Подружжя з Бахмута розповіло Східному Варіанту, як разом служить і боронить Україну

Олексій та Тетяна Адріянови познайомилися у 2015 році в рідному місті Бахмуті. Згодом Олексій долучився до Збройних сил України. Тетяна хотіла піти з ним, та завагітніла. Через три роки декретної відпустки вона все ж мобілізувалася. Й ось уже шість років подружжя служать поруч одне з одним.

Про це йдеться у матеріалі Східного Варіанта.

Тетяна зізнається, що в неї з дитинства була мрія служити в армії. Її прикладом був її батько Борис Михайлович, який служив у 54-й окремій механізованій бригаді імені Івана Мазепи міста Бахмут. Тетяна планувала, що закінчить медичне училище й піде до них медикинею. Її мрія здійснилася, однак роки служби припали на повномасштабну російсько-українську війну.

У 2015 році Тетяна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм. Вони одразу закохалися одне в одного, а наступного року одружилися.

У подружжя народилася донечка Сніжана. Тетяна пробула три роки в декретній відпустці, а після все ж вирішила виповнити мрію та мобілізуватися. Вона зізнається, що на поміч прийшли її батьки та батьки чоловіка, які залюбки погодилися взяти Сніжану під час їхніх виїздів на лінію розмежування. Тетяна потрапила до 54-ї ОМБР — туди, де колись служив і її батько.

«До повномасштабної ми кожні 8 місяців заходили на лінію розмежування ООС. Перша була Авдіївка, а друга — Марʼїнка, де ми із чоловіком уже зустріли повномасштабне вторгнення росії. Я тоді була приряджена до першого батальйону. Ми жили в бліндажі. Це був лютий, холод, сніг. І як зараз памʼятаю, 4:15, ранок, стук у двері: “Бойова готовність, війна”. Спочатку не зрозуміли. Бо й до цього були обстріли й перестрілки. Аж тут воно як почало все летіти, свистіти з такою інтенсивністю, як ніколи раніше. Спочатку було страшно, але із часом звикаєш», — розповідає Тетяна про перші дні повномасштабного вторгнення.

Влітку 2022 року Тетяна звільнилася зі служби в 54-й ОМБР. Маленька Сніжана готувалася йти до школи, а старша донька Ліля навпаки закінчувала випускні класи. Обидві потребували мами. Тож Тетяна півтора року прожила цивільним життям, вирішувала побутові справи. Увесь час її не покидали думки про повернення на службу.

Тож наприкінці 2023 вона повернулася в стрій, але вже в складі 65 ОМБР як медична сестра евакуаційного відділення. Згодом до неї перевівся її чоловік на посаду водія. Відтоді вони працюють разом.

Відділення, де працюють Олексій та Тетяна, приймають евакуйованих поранених бійців із передової, стабілізують їхній стан, надають ту медичну допомогу, яку неможливо надати на лінії фронту під обстрілами. А після транспортують до лікарень.

«Нам телефонують і кажуть приготуватися. Ми вдягаємося, беремо все необхідне й чекаємо. Іноді 15–30 хвилин, іноді година чи більше. Бійців із передової не завжди можна евакуювати швидко через обстріли, бої, дрони. Ми сідаємо в машину, їдемо назустріч, де нам передають пораненого. В основному, вони вже всі з турнікетами, якщо є кровотеча. Ми перевіряємо зупинку масивних кровотеч, роздягаємо бійця, повністю оглядаємо, перевіряємо дихальні шляхи, зігріваємо й після цього вже можемо везти до лікарні», — ділиться Тетяна.

Найважче в такій роботі — втрачати. Тетяна пригадує, як одного разу в них помер поранений. Бійця привезли у важкому стані, попри всі старання медиків, він помер.

Зараз ситуація на прифронті для медиків важка. Адже еваки є пріоритетною ціллю для російської армії. Окупанти відстежують автівки з пораненими бійцями, щоб завдати удару. Суттєвою перешкодою для евакуації є інтенсивність боїв. Інколи людину з важким пораненням не можуть витягнути декілька годин, бо все довкола вибухає.

За роки роботи Олексій та Тетяна побували на Авдіївському, Марʼїнському напрямках, зараз — на Запорізькому.

Коли стає важко морально та фізично, ділиться жінка, допомагає присутність її чоловіка. Він завжди поруч, підтримує, допомагає, радить. Керівництво бригади йде на зустріч та відпускає подружжя разом у відпустки, щоб вони побачили дітей та побули вдома.

«Найскладніше для мене, що дитина далеко. Що її немає поруч, що мене з нею немає. А так чоловік поряд, гарна команда, усе є. Живемо в прифронтовій хаті, нам вистачає. Головне, що ми робимо потрібну справу», — каже жінка.

Читайте повністю цей матеріал: «Бойова готовність. Війна»: як подружжя з Бахмута разом боронять Україну від російських окупантів

Також читайте: «Я дуже рано подорослішала»: 19-річна військовослужбовиця з Маріуполя про блокаду міста, поранення та випробування війною