Між вогнем і словом: історія Сайгона, воїна Сухопутних військ, який воює на сході України та пише

Він — звичайний сільський хлопець родом з Дніпровщини, який любить читати, але не планував ставати письменником чи військовим, і якому довелося збройно захищати від «російського миру» українські міста на сході: Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Бахмут, Соледар... А ще він просто почав записувати війну за Україну, щоб не загубити себе в ній. За дванадцять років — від добровольця-піхотинця до офіцера 68-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ — Сергій Сайгон пройшов шлях, де кожен день міг стати останнім. Його тексти народжувалися не в тиші кабінету, а між виходами на «нуль», втратами та короткими паузами між боями.

«Страшно не вмерти — страшно залишитися живим», — каже він. У цій фразі — досвід людини, яка не раз прощалася з життям наперед і щоразу поверталася назад. Війна зробила його голосом покоління, але сам він і далі лишається там, де цей голос народжується — поруч із побратимами, на війні.

Усвідомлення

Посадка тріщала від вибухів.

Артилерія працювала так щільно, що здавалося — повітря стало важчим. Земля здригалася від коротких ударів, відлуння яких пронизувало тіла бійців, що залягли; гілля сипалося на їхні шоломи. Між деревами стояв густий запах пороху, сухої землі й сирої трави.

Десь за цією вузькою смугою посадки була дорога, що вела на село Верхньокам’янське. Саме нею виходили українські підрозділи з міста Сіверськодонецька у червні 2022 року.

Завдання піхотного підрозділу Сергія Сайгона було просте і майже безнадійне — тримати лісосмугу.

«Я не бачив такого, щоб вісімнадцять гармат працювали по одній посадці», — згадує Сайгон. — «Це просто ненормально».

Він говорить про це спокійно, без пафосу. Наче розповідає про чужу історію. Однак під час розмови багато курить і це видає його знервований стан.

Тоді саме від утримання цієї вузької смуги дерев між полів Луганщини залежало, чи зможуть вийти з міста декілька тисяч бійців.

«Можна було залишити позицію, втекти, рятуючи себе, але тоді там залишилося б три-п’ять тисяч наших хлопців в оточенні».

Тому вони тримали позицію.

І дивним чином саме у такій майже безнадійній «зарубі», під безперервним артилерійським вогнем, страх майже зникає. Залишаються впертість та відчайдушність:

«Коли справді має бути страшно — часу боятися немає. Треба діяти».

Щоденник

Сайгон зізнається, що не мав наміру стати письменником. Просто коли у 2015-му добровольцем долучився до українського війська, у нього виникла ідея — вести щоденник. Звичайний. Як у старих книжках.

«Я виріс на пригодницьких романах. Там усі вели щоденники — офіцери, мандрівники, дослідники. І мені також захотілося записувати те, що зі мною відбувається».

Починав писати в зошиті. Але швидко зрозумів: військо — не найкраще місце для паперових нотаток.

«Я подумав: це ж армія. Тут зошит довго не протримається. Скоріше за все, в нього оселедець чи сало загорнуть».

Тому щоденник став цифровим. На його сторінці у Facebook почали зʼявлятися щоденні дописи. Спочатку для себе — своєрідна «засічка на спогад» — кілька абзаців про минулий день, про побратимів, про буденні подробиці військового життя.

Одного разу хтось зробив репост його допису. Згодом ще й ще. І раптом на сторінку підписалося понад сто читачів.

«Я дивлюся — плюс сто тридцять підписників. Думаю: ну все, тепер доведеться писати постійно і вдумливо, — Сайгон сміється. — Ось так я став письменником».

Знайомство

Наше спілкування розпочалося з телефонного «тертя». Старший сержант Сергій Лещенко на позивний «Сайгон» з безапеляційним підходом «штурмового демона» розповідав мені, своєму майбутньому безпосередньому командиру, які задачі він погоджується виконувати, а що його «не надихає». Свої функціональні обов’язки у відділенні комунікацій 68 ОАБр він бачив по-іншому, ніж я.

Наступний етап знайомства відбувся вже у… кафе.

Припадаючи на праву ногу, до закладу зайшов такий же, як і я, за статурою чоловік. Те, що він військовий, було зрозуміло відразу. Сергій також безпомильно визначив, хто саме з відвідувачів на нього чекає.

