іван та молодший Михайло, які зараз перебувають у Німеччині, а також мама Людмила. Розповідаємо історію Анастасії Олійник.

У 7-му класі написала, що потрібно зробити, аби її місто стало кращим місцем на землі

Анастасія Олійник, коли тривали бої за Бахмут, була однією з небагатьох, хто через службові обов’язки й завдяки відповідальності та сумлінності, перебувала у місті до кінця. Вона служила молодшим інспектором (оператором охоронної теле-(відео) системи) відділу інженерно-технічних засобів охорони, зв’язку та інформатизації Бахмутської установи виконання покарань №6. Загинула Анастасія тоді, коли намагалася мало не останньою серед колег евакуюватися і возз’єднатися з близькими, які її вже чекали у безпечному місці…

Анастасія Олійник народилася й зростала в Бахмуті. Навчалася у місцевій школі №11, згодом – у медичному училищі. У пенітенціарну установу влаштувалася незадовго до початку повномасштабного наступу росії. Вона – турботлива жінка з нелегкою долею, бо їй довелося дуже рано подорослішати. Як оповідають знайомі, ще дівчам Анастасія почала працювати – переважно продавцем у крамницях. Згодом круто змінила професію, прийшовши у кримінально-виправну систему.

«Загинула моя подруга, світла людина Анастасія Олійник. За життя була чудовою людиною, чуйною і до останнього надавала допомогу і підтримку всім, хто залишався в Бахмуті», – такий коментар під новиною залишила її подруга і землячка Марина Жукова, котра нині живе в Києві й останні 10 років є професійним ілюстратором.

«Настя – моя найкраща подруга. Ми дружили ще змалку, оскільки були однокласницями у Бахмутській школі №11. Вона була такою маленькою, що стояла в кінці строю на фізкультурі… Але мала велике серце, голосно і від душі сміялася, немов заливаючись дзвінким голоском. Якось я перебирала вдома свої папери, і натрапила на «анкету бажань», яку ми з нею заповнювали у 7 класі. Подружка тоді настільки по дорослому описала бачення перетворення нашого міста у найкраще місце на землі. І висловлювала пропозиції, навіть у які проєкти слід вкласти кошти та ресурси. Вона настільки любила Бахмут, що нікуди до останнього, мені здається, можливо і не стільки через вірність службі, не хотіла їхати звідти, нехай і перед обличчям російського наступу», – розповідає про подругу пані Марина.

Загибель 24-літнього колеги та руйнування будівлі установи російськими снарядами

Марина має образну метафоричну асоціацію з Анастасією – це м’яка подушка, до якої завше можна притулитися. Це людина, яка пригорне, вислухає і всотає в себе твої сльози, і одразу стає легше. Вона знала все про подругу, бо довіряли одна одній секрети й мрії.

Марина емоційно згадує, наскільки турботливою мамою була її подруга. Великі сподівання покладала на старшого сина Івана, який напередодні російського наступу вчився у Бахмутському коледжі транспортної інфраструктури, не менше любові й материнської опіки Анастасія давала молодшому Михайлові – школяреві.

Їхні сини, які народилися майже в один термін, а Мишко ще й 31 грудня, теж були разом – ще з пори, коли їхні мами гуляли вагітними містом. Потім – в одній групі в дитсадку, в одній школі. Подруги одна одну часто виручали, коли не могли забрати дітей з садочка чи гуртка…

«Коли зрозуміла, що потрібно вивозити сина, бо нас сильно бомбили, у квітні 2022 року одразу зателефонувала Насті, і запропонувала: «Давай поїдемо разом з дітьми!». Подруга навідріз відмовилася. Дітей відправила – Іван поїхав з другом, а менший Михайло – із чоловіком спершу в Харків, де ті довго були, поки зрештою не перебралися до Німеччини торік. Анастасія своє рішення аргументувала тим, що служить в установі. Більше того, у вільний час намагалася щоранку розносити бабусям й іншим нужденним продукти і просто їх провідувала, втішала, перетворившись на волонтера. І попри обстріли, продовжила службу, сказавши: «Як вони без мене? Ніяк!», – згадує Марина.

До кінця грудня 2022-го подруги спокійно спілкувалися телефоном, поки існував нормальний зв'язок. А потім, коли ситуація докорінно погіршилася, такі діалоги стали рідшими. Перший страшний дзвінок – загибель Владислава Попова – 24-літнього молодшого інспектора відділу режиму і охорони цієї ж установи виконання покарань, коли російські снаряди значно зруйнували будівлю, де він перебував на службі. Поступово установу розбивали удари і влучання, зникало централізоване електропостачання, у місті закривали магазини й банки. Багато елементарного перетворилося на дефіцит. Проте Анастасія Олійник не могла зрадити товаришів і саму себе…

«Мій чоловік служив у ЗСУ і деколи приїздив у Бахмут у військових справах. Він бачився з Настею і запевняв, що все зроблять задля її евакуації. Але вона не погоджувалася до останнього. Коли квартиру мами розбив російський снаряд, Анастасія організувала вивезення матусі у безпечне місце. Наша ж родина була в Києві та підтримувала незламну волонтерку їжею, свічками, медикаментами – переважно доставкою займався мій чоловік, котрий мав доступ у місто. Настя там допомагала всім, хто був поруч та потребував її сильного плеча і доброго слова. Коли ж подруга таки спробувала евакуюватися, то загинула від ворожого прильоту. Ми чекали її тоді у столиці», – веде далі Марина Жукова.

