Важливо
«Саме в мистецтві народжуються зміни»: мисткині Донеччини та Луганщини про роль мистецтва у збереженні памʼяті
До Дня підтримки жінок-мисткинь, що відзначається щорічно в останню суботу березня, Східний Варіант запитав у мисткинь із Донецької та Луганської областей про їхній шлях у мистецтві та про те, як вони працюють із пам’яттю регіону під час війни.
Вони розповідають, як через живопис, колаж і документальні практики фіксують досвід втрати дому, переосмислюють власні місця і пояснюють, чому мистецтво сьогодні потребує підтримки.
«Не ведіться на закиди, що ви “не такі, як усі”», Марія Проніна, активістка, мисткиня-колажистка та засновниця благодійного фонду з Донецька
Марія народилася в Донецьку, де ще за шкільних років потрапила до творчого кола міста. Під час навчання у Донецькому національному університеті займалася поезією, літературою, організовувала культурні заходи, літературники та фестивалі разом з творчою спільнотою Донецька.
Візуальне мистецтво стало для неї важливим після 2014 року: Марії довелося переїхати до Маріуполя, де вона почала працювати з арттерапією й колажем, переважно з дітьми та підлітками. Сьогодні вона живе у Києві та готує серію робіт про українських амазонок та кочові племена, які стали частиною її дослідження культурної спадщини сходу України.
Коли Марія розповідає про роль мистецтва у збереженні пам’яті свого регіону, вона пояснює:
«Раніше ми не замислювалися про культурну пам’ять, просто вивчали творчість Василя Стуса чи локальні наративи, які відрізняли нас від інших регіонів. Ми дуже саркастично ставилися до певних речей і рефлексували, що Донецьк пов'язують з футболом, шахтарями, трояндами та мало хто знає, що по-справжньому там відбувається. А потім після 2014 року мене зацікавили теми фемінізму й прав людей. У Маріуполі я почала займатися активізмом, ходила на акції та оформлювала їх.
Зараз мені цікаво працювати із темою амазонок, скіфів, сарматів та історією до козацького періоду — ми можемо на це опиратись та казати, що це наша історія. Ми можемо відчувати в собі амазонські чи скіфські коріння, тих племен кочових, де традицією було рівноправ'я. І жінка з чоловіком стояли спина до спини з мечами на варті проти ворогів. І я зараз переважно у своїй творчості намагаюсь занурюватись в це.
Я мрію, щоб амазонки колись стали попкультурою серед українських дівчат-підліток, і вони відчували в собі цю кров і сміливість.
Мистецтво важливо підтримувати, бо саме в ньому народжуються зміни — речі, які потім впливають на суспільство і молоде покоління. Важливо пам’ятати, що в нашому регіоні були і є українські митці й мисткині — люди, які зацікавлені в розвитку і помічають, що в країні та суспільстві потребує змін.
Я вважаю, що без мистецтва була б деградація. Митці часто починають працювати з темами, до яких суспільство ще не готове, але з часом виявляється, що митці — це завжди інноватори. Тому мистецтво потрібно підтримувати завжди».
Наостанок Марія звертається до молодих мисткинь свого регіону:
«Ніколи не зраджуйте свою мрію і залишайтеся собою. Не ведіться на спроби змусити вас бути не собою і підлаштовуватися під масовість чи тренди — йдіть за власним покликом. Треба просто кайфувати та робити своє — і тоді все буде по-справжньому».
«Мені боляче, що я не можу поділитися красою цих місць», Катерина Алійник, художниця з Луганська
Катерина родом із Луганська, де провела дитинство і почала займатися мистецтвом — п’ять років навчалася в художній школі. Спочатку родина бачила для неї інший шлях — вона паралельно вивчала китайську мову, аби стати перекладачкою. Після початку війни у 2014 році сім’я переїхала, і Катерині дозволили займатися тим, чим вона хоче — стала художницею.
Згодом вона вступила до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури на живопис. Відтоді активно пише, а її твори поступово зосередилася на темах Луганщини, пам’яті та ландшафту, зміненого війною:
«Я довго не знала, як підійти до теми Луганщини в мистецтві. Перша серія про Донбас у мене з’явилася лише у 2021 році — це була така медична і політична фантазія про Луганськ. І з того часу моя практика дуже пов’язана з природою, з ландшафтом, який ніби вкрадений війною, але водночас зберігає в собі спогади.