Він полюбляє каву еспресо або, швидше за все, зловживає нею — за годину нашої розмови ще тричі замовляв цей напій. З часом довелося спостерігати, як кавомашина робить йому в один паперовий стаканчик не просто double espresso, а й еспресо потрійної міцності. Сайгон цікавий і не настільки простий, як може здатися попервах, співрозмовник. Для декого він може бути колючим та гострокутним як людина, але як побратим залізобетонно надійний — одна з ознак «ветерана з нуля».

Ми з ним здружилися десь з третьої зустрічі. У нас зійшлися спільні інтереси, погляди на соціальні процеси в суспільстві, психологічно схожі злами у долі та наявність підпаленої нервової системи.

Це інтерв’ю я записував у автівці під час тривалого руху до Києва — на наш прямий ефір на «Радіо БАЙРАКТАР» з рекрутингу до 68-ї окремої артилерійської бригади.

Доторкнутися до війни

Перший бойовий досвід Сайгон отримав у п’ятій роті другого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Тоді російсько-українська війна ще називалася АТО (антитерористична операція).

Через чотири місяці перевівся в розвідувальну роту 10-ї гірсько-штурмової бригади. Саме там у його долі з’явилися люди, які стануть героями його текстів.

Перші бої.

Перші втрати.

Перші бойові колективи.

Фейсбук-нотатки поступово перетворювалися на сюжетні історії. З діалогами, характерами, специфічною солдатською іронією.

«Одного дня переглянув свою Фейсбучну стрічку і зрозумів, що маю значну кількість достатньо чесних й хороших оповідок…».

Так народилася перша книжка Сергія Сайгона — «Грязь [*khaki]» (2018).

«Це була рефлексія. Тоді ніхто не знав, що робити з людьми, які повернулися з війни. І я почав переосмислювати те, що зі мною відбулося».

Він писав, щоб зрозуміти власну пам’ять. Книга по суті є автобіографічною, третину якої складають розповіді про побратимів:

«Це моє дітище — збірка оповідань. Це вимучена за два роки, вистраждана, виплакана, я не знаю, як ще сказати, виписана книга. Ніхто, на мою думку, не має сумніву, що «Грязь» — це про війну. А слово «khaki» — це своєрідна гра слів: khaki у перекладі з англійської — та ж сама «грязь». І хакі — це також про війну. Перший камуфляж на англо-бурській війні був кольору хакі».

Українське село без гротескності

Чоловіки полюбляють отримувати виклики та ставити перед собою амбітні цілі. Так відбулося і з Сайгоном. Ідея виникла випадково. Якось він узяв до рук книжку про українське село. І там був карикатурно виписаний образ дільничного — пузатий полісмен, у кепці, з розстібнутими ґудзиками на сорочці.

«Такий собі персонаж, як у поганому кіно, де українців показують недолугими».

Сайгон закрив прочитану книгу з неприємним відчуттям. Він виріс у селі. Бідував, як багато сільських хлопців. І на власному досвіді знав, яким є справжній селянський колорит.

«Я зрозумів: люди, які пишуть про село, нічого не знають про нього».

Так з’явився роман «Юпак», написаний суржиком. «Юпак» — роман про українське село «зі своїми традиціями, діалектом, порядками, звичаями та вадами, якими вони були на стику з епохою інтернету».

Книга порадувала автора тим, що знайшла свого читача, а ще отримала премію — «Книга року BBC 2020» — і стала однією з найобговорюваніших українських книг того року. Враховуючи темперамент Сайгона, після номінації з виданням була пов’язана ціла серія публічного шуму, скандалів, інтриг, міжособистісних зіткнень... Але саме «Юпак» зробив Сергія Сайгона відомим як письменника.

«Який я письменник? Я й досі не вважаю себе таким. Звичайна людина, яка пише за бажанням», — каже він.

Редакторка «BBC News Україна» та членкиня журі премії Марта Шокало зазначила: «Роман «Юпак» Сергія Сергійовича Сайгона — це не лише особистий успіх молодого автора, а й важлива подія для українського суспільства. Ця книга промовляє від імені цілого покоління українців, чий голос починає нарешті лунати в літературі. Покоління, яке дорослішало на зламі епох і яке зрештою стало визначним для України в найважчий момент її сучасної історії».

Але Марта не знала про те, що найважчий момент в сучасній історії України розпочнеться 24 лютого 2022 року…

У співавторстві з Мартіном Брестом у Сергія Сайгона з друку виходить роман «Мозамбік» — історія трьох днів і одного бойового зіткнення.

Між іншим, дуже класна книга за побудовою сюжету.