У вдячній пам’яті земляків вона залишиться «ключницею Бахмута»

Поки Анастасія Олійник служила в установі ДКВС, її друзі та знайомі поступово покидали місто, в якому ставало жити дедалі небезпечніше. І вони залишали їй ключі від власних квартир та обійсть, бо були впевнені – ця людина має криштальну чесність. Волонтерка приглядала за чужим житлом, поливала вазони, годувала домашніх тваринок. Ніхто з її знайомих не вірив, що їде надовго, дуже надовго – на роки… Більшість гадали, що за кілька місяців військовим вдасться стабілізувати ситуацію і незабаром прийде час відновлювати той ритм життя, який був до 2022-го. Так, тут не було зовсім безпечно ще з 2014 року, траплялися обстріли й подібні інциденти, та люди звикли і ця атмосфера вже особливо не впливала на плани і настрої містян.

Марина Жукова навесні 2022-го із сином спершу поїхала до друзів у Польщу, але за два місяці вернулась у Київ, бо дуже сумувала за Україною. Якось, уже після загибелі Анастасії, під час прибирання квартири у неї випав ключ. Це їй нагадало історію, як колись, сподіваючись на диво, вони залишали ключі від власних осель Насті. Той випадок та різні чуттєві асоціації не покидали мисткиню.

І ось, коли із сином у коридорі перечікували черговий жорсткий обстріл столиці, Марина, щоб заспокоїтися, почала накидати замальовку, ідея якої народилася саме з історії про вірну подругу. Так з’явився нині відомий на всю країну малюнок «Ключі від дому», іще його називають «Бахмутською ялинкою». Там зображена новорічне дерево, обвішане ключами – символом пам’яті і зв’язку з домом для тих, хто його втратив через війну. Також про Анастасію Марині нагадують сукні, які подруга з її квартири в напівзруйнованому Бахмуті надсилала у столицю разом з іншими речами. І серед них – найдорожча серцю сукня, в якій вона у Бахмуті почула зізнання в коханні, і котра нагадує про минуле щасливе буття в рідному місті.

«Цей малюнок я розмістила у своїх аккаунтах і він швидко розлетівся мережами. Резонанс був таким, що з усіх куточків України писали люди: ця історія – не просто про Бахмут. Це про ключі з десятків інших міст та містечок з подібною долею. Той ефект виявився неочікуваним. Звісно, ключовим у появі цієї ідеї став образ Анастасії – моєї подруги та пам'ять про неї – вдячна і не тільки моя. Зараз я практикую арт-терапію, допомагаю засобами творчості пережити людям нинішній складний період», – ілюстраторка розкриває секрет появи її одного з найвідоміших малюнків.

Анастасію Олійник кремували в Харкові. Марина Жукова тоді допомагала з транспортуванням й організацією прощання із подругою.

«Я не могла повірити, що це наша Ася, – усміхнена, добра, справедлива і мила Ася-Настя… Закінчила 11 школу, привела до нас своїх діток… Живи і радій, але хтось розпорядився нашою долею, життям… Боляче, дуже-дуже боляче», – написала Олена Чухлєбова, колишня вчителька історії Анастасії.

А бахмутський поет Володимир Кузьменко, який добре знав Анастасію, у дні, коли земляки та друзі прощалися із загиблою «ключницею міста», написав вірш пам’яті про цю жінку, яку вважає їхньою спільною героїнею. Доробок написаний російською, тому, аби передати його автентичність, публікуємо мовою оригіналу.

Не говорите матери моей,

Что я погибла так, простите, сталось…

Мое простреленное сердце – с ней,

Чтоб хворое ее не волновалось

Скажу два слова просто от себя,

Ее я видел пару раз, но – близко,

Она патриотичною была,

Являясь к людям Девою пречистой.

Война. Она – обычный волонтер,

Но с необычною мужской харизмой,

Спасала немощных и стариков,

Эвакуируя маломобильных.

Тащила крест Донбасса на себе,

Где все мадонны рядом не стояли,

Она из тех бахмутских дочерей,

Что выживать в подвалах помогали.

Прошу родных кремировать меня,

Чтоб тело смертной гнилью не сжиралось.

Я – украинка, мама и жена

Я вас любила и по всем скучала…

Героя в рай не воскресить уже,

Не повернуть к бескомпромиссной жизни,

Их имена присутствуют везде,

Как слава нации непобедимой!

Анастасия – возрождение души,

И воскрешение духовных скрепов,

Всевоскрешенье Божьей доброты,

Во имя страждущего человека.

Автор: Геннадій Карпюк