Переселенка з Бахмута розповіла про втрату дому та життя після евакуації

Валерія Чернишева тридцять років будувала бізнес у сфері ЖКГ у Бахмуті. Повномасштабна війна зруйнувала не лише дім, а й усе звичне життя. Але попри втрату майна, роботи й міста, вона зуміла знайти себе наново.

Про це йдеться у публікації Східного Варіанта.

У 1997 році Валерія здобула вищу освіту за спеціальністю «технічна експлуатація будівель і споруд». Після впровадження реформи ЖКГ у 2002 році працювала над проєктом, що передбачав створення ЖЕКів як окремих структурних одиниць у межах міського УРЖП. Але вже за два роки стало зрозуміло: система потребує підприємницького підходу.

У 2004 році Валерія очолює новостворену компанію ТОВ «Факторія», що обслуговувала понад 260 тисяч квадратних метрів житлового фонду. Паралельно створили ПП «Житловик». Згодом відкрила кафе та магазин жіночого одягу.

2014 рік кардинально змінив життя Валерії. Роздрібна торгівля зупинилася, почалася анексія Криму. У Бахмуті 12 квітня бойовики захопили міську раду.

У травні Валерія дізналася, що в офісі «Факторії» планують відкрити дільницю для незаконного референдуму. Прихильники так званої нової влади попередили: якщо не погодиться, приміщення все одно займуть.

Рішення було принциповим: участі в «референдумі» брати не буде. Валерія скликала колектив, забрали документи, зачинили офіс і залишили будівлю. Наступного ранку замки були зірвані.

Коли ситуація стабілізувалася та українська влада повернула контроль над містом, команда відновила повноцінну роботу.

Вісім років тимчасового спокою

За словами Валерії, період з 2014 по 2022 рік — це час подвійного відчуття. Звикання до присутності війни та ілюзія стабільності. Працювали, розвивали бізнес, брали кредити.

У 2017 році першою в місті отримала атестат сертифікованої управлінки житлового фонду. І вже на початку 2022 року жінка очолювала керуючу компанію, до складу якої увійшли два ЖЕКи та 12 ОСББ.

Руйнування та втрати

«Напередодні 24 лютого керівників підприємств зібрали на нараду. Конкретики не було — лише загальні фрази про те, що «все буде добре», — пригадує вона.

О 4 ранку 24 лютого задзвонив телефон: «Валерія, відкривай підвали». Вибухи вже лунали. За рік до того компанія готувала звіт про стан підвалів у житлових будинках, разом із мешканцями розчищала приміщення. Підвали відкрили швидко. Управляюча компанія працювала за протоколом, складеним на основі досвіду 2014 року.

Ситуація загострювалася, але до 28 березня родина залишалася в Бахмуті. Через небезпеку з донькою та онуками вирішили виїхати до Новоукраїнки. Житло знайти не вдалося — оселилися на базі відпочинку на три місяці. Чоловік і зять залишилися в місті.

У червні в їхню квартиру було перше влучання. Згодом знищили приватний будинок. Потім — будинок, де була квартира. А ще через деякий час район, де вони жили, перестав існувати.

До вересня 2022 року вона координувала роботу дистанційно. Міський голова на питання про евакуацію майна відповідав: «Ми все відвоюємо». Вони вірили й не вивезли нічого. Чоловік і зять хотіли повернутися по речі, але ситуація була надто небезпечною. Розуміння, що втрачено все, прийшло лише за пів року після захоплення Бахмута навесні 2023 року.

Нове коріння

Зятя перевели на роботу до Горішніх Плавнів. Родина вирішила їхати разом. Місто невелике, спокійне, ментально близьке. Винайняли будинок. Минуло два роки. За цей час біль став частиною буднів, а спогади про дім — наче уламки, що ніколи не зростуться в ціле.

«Вчишся жити з пусткою всередині, приймати те, що не все можна повернути. Бахмут залишився там, у минулому, разом із вулицями, що більше не існують, і людьми, яких не повернути. Але життя триває, навіть коли здається, що всередині лише тиша. Стало зрозуміло: час думати про майбутнє, бо ростуть онуки. Ще одна онучка народилася вже тут, у новому місті, серед нових стін і нових облич», — ділиться Валерія.

Жінка почала знайомитися із сусідами, записалася на курси англійської мови у центрі, а згодом — на хореографію у спільноті жінок старшого віку.

На заняттях познайомилася з жінками, які оцінивши її досвід, запропонували очолити садові товариства «Вікторія» та «Збагачувач». У листопаді 2024 року її обрали головою.

«Мені навіть призначили зарплату — 6000 гривень», — сміється очільниця товариства. Але для неї ця праця важлива не лише як спосіб бути корисною, а й як спосіб не занурюватися в пережите.

«Я вдячна їм — прийняли, дослухаються, сперечаються, але є діалог. І я знову почала відчувати смак життя. Іншого, але життя», — каже жінка.

Читайте історію Валерії повністю: Від керівниці комунального підприємства до нового життя в евакуації: історія переселенки з Бахмута

Читайте також: Танці проти самотності: як хореографиня з Луганщини створює спільноту для літніх людей