Новая громада – второй дом. Как семья из Луганщины стала популярным производителем молочной продукции на Новгород-Северщине

Ще до війни рівень безробіття був досить високий, вибір роботи обмежений. А після повномасштабного вторгнення багато підприємств зупинили роботу. Сільське господарство потерпає (заміновані й потенційно забруднені орні землі, на гектарах полів побудовані фортифікаційні споруди), багато фермерів беруть податкові канікули та відмовляються обробляти землю – не те що не вигідно, взагалі суцільні збитки. 

Як повідомила заступниця директора Новгород-Сіверської районної філії Чернігівського обласного центру зайнятості Тетяна Гуща, зараз на обліку з Новгород-Сіверської громади близько 270 осіб, 80 з них – переселенці. З працевлаштуванням складно, і більша частина безробітних – це жінки. Дитячі садочки через близькість до кордону і відсутність бомбосховищ не працюють, навчання у школах – переважно онлайн, тож мами, що мають, як правило, не затребувані тут спеціальності  з і так обмеженого вибору робіт обирають бути вдома. На допомогу приходить перекваліфікація.

Так, з початку 2024 року сертифікат про перекваліфікацію отримали 8 внутрішньо переміщених осіб. Можна створити собі гнучкий графік роботи, обравши шлях самозайнятості. Розвитку цього напрямку сприяють  як державні, так і міжнародні грантові програми. Хто не побоявся і скористався, має результат. Про це, і не тільки, сьогодні та поговоримо.

***

Лишити поза увагою родину Дегтярів просто неможливо: колоритний господар у шкіряному фартуху біля мангала чаклує над шашликом, поруч  дружина допомагає обслуговувати покупців та відвідувачів. Така традиційна картинка на багатьох масових заходах, що проходили на Новгород-Сіверщині. І ще на місцевому базарі є палатка, біля якої завжди людно, і в якій сировари продають свої, непритаманні тутешнім фермерам-виробникам молочної продукції, смаколики: бринзу, сулугуні з травами, моцарелу.

Олена та Сергій — переселенці. Зателефонувала, домовилась про зустріч у неділю, десь близько обіду, коли відбазарують. Але вже зранку подзвонив Сергій:

«Давайте, зустрінемося трішки раніше, бо ми вже розпродалися».

«Не дивно», — подумала я, бо оригінальні сири розкуповують вмить. І ось ми на літньому майданчику кафе п'ємо чай, на тарілочці продукція їхнього виробництва — сулугуні з сушеними томатами, базиліком та  часником. Говоримо.

До того, як оселитися на Новгород-Сіверщині, подружжя Дегтярів, Олена і Сергій, були мешканцями Донбасу. Сергій називає його найбагатшим на той час краєм України. Каже, що жили вони заможно: він мав авто-, мотомайстерню, дружина займалась торгівлею. А потім, зі слів Сергія, сталося те, що сталося. Оскільки родина має проукраїнські погляди, зрозуміли, що лишатися небезпечно для життя. З Довжанська Луганської області було вирішено їхати у село Пушкарі Новгород-Сіверської громади на Чернігівщині. Тут ще з колишніх часів лишився будиночок. Колись давно придбали як дачу, бо приїжджали до товариша і дуже сподобалась природа — багато великих дерев, густе різнотрав'я.

«Ми розуміли, що їдемо на прикордоння, але впевнені були, що звідси не полізуть… Так у 2014-му ми змінили місце проживання. У перший рік було дуже важко, не було грошей, хоча певне майно все ж вдалося перевезти». 

Сергій говорить, що багато коштів довелося витратити на хабарі, які довелося платити по дорозі. Прикро про це писати, але історія їхнього життя, на жаль, має і такий момент. Переселитися також допомагали байкери з клубу, членом якого є Сергій.

На новому місці треба було якось починати — придбали дві кози й одну вівцю. А потім продали машину і купили ще п'ять овечок і барана.

«У нас був вибір: або ми проїмо ці кошти, або будемо голодувати, але розвиватимемо бізнес. Принцип будь-якого підприємця: погано зараз – добре потім. І так ми почали нарощувати поголів'я. Овець було близько 60-ти і біля п’яти десятків кіз. Саме цей напрямок обрали, бо… ну, а що ще? СТО тут вистачає, ціни на послуги низькі. Тому обрали скотарство». 

Звісно, труднощів вистачало. Навіть були ситуації, коли вовки «різали» (впольовували, — ред.) до 20 голів худоби за ніч. Але подружжя знову збиралося з силами і продовжувало працювати.

«На початках буханка хліба була для нас чимось космічним. Чесно, економили буквально на усьому, бо йшли до своєї мети. Я схуд на 25 кілограмів. Якось нам від церкви Євангелістів привезли продукти: борошно, олію та інші. Я занепокоївся – це щось не так, їм від нас щось треба. А виявилося, вони за передані їм від діаспори кошти купують і розвозять переселенцям продукти».

