Мешканка Горлівки розповіла про два роки полону в колонії ОРДО і погрози розстрілу з боку НЗФ

Марина Чуйкова народилася і виросла в Горлівці. В ОРДО під час окупації її затримали бойовики. На першому ж допиті Марині сказали, що її розстріляють.

Про це Східний Варіант повідомляє з посиланням на Медійну ініціативу за права людини

“Розстріляти! Вона нам не потрібна”, – такі слова почула Марина Чуйкова з Горлівки в день свого затримання від представників незаконних збройних формувань “ДНР”.

19 березня 2018 року на контрольно-пропускному пункті “Майорськ” у жінки забрали паспорт і повідомили, що вона має чекати… Згодом без будь-яких пояснень наділи кайданки й натягнули мішок на голову. Саджаючи її в машину, людям довкола оголосили – спіймали “зрадницю” й “шпигунку іноземної держави”.

Марина Чуйкова народилася і виросла в Горлівці. До початку військової агресії Росії працювала в рідному місті. Після окупації і збройного конфлікту її сини-студенти виїхали на підконтрольну Уряду України територію, а вона лишилась, аби доглядати за хворою 80-літньою мамою.

Чому відбулось затримання – жінка не розуміла. Ані дітям, ані мамі про “арешт” ніхто не повідомив. На першому ж допиті Марині сказали, що її розстріляють.

“Словами не передати, що я тоді пережила… Спочатку плакала, потім себе заспокоювала: “Ну стрельнуть, потерпиш п'ять хвилин болю і все”, – згадує жінка.

30 днів представники НЗФ утримували жінку “на підвалі” так званого міністерства госбезопасності.
“У камері не було світла, замість ліжка – дошки, на яких лежав матрац “Укрзалізниці”, стояли дві пластикові 6-літрові пляшки для туалету, які страшенно смерділи. Повсюди сліди крові. На стінах різні написи: імена, прізвища, дати. Хтось просидів тут 30 днів, хтось 90… “Від стін також тхнуло. Згодом я зрозуміла, що це був запах жаху та адреналіну”, – згадує Марина.

Аби жінка підписала всі заздалегідь підготовлені зізнання, на неї тиснули – кричали, били по голові, залякували й погрожували. Між “допитами” Марину виводили до іншого кабінету, де на її очах знущалися з незнайомого чоловіка, говорили, що з нею буде те саме. Декілька разів її саму вивозили “на розстріл” до лісу та спеціального гаражу. Від постійного нервового напруження у Марини зникав голос. А це ще більше дратувало наглядачів…

“За місяць мені призначили державного адвоката. Я подумала, що це справді адвокат, який буде мене захищати… Слідчий почав читати мою справу. Чую – хтось хропе… Це заснув мій адвокат. Я його ногою штовхнула, кажу: “Ти ж мене рятувати прийшов, повинен за мене заступатися”. А він мені: “У тебе така стаття, що тебе захищати ніхто не збирався…”, – згадує вона.

Протягом наступного року жінку утримували у донецькому СІЗО, нацьковуючи на неї кримінальних ув'язнених.
13 серпня 2019 року відбувся так званий “суд”. Перед цим слідчий попередив: “Скільки би тобі не дали, хоч 25 років, не кричати “Слава Україні!”. Мовчи, ти йдеш на обмін…”. Згодом до кількох заручників, яких разом привезли до суду, вийшла жінка, яка представилась суддею і повідомила, що зараз буде проходити суд у формальному пришвидшеному режимі. “По 20 хвилин на підсудного. Виглядало це як якась гра, шоу, ніби все не серйозно. Але терміни були жахливі – 12, 15, 18 років. Мені дали 11”, – уточнює Чуйкова.

Відбувати покарання Марину Чуйкову відправили до виправної колонії №127 міста Сніжне. 12-годинний робочий день шість днів на тиждень – жінка була змушена працювати на швейному виробництві, організованому начальницею колонії.

29 грудня 2019 року в рамках так званого великого обміну Марина Чуйкова нарешті вийшла на свободу. За час полону її хвора мати померла в окупованій Горлівці, так і не дочекавшись доньки… “Моя мама не дожила до мого звільнення рівно 40 днів”, – говорить вона.

Протягом усього цього часу саме сини Марини Чуйкової – Артур та Сава – вели справжню боротьбу за її визволення – писали в усі можливі інстанції, зверталися до міжнародних правозахисних організацій, брали участь у мітингах на підтримку заручників. Одного разу в СІЗО її викликав слідчий та сказав: “Передайте дітям, аби прибрали плакат з написом: “Путін, поверни нашу маму”. Тоді жінка не розуміла, про що той говорив. А вже після звільнення дізналась, що сини облаштували плакат з таким написом під російським консульством у Харкові.

Зараз пані Марина разом з синами живе у Харкові. Намагається знайти роботу. Гострою проблемою для родини залишається відсутність власного житла. “Кожен раз ми платимо оренду і боїмося, що наступного місяця нам скажуть: “Вибачте, квартира продана”. Та найголовніше, за словами жінки, що вона на свободі і поруч з нею діти.

“Я бачу сонячне проміння не через решітку, а просто, дивлячись на небо, я можу доторкнутися до квітів, обійняти синів. Я намагаюся радіти тому, що в мене є”, – говорить Марина Чуйкова.
Ілюстрація – Анни Гаврилюк.