Перед самим повномасштабним наступом побачила світ збірка прози Сергія Сайгона «Повісті дикого степу», в якій змальовується реалістичне, з нотками гумору, часом жорстке життя українського села на зламі 90-х і 2000-х років. Книга відображає атмосферу степу, унікальний діалект та побут епохи, яка стала відомою у дуеті з романом «Юпак».

Здавалося, що літературний шлях Сергія Сайгона тільки починає набирати обертів…

24 лютого 2022 року…

Тираж «Повісті дикого степу», розфасований по десять примірників в упаковці, чекав на складі типографії. Попереду вже були сплановані заходи з презентації та зустрічі з читачами. Життєва хвиля піднімала Сергія на вершину творчого успіху…

Але 24 лютого він про книжки навіть не згадав.

Рішення було простим, як цеглина:

«У перший день ми з побратимом сіли в машину і поїхали у військову частину. Нас там уже чекали».

Його колишній командир розвідувального взводу на той момент перебував на посаді начальника штабу 109-го штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади. Тому в перший же день Сайгон був записаний до штату підрозділу, отримав особисте речове майно та зброю.

Почалися воєнні будні першого року війни за незалежність України.

Спочатку — київський напрямок.

Потім — Донбас: Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Соледар.

Потім — госпіталь.

Потім — інструктор у навчальному центрі.

Потім — 68-ма окрема артилерійська бригада.

Сержант

Сайгон ніколи не мав наміру будувати військову кар’єру. Тому сержантське звання та сержантська посада влаштовували його повністю, без претензій до зростання.

«Мене взагалі не цікавлять погони. Поки моя муза в бронежилеті та шоломі, моє місце — серед людей, серед побратимів».

Сержантська посада у війську для нього природна.

«Сержант — це той, хто йде попереду, коли смертельно небезпечно та лячно до божевілля».

Свою роль він пояснює просто.

«Легко бути лідером, коли тебе призначили. А коли ти такий самий, як усі — тоді у бойових умовах за пустодзвоном ніхто не піде».

У «жорстких» підрозділах піхоти, розвідки та штурмовиків, в яких він проходив службу, Сайгон намагався формувати колективи людей, де кожен розуміє, за що відповідає.

«Колектив дорослих людей, щоб не доводилося комусь двічі пояснювати, що саме він має робити. Є задача, є рубежі та визначений час висування, тому зібралися й пішли. Ніяких перешкод тут не бачу».

А ще почуття страху прискорює мозкові процеси, швидкість мислення та ухвалення в бою власних рішень. І тут неабияк важливо, щоб страх не перетворився на паніку і ти не втратив розуміння «хто мисливець, а хто жертва — ким є ти, а ким для тебе є твій ворог». Паніка має лавиноподібний характер. Тому, «якщо у когось з’являються соплі, сльози, скавчання, істеричні прояви його потрібно ізолювати від бойової групи, щоб не інфікувати панічним настроєм решту — це також відповідальність сержанта».

Страх як підвладне почуття

Про війну Сайгон розповідає спокійно, як про сюжет ненаписаної трилогії. І раптом каже фразу, яку важко зрозуміти з першого разу:

«Страшно не загинути».

Робить паузу. І розширює її, залишаючи попередню недомовленість:

«Загинути не страшно. Страшно — не загинути».

На війні бувають моменти, коли людина вже прийняла свою смерть. Коли в голові вже все розкладено по поличках. Коли твоє майбутнє — це найближчі години, в яких все остаточно визначено та очевидно. Коли твій життєвий фінал не підпадає під сумнів.

Коли ти впевнений, що це останнє твоє завдання.

«Внутрішньо ти вже змирився з тим, що тебе практично немає, що не повернешся з виходу, залишишся десь у посадці. І попри очікування — виживаєш. І тоді не знаєш, що з цим «зайвим» життям робити, адже всі підсумки в голові були вже підбиті, й ти прийняв смерть заздалегідь».

І тоді починається інше життя.

Дивне та незвичне.

«Ти думаєш: так… треба зарядити телефон. Намагаєшся згадати: а де ж мій повербанк?»

Він робить паузу. Тримає її. Сумна усмішка.

«Згадуєш: а, чортяка, я ж його подарував (ото дурень!) перед виходом».

Сміється. Сміх виходить гірким та натягнутим.

«І думаєш: та нахріна взагалі я вижив?»

Відкриває бокове скло та закурює чергову цигарку. Затягується і продовжує практично монолог.

«Знаєте, є такий сленговий вираз «я на печії».