А тепер родина має, як вони кажуть, ресторан на колесах, точніше – фудкорт. Байкери по духу і способу життя, сумують за дорогою, а тому їздити по різних заходах, годувати смачним шашликом  та іншими стравами – то їхнє. Перший раз, згадує Олена, виїхали – навіть не мали на чому готувати. Вимили-почистили залізне корито, по суті годівницю, і воно стало першим мангалом. Фудкорт Сергій зробив сам. Залізо він називає пластиліном, з якого можна ліпити все, що завгодно: хоч кругле, хоч квадратне. Для виїздів вже мають свою команду, яка збирається по потребі і їдуть.

Сергій був головою об'єднання переселенців. Своєю метою на той період бачив на власному прикладі показувати, що очікувати, поки хтось вирішить твої проблеми, не брати відповідальність на себе — абсолютно безперспективна позиція. Є шанс — скористайся!

«Для мене закон — це совість, робити по совісті, працювати по совісті. А конкуренція не дає схибити, розслабитися. У цьому її цінність», — говорить Сергій.

Всупереч умовам, у яких зараз змушені жити та працювати, світ розвивається, для тих, хто хоче працювати, є нові можливості. Як кажуть Дегтярі, вони чули про грантові програми, які можна застосувати для розвитку бізнесу. Шукали їх, їздили на навчання до Києва.  Написали бізнес-план, у Чернігові його захистили. Це був грант від Міжнародної організації з міграції (МОМ).  На виділені кошти придбали мотоблок.

Представники організації потім приїжджали, дивилися, як  використовують, скільки земель. Зачаровані були бараном Сулейманом, який мав закручені роги і 120 кілограмів ваги. Зробили багато фотографій. Цей грант, каже родина, просто окрилив і надихнув працювати. Ну, і, звісно, придбання значно допомогло обробляти землю. 

Сергій та Олена кажуть, що спершу були певні притирання з місцевими. Але минулося. З'явилися нові друзі, завелися знайомства. Прикладом Сергія надихнулися й інші, стали пробувати вирощувати вівці. Але далі, аніж здавати сировину, не пішли. Сергій же переконаний, що має бути переробка. Фінансово вигідно торгувати не сировиною, а продукцією. Так з'явилася ідея робити сири.

Подружжя каже, що вчилися без зупинки, день і ніч. Поки їли, поки хвилинка відпочинку, відкривали Інтернет і вивчали досвід інших, пробували нові рецепти. Готували, куштували самі. Як сподобалося, то на виробництво, ні — шукали інший рецепт.

«Переваги містечковості, я б сказав, периферійності, відчув, коли сильно захворів. Спочатку “склав лапки”, але дружина і друзі не дозволили. Підтримали та морально, і матеріально. Місцеві лікарі буквально няньчились зі мною, лікували не тільки по протоколу, а й з душею. Не порівняти зі звичними для мене великими містами, де лікарня – просто конвеєр». 

Стати «візитівкою» масових заходів на Сіверщині родині допомогла ще одна ідея – фудкорт. Готували страви на місцевих ярмарках, пригощали напоями власного виробництва, їздили у сусідні міста, байкерські фестивалі (родина Дегтярів – байкери, тому їх з радістю зустрічали на подібних тусовках). 

Так поступово виросли, розширили меню. І стало затісно. Збільшили команду, купили автобус. Господар каже, що команда працює злагоджено і чесно, тому тримаються один одного і впевнені один в одному. Але треба працювати, важко і цілеспрямовано. Бувало, що на великих заходах не спали по кілька діб. У Смілі на Черкащині відпрацювали навіть великий авіафестиваль, де довелося годувати тисячі людей.

Пушкарі, де нині мешкають Дегтярі, за 20 кілометрів від кордону з країною-агресором, і, коли почалось повномасштабне вторгнення, Дегтярі виїхали до родичів у Кропивницький. Випустили кіз, забрали з собою алабаїв і поїхали, бо що то є «руський мир» знають не з чужих розповідей. Коли окупанти відступили, родина повернулася. Навіть частина поголів'я кіз вціліла, потім додали ще свиней і знову до праці. Тепер мають плани та бажання придбати повноцінний фудтрак з повним облаштуванням, аби продовжити свої гастрономічні подорожі Україною. Маючи досвід грантової діяльності, взяли участь у програмі підтримки мікробізнесу від ГО «Асоціація демократичного розвитку» та UHF та ZOA. Чекають на результат.

 А ще вчать мову, бо свою українську вважають недосконалою. На пропозиції говорити «як зручно» не погоджуються, бо хочуть розмовляти українською  вільно і красиво. 

Завершуючи розмову з Оленою та Сергієм, вчергове переконалась, що, хто не хоче робити, той знайде причину, хто хоче – можливості. Вихід і рішення, переконані Сергій та Олена Дігтярі, завжди є.

Наталя Даценко

***