Історія
Почати знову: як ветеран з Луганщини будує «Полуничний рай» на Полтавщині
У 64 роки Юрій Кушнір закладає нові теплиці, прораховує систему опалення й планує наступний сезон. Дім на Луганщині він втрачав двічі — спершу у 2014-му, вдруге після повномасштабного вторгнення у 2022-му. Тепер на Полтавщині зводить власний «Полуничний рай» — і втретє починає життя спочатку. Своєю історією ветеран поділився зі Східним Варіантом.
Замість відпочинку — розвиток
Юрій мріє про човен. Каже, що колись купить його, візьме вудки й поїде на місяць на рибалку. Господарство передасть дружині, коли вона повернеться зі служби. А за температурою та вологістю в теплицях стежитиме з телефону — навіть з човна.
«Я маю щось залишити після себе. Нехай це буде "Полуничний рай"», — усміхається пан Юрій.
Та до човна ще далеко. Щодня — робота: розсада, розрахунки, нові плани. Він обходить територію, перевіряє полив, говорить про будівництво котельні. Не чекає кращих часів — створює їх.
Не за правилами системи
Юрій Кушнір народився в Алчевську і прожив там 52 роки. Починав фотографом, згодом працював термістом прокату на Алчевському металургійному комбінаті. Там його обрали головою профспілки.
Він відкрито виступав проти тодішнього керівництва міста й Партії регіонів, відстоював права робітників. За це, каже, й поплатився.
«Звільнили швидко — “за згодою сторін”, хоча посада була виборною», — згадує він.
Без роботи не залишився: очолив приватне підприємство з виробництва шлакоблока та тротуарної плитки. За кілька років воно увійшло до сотні кращих підприємств Луганщини.
У 42 роки здобув юридичну освіту. Керував «Алчевською спілкою підприємців», чотири рази обирався депутатом міської ради — тричі в Алчевську і згодом у Старобільську. Двічі очолював комісію з питань законності. Виступав проти тиску на малий бізнес і не приховував проукраїнської позиції.
Шляхом спротиву
Навесні 2014 року Алчевськ стрімко змінювався: озброєні люди, російські прапори на адмінбудівлях, мітинги під триколорами. Те, що згодом назвуть «російською весною», для Юрія означало одне — місто відривають від України.
Він з однодумцями організовував проукраїнські мітинги. 2 травня 2014 року був серед тих, хто зірвав російський триколор із будівлі міської ради й підняв український прапор.
Невдовзі його попередили про підготовку «каральних заходів».
«Стало зрозуміло: залишатися небезпечно. Друзі виїхали 5 травня, я — наступного дня», — розповідає він.
Юрій переїхав до Старобільська і добровольцем приєднався до батальйону територіальної оборони «Айдар».
«Ми були впевнені, що за два-три місяці звільнимо Луганщину. Але сталося не так, як гадалося», — гірко всміхається ветеран.
У складі підрозділу воював до 2019 року. Пройшов шлях від солдата до командира взводу. Там познайомився зі Світланою — жінкою, яка згодом стала його дружиною. Після демобілізації вони вирішили почати нове життя.
Фермерство на Старобільщині
Юрій залишився на Старобільщині. У селі Толоківка (до 2024 року — Половинкине), де раніше дислокувався батальйон, жили батьки Світлани. Майже в кожному дворі стояли теплиці, але вирощували переважно овочі. Юрій спершу вивчив ринок.
«Я побачив, що полуниці майже немає. Помідори й огірки були в усіх, а от ягода — ні. Поїздив, подивився сорти й вирішив ризикнути», — згадує він.
Зареєструвався як ФОП, разом із родиною дружини створили сімейне фермерське господарство. Обрали напрямок — ягідництво. Починали з власних заощаджень і ручної праці. Теплиці зводили поступово — зрештою їх стало шість.
Продукцію возили до Сіверськодонецька. Попит зростав, з’явилися постійні клієнти. Але фермерство вимагало постійних вкладень і точних розрахунків.
Підприємець почав шукати грантову підтримку від міжнародних партнерів. У 2020 році виграв грант від USAID — майже на 40 тисяч доларів технічної підтримки. Техніку мали доставити наприкінці лютого 2022-го.
«18 лютого мені повідомили, що привезуть за два-три дні. 22-го я святкував 60-річчя, чекав гостей. Домовилися, що техніку доставлять наприкінці місяця», — пригадує він.
Але той лютий виявився занадто довгим.
Знову до зброї
24 лютого 2022 року Юрій прокинувся близько п’ятої ранку. Почув роботу ППО, відкрив новини — і зрозумів: почалася велика війна.
Окупанти швидко просувалися до Старобільська. Часу на роздуми не було. Разом із побратимами — близько 70 людей — він дістався Сіверськодонецька, отримав зброю. Частина добровольців поїхала на Київ, інші — на Дніпро.
Разом із дружиною Юрій воював у складі 231-го батальйону територіальної оборони Дніпра, який згодом став 128-ю окремою важкою механізованою бригадою «Дике Поле». Був головним сержантом роти, водієм евакуаційної машини — перевозив боєкомплект, харчі й поранених.
У 61 рік він хотів продовжити контракт, але не пройшов військово-лікарську комісію.
«Може, це й на краще. Бо якби щось сталося зі мною — дружина залишилася б зовсім сама», — каже він.
Повертатися знову було нікуди. Господарство залишилося в окупації.
Втретє з нуля
На Полтавщині, у селі Лобачі, знайшов недобудований будинок із земельною ділянкою. Цього вистачило, щоб почати.
Перший час Юрій жив у гаражі — у хаті облаштовував мінімальні умови. Готував землю, планував теплиці, рахував витрати.
Згадав і про виграний грант. Зв’язався з донорами — і зрештою отримав обіцяну техніку: трактор, фрезу, причіп, мотопомпу.
«Зраділи, що живий, а я зрадів, що є з чим починати», — каже він.
Паралельно витягали з окупації батьків Світлани. Це було непросто, родину тримали під постійним контролем, але вдалося.
«Тепер ми тут утрьох. Чекаємо на Перемогу і працюємо», — каже ветеран.
Сьогодні господарство займає майже пів гектара. У теплицях — полуниця й малина. Використовують крапельне зрошення, датчики вологості, автоматизовані системи. Поступово переходять на біологічно безпечні препарати.
«Я не з тих, хто робить “як дід робив”. Хочу мінімум ручної праці й максимум автоматики», — говорить підприємець.
У 2025 році Юрій отримав ще два гранти — від Карітас Полтава та Mercy Corps. Допомогли з обладнанням для розсадника: автоматика, теплоакумулятор, холодильне устаткування тощо.
«Я вдячний міжнародним донорам за підтримку. Без цієї допомоги піднятися було б набагато важче», — говорить Юрій.
У планах — крафтове виробництво: полуниця в шоколаді, джеми, пастила, ягідні чипси.
Окрім ягід, вирощують помідори та огірки. Продукцію реалізують у Решетилівці та Полтаві — вже мають торговельні точки. Усе офіційно: касовий апарат, договори, співпраця з Держпродспоживслужбою. Частину овочів безкоштовно передають до місцевої лікарні.
Водночас Юрій волонтерить — допомагає побратимам і родичам на фронті.
«Автомата в мене вже немає, на передову не піду, але допомагати треба», — каже він.
Втім, не обходиться без труднощів.
«Влада у Полтаві, на жаль, не розуміє, як треба підтримувати бізнес під час війни. Готую судовий позов. Буду вчити посадовців виконувати закон», — говорить він.
Юридичний досвід депутата знову стає в пригоді.
«Маю відчуття, що воюю все життя — або на фронті, або за можливість жити й працювати», — усміхається пан Юрій.
Стратегія замість відчаю
Найважчим, зізнається ветеран, було втратити рідну землю.
«Батьки не змогли виїхати з Алчевська, померли в окупації. Я навіть не зміг попрощатися», — говорить він.
Та відчаю в його голосі немає.
«Якщо казати “все пропало” — воно й пропаде. Потрібна стратегічна ціль. Під неї — річна. Потім — план дій. І працювати», — переконаний Юрій.
Як підтвердження його слів на Полтавщині розквітає «Полуничний рай» — нагадування, що втрата дому не означає втрату майбутнього.
Фермерське господарство «Полуничний рай» відкрите до співпраці. Зв’язатися з Юрієм Кушніром можна за телефоном: +38 (095)209-04-32.
***
Східний Варіант висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Східний Варіант зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF
Тарантіна Ольга
