Історія
«Одне з найдавніших поселень Запорізької Січі»: історія заснування Словʼяносербська
З 2014 року Словʼяносербськ знаходиться під російською окупацію. Кремлівська пропаганда приписує селище до російської історії, хоча його справжні витоки сягають часів Війська Запорізького та Кальміуської паланки.
Східний Варіант разом із доктором історичних наук, професором Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександром Набокою розповідає історію заснування сучасного селища Словʼяносербська та яку роль у цьому відіграли козаки.
Усе почалося з козацького зимівника
До того, як землі сучасної Луганщини остаточно увійшли до складу Російської імперії, її території належали до трьох політичних козацьких осередків: Острогозького та Ізюмського полків Слобідської України, Донського козацького війська та Кальміуської паланки Запорізької Січі. Про це у виданні «Нариси історії Луганщини» пишуть дослідники В. С. Курило, О. В. Набока та О. А. Забудкова.
Кальміуська паланка утворилася в період XVIII століття в період Нової Січі з адміністративним центром у Домасі (сучасний Маріуполь). Приблизно в цей час запорожці почали активно засвоювати землі північної Луганщини. Тут вони засновували свої поселення — зимівники та хутори. Частина з них мали військове значення, адже тут розташовували оборонні споруди, щоб спостерігати за переміщеннями татар і донських козаків. Окрім служби, козаки поступово освоювали землі. Родючі грунти давали змогу займатися рослинництвом, скотарництвом, що поступово переходило в торгову діяльність.
«У ті часи зимівники вже були як зразок стабільного поселення, не набір куренів, а стабільне поселення, навколо якого розвивалося сільськогосподарське угіддя. Вирощували зерно, а це привело до торгівлі. Зерно везли в Бахмут, продавали, обмінювали на інші товари й так пішов процес», — розповідає Олександр Набока.
Великим населеним пунктом регіону, розповідають дослідники, було село Підгірне на території сучасного Словʼяносербська, який також вважається одним із найдавніших поселень Запорізької Січі.
«Це була вже окраїна володінь запорожців. Це також були зимівники та хутори, а близько 1740 року тут була збудована похідна церква Покрови Божої Матері», — йдеться у виданні «Нариси історії Луганщини».
Село Підгірне згадує Феодосій Макаревський у Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Тут пишеться, що село Підгірне, або колишній Донецьк, повітове на той час містечко Словʼяносербськ — одне з давніших поселень запорізького козацтва на околицях їхніх володінь. Тут також згадується факт побудови похідної церкви в 1740 році.
У 1754 році село Підгірне було заселено переселенцями з різних регіонів, зокрема сербами, словаками, вихідцями з Польщі та Малоросії (землі України). Мешканці швидко організували церковне життя — збудували храм на честь святого архідиякона Стефана та заснували окрему парафію.
Однак уже до 1780 року церква занепала й потребувала капітального оновлення. Ініціативу взяли на себе місцеві жителі, які звернулися до Бахмутського духовного правління по допомогу. У зверненні зазначалося, що дерев’яна церква, збудована понад 30 років тому, перебуває в аварійному стані та потребує відбудови.
На момент 1779 року в Підгірному нараховувалося 158 дворів, у яких проживало 973 людини: 496 чоловіків та 477 жінок.
Слов'яносербія і серби
У XVII столітті між Сербією та росією встановилися культурні звʼязки, які спиралися на спільність релігії, схожість мови та племінну спорідненість. Пізніше сформувалися політичні звʼязки — росія виступала «захисницею» інтересів сербського населення, яке опинилося під владою Туреччини та Австро-Угорщини. Про це у виданні «Словʼяносербія» пише дослідник історії Донеччини та Луганщини В. І. Подов.
Згодом, Російська імперія почала запрошувати сербів, які погоджувалися воювати проти Туреччини на їхньому боці, на постійне проживання на території сучасної України. Так, виникла автономна адміністративно-територіальна одиниця, яка отримала назву Нова Сербія. Для її захисту від кочівників та турків сформували Новослобідський полк, в якому були переважно українці. В 1754 році для захисту та оборони почали будувати фортецю Святої Єлисавети (сучасний Кропивницький).
В 1729 році Сербський гусарський полк поселився в районі фортеці Тор (сучасний Бахмут) біля Української оборонної лінії. Тому, як пише В. І. Подов, ще в першій половині XVII століття місцем поселення сербського гусарського полку був обраний район Донеччини й Луганщини.
Приблизно в цей час до Російської імперії переселилися сербські підполковники Іван Шевич, Родіон (Райко) Прерадович (які пізніше отримали звання генералів) та поручик Стефан Сабов. Шевич та Прерадович претендували на землі правого берега Дніпра, однак там уже все було заселено. Тому в 1753 році імператриця Єлизавета указом виділила їм землі з донецької сторони — від Бахмута до Лугані.