Ага, якби ж то просто сленговий. Він, чортяка, зовсім не сленговий, а реалістичний до мурашок по шкірі, тому що від переляку та адреналіну якраз і лупить печія. І так лупить, що не можеш слину проковтнути.

І оце все разом зійшлося в цьому дні, і ти думаєш: ну, сьогодні ж мене точно вже вб'ють; ну, сьогодні це все вже скінчиться. Розумієте — за-кін-чи-ться? Алілуя! А тебе не вбивають(!), і ти лютуєш через цей факт.

Ти, якби не дуже й поспішаєш вмирати, але вже готовий відійти у темряву небуття — запрягайте, поїхали. А потім — виживаєш. І знову «День бабака»: прання та прибирання, вчергове закінчуються цигарки, знову кудись по щось треба їхати, треба-треба-треба… Щоденний кругообіг, з яким ти був попрощався, повертається у твоє єство».

Втрати

Для Сайгона найважчим на війні є не страх загинути. І навіть не пряме зіткнення з ворогом, де все твоє життя та життя твоїх підлеглих висять на нитці долі.

Найболючіше для нього — це втрачати побратимів. Особливо ті втрати, які наздоганяють з часом, а не під час бою.

«Коли хтось з твоїх гине безпосередньо під час бойових дій, де ти разом з ними, мозок фіксує факт, але не дає оцінку з точки зору добра-зла-моралі. Ти просто записуєш подію, тому що тобі потрібно продовжувати діяти та немає часу на страждання».

По закінченні бою, після повернення в район зосередження, відбувається «відкат» — незрозумілий стан ейфорії, сміх з найменшого приводу, регіт, хвиля радості на фоні чищення зброї, прання, нескінченного потоку побутових справ.

«А потім настає ніч, коли ти залишаєшся наодинці з самим собою і починають труситися руки. Ти подумки відмотуєш час назад, аналізуєш бій, свої дії: звернули не там, там проскочили, а там потрібно було повернутися, там залягти за горбочком тощо. І ось тоді тобі стає по-справжньому страшно».

Настає ранок. Починається втягування у новий день: каву, спілкування з хлопцями, дрібні справи. Нервові лещата помалу розтискаються. Зʼявляється можливість вільніше дихати. І так, до надходження наступної бойової задачі, відбувається поступове психологічне відновлення.

Нещодавно загинув побратим Сергія Сайгона — Віталій Флоря, позивний «Вихор». На поховання Сергій не поїхав:

«Я не зміг».

Мовчання стає тривалим. Нова цигарка.

«Вихор запам’ятався мені живим, веселим. Ми часто жартували. І я не хотів бачити його мертвим».

В підрозділах, з якими він починав війну, каже, що живими залишилися не всі. І йому боляче усвідомлювати цю реальність:

«Частина телефонної книги в смартфоні вже ніколи мені не відповість на дзвінок».

Війна залишає свій слід

Війна змінює людей.

Іноді ці зміни неочікувані та суперечать старому сприйняттю самого себе.

Сайгон зізнається, що став… емоційно толерантним.

«І в цілому я помітив, що став добрішим. В умовах постійної агресії мені не хочеться агресії.

Я зрозумів, що більшість сімейних та життєвих питань — це тлін і метушня, які, ну, не важливі. Насправді немає сенсу внутрішньо горіти з якихось побутових негараздів, немає сенсу повністю вкладатися з якимось надривом та нервами у минуще і так далі. Тому що тобі вже відомо — існують набагато гірші ситуації.

Треба визнати, що значна кількість піхотинців та штурмовиків, котрі пройшли випробування на лінії бойового зіткнення, стають більш вибуховими, запальними, агресивними. Цивільне суспільство починає боятися таких фронтовиків та намагатися ізолюватися від них. Коли ветерани повертаються у мирний соціум і спостерігають не те що байдужість, але ігнорування реальності війни, в якій перебуває країна, психіка у них починає “підгорати”».

Сайгон зізнається, що йому важко розмовляти з людьми, які «вже все знають про війну з телеграм-каналів».

Тому нерідко він просто мовчить. У дискусію не вступає:

«Я зараз більше з тваринами спілкуюся, ніж з людьми».

У 2014 році Сергій Сергійович Сайгон наполегливо просив у військкоматі дати йому повістку «на війну».

У 2018 році на питання, чи отримав він від війни те, що хотів з іронією відповів:

«Встає сонце на сході. Біля тебе стоїть технічно прекрасний вкритий памороззю кулемет, у руці кухоль гарячої кави. