Курсантка з Луганщини розповіла історію виїзду з окупованого села
Владислава Мерзлякова з дитинства мріяла про кар’єру в поліції. Війна перервала навчання, а життя в окупованому селі стало справжнім випробуванням.
Історію Владислави розповіли журналісти у матеріалі Східного Варіанта.
Хомівка — селище на Луганщині, де всі один одного знають, а мрії здаються великими, як небо над степом. Тут народилася, зростала та навчалася Владислава Мерзлякова, поглинаючи не романтичні історії чи фантастичні пригоди, а детективи.
Телевізійні серіали, книжки — все, де треба було розкривати таємниці та шукати істину, захоплювало її з дитинства. Мрія була чіткою: розслідувати злочини або рятувати людей. Обидва шляхи виглядали правильними.
Батьки Владислави — люди старшого віку, для яких бюрократичні процедури були складними. Тому поїздка до Сватового мала з'ясувати умови вступу наперед.
2020 рік став поворотним — Владислава вступила до Харківського національного університету внутрішніх справ. Дитячі детективи з телевізора та книжок змінилися на справжні знання про розслідування.
Велика війна
«Чи було якесь передчуття великої війни? Передчуття не було, було усвідомлення, — впевнено каже Владислава і пригадує розмову з мамою. — Під час канікул сиділи у дворі, і мама якось несподівано сказала: “Якщо буде війна, ми можемо опинитися під окупацією, а ти залишишся на підконтрольній Україні території”».
За словами Владислави, у середині лютого 2022 року курсантам відкрито про початок війни не говорили, але окремі дії свідчили про певну підготовку. І все ж 24 лютого прокинулися від вибухів — страх був всеохопним. Одразу зателефонувала додому: «Чути сильні вибухи», — відповіла мама.
Ті студенти, чиї родини жили в безпечніших регіонах, швидко поверталися додому, а хтось евакуювався на захід країни. Владислава ж мріяла лише про одне — додому, на Луганщину. 10 днів не було можливості виїхати. За ці дні майже нічого не їла.
«Зрештою знайшли перевізника, який зголосився їхати в бік Луганщини. Дорогу майже не пам'ятаю. Пам'ятаю, як мене зустріли», — згадує вона.
Оманливе відчуття спокою
«Приїхала додому, і мені стало спокійніше, бо тут мама, тато, племінники, — згадує Владислава. — Здавалося, що тут безпечно. Принаймні спочатку».
А 6-го березня окупаційні війська заїхали в село. Дві ночі поспіль страшний гуркіт техніки розривав тишу. Ховали бронетранспортери в соснах біля річки, накривали маскувальними сітками, вкопувалися в землю. Розселилися у гуртожитку аграрного ліцею.
«Ми до вас ненадовго», — говорили російські солдати, прогулюючись вулицями як удома. Частували мирних жителів смаколиками, вкраденими з магазину.
«За два тижні оголосили про від'їзд. Зранку вивезли техніку й виїхали. А ввечері почався обстріл, — ділиться спогадами дівчина. — Ми ховалися у підвалах. Тато намагався вивести маму зі стану оніміння — сильна й розумна жінка втрачала контроль щоразу, коли над хатою пролітали ворожі літаки. Того вечора осколок влучив хлопчикові в голову на очах у матері, дитина загинула. Це був однокласник племінника».
Зв'язок зник. Єдине джерело інформації — сусіди та російська пропаганда. Владислава боялася виходити на вулицю. Інтернету не було, навчатися неможливо. Найстрашніше — хтось міг донести новій «владі», що вона навчається на курсантку поліції. Людей, пов'язаних з українською владою, забирали «на підвал», били так, що везли до лікарні ледве живими.
У магазинах — спустошені полиці, місцеві підприємці підіймали ціни на прострочені продукти. А рішення виїжджати дозрівало важко. Батькам відразу перестали платити зарплату, то коштів не було. Але був город, і вродило багато полуниці — батьки продавали на ринку, щоб зібрати грошей на дорогу доньці.
Розпитавши знайомих про виїзд через розбомблену дамбу в Печенігах, Владислава почала збирати дорожню сумку. Знала, що повинна взяти мінімум речей.
18 липня сіла в автівку. Мама з татом помахали рукою. Ніхто не знав, коли знову зустрінуться.
17 блокпостів до свободи
Дорога виявилася пеклом. 17 ворожих блокпостів, поля, дороги, яких немає на жодній мапі. Серце завмирало щоразу, коли водій зупинявся на черговому блокпості.
«А що, як зараз хтось дізнається, що я курсантка?» — думала Владислава.
Вона виїжджала сама, без знайомих і друзів. Найбільше боялася, що раптом щось станеться — і батьки втратять її слід. Таких історій знала цілу купу.
На другому боці дамби зустріли волонтери.
Хлопець у темно-синій футболці з каскою на голові взяв у неї сумку і поставив у бус. Їх повезли до пункту перевірки. Далі — пошуковий пес, СБУ, контроль, детектор брехні. І нарешті — відчуття, що вона знову в Україні.
А далі більше. Іронія долі: навчилася розслідувати злочини, а працювати нема де. Класична схема — випускник повертається туди, звідки приїхав. Але як повернутися в окуповане Сватове?
«Адміністрація махнула рукою: шукайте самі, де хочете. А всі райвідділи вже укомплектовані. Диплом є, а роботи немає», — підсумовує Владислава реалії воєнного часу. Тож почала шукати своє місце самотужки.
Початок у Броварах
Доля звела Владиславу з хлопцем з Броварів — тепер він її наречений. Саме він допоміг влаштуватися на роботу.
«У Броварах велика плинність кадрів, тож мені пощастило», — розповідає Владислава.
Пів року працювала слідчою загального спрямування — розслідувала різні види кримінальних справ. Робота подобалася, але виник конфлікт між особистим і професійним.
Тепер дівчина працює помічником адвоката в юридичній компанії. Подала документи до магістратури — хоче отримати диплом магістра права й розвиватися в цьому напрямку.
Читайте історію Владислави повністю: Від детективів до справжнього розслідування: історія курсантки з Луганщини
Також читайте: «Життя не можна поставити на паузу»: як волонтери з Луганщини допомагають землякам та військовим