Зараз я більше працюю з небом, що не зберігає пам’ять, на відміну від ландшафту. Луганщина досі залишається для мене домом. І довгий час це була головна тема моїх робіт — її природа, кольори, які дуже впізнавані для людей звідти. Для мене важлива також краса — вона нікуди не зникає, попри катастрофи. Це краса сріблястого повітря, світанків і заходів сонця, яка притаманна Луганщині. Це співіснування трагедії й чогось іншого, що розгортається поруч.
Мені навіть не так боляче через неможливість розділити з кимось втрату дому, як через те, що я не можу поділитися красою цих місць. Бо багато хто там не був, і ці території давно асоціюються з чимось поганим. Через свої роботи я хотіла показати іншу сторону — те, що існує поза війною. Природа для мене — це спосіб розповісти про регіон і зберегти його в іншому вимірі».
Про важливість підтримки мистецтва сьогодні Катерина говорить, що це дуже особисте для неї питання:
«Для мене мистецтво — це дуже інтимна і важлива частина життя. У мене ніколи не виникає сумніву, що воно потрібне. Я думаю про живопис щодня, попри тугу за минулим чи дрібні побутові проблеми. Тому я дуже щаслива, що знаходжу в собі сили і мотивацію займатися цим завжди, не зважаючи на те, що відбувається навколо та у повномасштабній війні.
Якщо озирнутися назад, мені здається, що саме мистецтво мене тримало.
Я б хотіла, щоб ми не забували, звідки ми. Я дуже люблю свій дім і вірю, що Луганськ повернеться в Україну. І що колись я зможу зробити щось справді важливе для цих місць — вже безпосередньо там.
Хочу сказати дякую всім, хто продовжує працювати з цими темами й не забуває. І дуже сподіваюся, що ми ще повернемося і будемо відновлювати культуру разом».
«Мистецтво і культура — це те, що представляє країну, дає їй суб’єктність», Машика Вишедська, художниця з Бахмута
Машика Вишедська народилася і виросла в Бахмуті. Малювати любила з дитинства — це, каже, сімейне, адже її тато, бабуся і прадід також займалися малюванням, хоча ніхто з них не мав мистецької освіти. Сама Машика теж довгий час не розглядала мистецтво як можливу професію — у її уявленні художники або вже були визнані посмертно, або жили в бідності.
Після школи вона вступила до медичного університету, але з початком війни у 2014 році її навчання перервалося. Ще рік вона провела в Луганську, а згодом повернулася до Бахмута. Саме там відкрила для себе громадський активізм і долучилася до стріт-арт ініціативи, завдяки якій познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. З часом почала отримувати перші замовлення і зрозуміла, що може заробляти мистецтвом — тоді й вирішила остаточно залишити університет.
«Згодом я відмовилась від фрілансу на користь співпраці з громадськими організаціями та почала розвивати власні проєкти. Один із них — “Адаптація реальності”. Спочатку це було спостереження і документування українських міст у моменті, але з початком повномасштабного вторгнення проєкт став способом зберігати пам’ять про зруйновані, окуповані території — про те, як вони виглядали в повсякденному житті.
Інший проєкт — “Storage is almost full” — працює з родинною пам’яттю. Це історії з непроговорених спогадів, таємниць, сімейних архівів. Я працюю із фотоальбомами, які для багатьох стали втраченими спогадами.
З початком повномасштабної війни я почала працювати з документальними історіями. Робила комікси на основі свідчень людей з окупованих територій і міст біля лінії фронту. Це спосіб зафіксувати їхній досвід у мистецькій формі. Ці роботи показували на виставках у різних країнах, зокрема в межах благодійних проєктів.
Іншим моїм проєктам не так пощастило, вони експонуються не дуже часто, бо мені як мисткині цікавіше працювати над створенням нових і нових робіт, ніж над їх презентацією.
Я вважаю, що мистецтво і культура — це те, що представляє країну, дає їй суб’єктність. Це міжнародна мова, якою ми можемо доносити свої сенси і цінності».
Машика ділиться тим, чого хотіла б для себе та інших мисткинь із регіону:
«Я сподіваюся, що колись ми зможемо знову творити у своєму регіоні. Мрію про час, коли ми зберемося разом на резиденціях у Бахмуті, Краматорську, Святогірську, Маріуполі — наговоримося, набудемося разом і створимо нові роботи».
***
Інга Павлій