Землі, які отримали Шевич та Прерадович, на правому березі Сіверського Донця, між річками Бахмут та Лугань, отримали назву Словʼяносербія. Пізніше Нова Сербія, як і Словʼяносербія, була позбавлена автономії та включена до складу Російської імперії. Бахмутським гусарським полком керував уже син Родіона — Георгій Прерадович. Тоді ж у полку встановили єдину нумерацію рот.
«На місці зимівника Підгірне один із сербів, Степан Сабов із полку Шевича, заснував так званий шанець Підгірний, або ж Восьма рота. Шанець у ті часи були напівземельними, напівкамʼяними укріпленнями у формі зірки. Шанці тоді були поширеними укріпленнями в степу. Його мешканцями були близько 200 людей. Входив Підгірний до Бахмутського гусарського полку», — розповідає доктор історичних наук Олександр Набока.
Доктор історичних наук, професор Донецького національного університету ім. Василя Стуса Роман Литвиненко у своїй статті «Щодо часу заснування перших словʼяносербських поселень (за мемуарами генерала С. С. Пішчевича) наводить хронологію ключових етапів переїзду сербів з Києва до Бахмуту і початкового етапу їхнього перебування в цьому регіоні. Здійснивши ретельний календарно-хронологічний аналіз подій з мемуарів сербського генерала С. Пішчевича, а також архівних документів, він дійшов висновку, що команди Депрерадовича (Прерадовича) й Шевича виїхали з Києва до Бахмутської провінції (терени сучасних Донеччини й Луганщини) в серпні 1754 року і рухалися окремо, кожна своїм визначеним маршрутом. До Бахмуту вони дісталися восени того ж року.
На час прибуття сербських команд до Бахмутської провінції в межах майбутньої Слов’яносербії існувало декілька слобод (Серебрянка, Шипилівка, Ковалівка), де розквартирувались переселенці, а також щонайменше 115 хуторів, переважна більшість яких знаходилась в околицях Бахмуту, на землях, відведених під полк Депрерадовича.
«Після півтора року квартирування в казенних слободах Бахмутської провінції, лише навесні 1756 року серби нарешті дісталися до відведених їм під роти й шанці місць і почали закладати їх», — пише Роман Литвиненко.
Тож гусарські роти, які для східної половини Слов’яносербії (землі полку Шевича) взагалі стали першими постійними поселеннями, були закладені не раніше весни 1756 року.
В 1784 році Підгірний перейменували на Донецьк. У виданні «Історія Луганського краю» про це йдеться, що через збільшення кількості населення виділили Донецький уїзд Бахмутської провінції. Його центром стало колишнє село Підгірне, яке перетворили на місто Донецьк
Проіснував Донецький повіт недовго. В 1797 році імператор Павло І приєднав його до Бахмутського повіту, а в 1806 році — знов відділив в окрему одиницю, назвавши тепер Словʼяносербським. Тоді імператор Олександр І видав указ побудувати нове місто Словʼяносербськ і навіть затвердив план. Однак місце, яке було обране для зведення, восени затопило розливом річки. Через це повітовий центр у 1817 році вирішили перенести в Донецьк, назвавши його Словʼяносербськом.
«Словʼяносербськ залишався повітовим центром до початку 1880-х років. У той час поселення Луганського ливарного заводу вже стало економічний та культурним центром повіту. Тож у 1882 році імператор підписав указ, у якому Луганський завод разом із прилеглим поселенням Кам'яний Брід проголошували повітовим містом», — розповідає Олександр Набока.
В «Історії Луганського краю» йдеться, що в місті Слов’яносербську в 30-х роках XIX століття була соборна дерев’яна церква святого первомученика архідиякона Стефана. За новим планом передбачалося збудувати ще дві церкви. Із казенних споруд були тюремний замок і провіантський магазин, обидва дерев’яні. Повітовий і земський суди, казначейство, поштова контора, міська поліція та лікарня для військовослужбовців розміщувалися в обивательських будинках. Усього обивательських будинків у місті було 279. У місті було 36 вулиць. У місті проживало 1645 осіб, з них 894 чоловіки та 751 жінка.
У Слов’яносербську щороку проводилися 3 ярмарки, що тривали по 3 дні. Під містом було зайнято зручної землі 208 десятин, незручної — 2 десятини 2061 кв. сажень.
У 1917 році Словʼяносербський та Старобільські повіти увійшли до складу Української Народної Республіки. Під час російсько-української війни місто переходило під контроль радянських, українських та німецьких військ. Наприкінці ці території все ж увійшли до складу Української РСР.
У 1960 році місто отримало статус селища міського типу.
З 2014 року Словʼяносербськ перебуває на тимчасово окупованій території Луганщини.
Попри десятиліття імперських впливів і сучасну окупацію, пам’ять про справжнє походження та розвиток Словʼяносербська й далі зберігається в архівах, документах та історіях людей. І саме ця пам’ять сьогодні стає підґрунтям для майбутнього — українського, вільного і відновленого Словʼяносербська.
***
Інга Павлій
