"Ми тобі хрест на лобі зеленкою намалюємо": мешканка Слов'янська розповіла про полон в окупованому Донецьку

Мешканка Слов'янська розповіла про свій полон в окупованому Донецьку і про той жах, що відбувається у в'язницях: знущаннях і цькуванні з боку НЗФ

Про це повідомляє Східний варіант з посиланням на 6262

Вже минуло сім років з початку окупації Донецька проросійськими терористами. Все ще продовжують з’являтися історії про скалічені долі та випробування тих, хто залишався вірним Україні.

7 квітня 2014 року у Донецьку почалися події, які передували тимчасовій окупації Донецька поросійськими терористами. Їх метою з самого початку було розповсюджувати містами Донеччини ідеї «рускава міра».

Здавалося б, вже стільки фільмів знято про події у Донецьку 2014 року, стільки написано матеріалів та проведено розслідувань. Але нові деталі того бурхливого року все ще продовжують з’являтися через людські історії.

Жінка разом із однодумцями пробувала пояснювати колегам, що референдум за так звану республіку – це не добре, що російські прапори в Україні – це не добре.

"І одного разу договорилася", - підбиває Ірина своєрідний підсумок.

Згодом через свою проукраїнську позицію жінка отримала проблеми. Вони почалися у серпні, коли всі речі вже були зібрані для виїзду з міста. Води та світла не було, не хотілося вже залишатися в окупованому місті. На роботі колежанка, яка дотримувалася протилежних поглядів, сказала Ірині, що її розшукують. Та сама колежанка підвела до жінки хлопців у камуфляжі й сказала: «Вот она, вы её ищете. Её проверьте, её надо проверить».

Потім ця жінка виправдовувалася, що нічого такого не казала.

Люди в камуфляжі сказали, що хочуть з Іриною поспілкуватися. Вона встигла попередити родичів. Жінку спочатку привезли в обласну міліцію, де їй чоловік у штатському сказав: «Меньше рот открывайте, будьте умнее, вы ничего не поменяете».

Після цього Ірину вже збиралися відпустити додому, але потім подзвонили до батальйону «Восток». А там сказали: «Везите её к нам». Спочатку жінку відвезли на блокпост, а звідти – у військову частину, яку окупували терористи. Ані гаманця, ані документів наша героїня із собою тоді не мала, адже встигла викласти їх до арешту.

Терористи демонстративно провели українських полонених центром Донецька 24 серпня 2014 року

У військовій частині її кинули до ізолятору тимчасового утримання (рос. - обезьянник). Жінка сиділа та чекала незрозуміло чого, не знала, що та як. Аж раптом – підйом на невідомо який поверх. Перед жінкою постав чолов’яга у “тільнику” із позивним Опер – саме його і чекали.

А далі Опер почав монолог із домішками лайки: «Ты ж понимаешь, на кого мы работаем».

Перші два дні ув’язнення жінку регулярно водили на допити. Не били, але приставляли дуло автомату до потилиці. Кричали, шукали маячки, казали: "С*ка, б*ть, правосечка старая, мы тебе крест на лбу зеленкой нарисуем и в зеленку отведем".

Потім вже Ірина дізналася, що зеленка – це посадка. Після такого допиту її заштовхали у камеру, де сиділи разом чоловіки із жінками. Там кількість людей коливалася від 8 до 12 людей, бо в’язні постійно змінювалися. Серед ув’язнених разом з Іриною постійно була ще одна жінка. Сиділи велосипедисти, пішоходи, люди, в яких знаходили 1-2 долари (це для окупантів знак диверсанта). Був дідусь із ментальним розладом. Якийсь час була жінка із психічним розладом.

Наступного ж дня після ув’язнення, близько трьох годин, рідні полоненої знайшли, де вона знаходиться. Ірині у той день сказали, що її можуть відпустити, але це сталося не так швидко.

Після перших двох днів про неї усі забули – і це виявилося ще страшнішим.

"Ты подходишь к решетке и выпрашиваешь: ну что там, ну вы не подскажете? А мимо тебя проходят, не видят и не слышат"

Читайте також: сексуальне насильство на війні. Жахливі історії людей, які залишилися забуті. І де шукати підтримку

У полоні постійно відчувався страх почути поблизу голоси рідних. Страх, що навколо скрізь чоловіки. Адже "навіть якщо тобі багато років, все одно незрозуміло, що від тих чоловіків очікувати".

Під час подальших допитів у представників незаконних збройних формувань була «фішка» - класти перед в’язнем його телефон та постійно дзвонити, аж поки телефон не сяде, дивитися, хто телефонує. Ірині у цьому плані пощастило, адже на той момент її телефон сів ще на початку ув’язнення. Телефон іншої жінки так «тестували» саме на День Незалежності. Їй приходили повідомлення зі святом, зі звільненням Слов’янська – а це було потужним тригером для тих, хто проводив допит.

"За все то время я плакала трижды". Годували всіх двічі на день. Випускали в туалет. Було дві зміни охоронців. Оскільки місцем ув’язнення була військова частина, умови були не схожі на стандартну тюрму – були душові, туалети, зброярня, спортивний зал. У цій же частині жили самі терористи.

"Среди них был один с позывным Комарик – он называл меня и еще одну женщину сударынями, а это же чисто русское слово"

Читайте також: небойові втрати. Як військовим допомагають пройти психологічну реабілітацію в інших країнах

Полон не обмежувався сидінням у камері – жінку виводили прибирати, чистити туалети.

Від пережитого у полоненої почалися проблеми із серцем та тиском. У сумці, яку забрали перед ув’язненням, були необхідні ліки. Але як би жінка не просила наглядачів дати їй ті ліки, ніхто їй не допоміг. Рідні якимось чином передавали жінці передачі з речами та їжею, яку вона ділила з іншими полоненими.

Час у невизначеності тягнувся. Але раптом час рушив з мертвої точки – через 10 днів ув’язнення жінки закінчилося. Вона повернулася востаннє до своєї квартири у Донецьку, зібрала деякі речі та поїхала у Слов’янськ. Офіційного статусу колишньої полоненої вона все ще не має, хоча усі факти були задокументовані.

Здавалося б, 10 днів - не такий вже й довгий строк. Але цього часу вистачило, аби пам’ятати про них усе життя.

168

Поділитись: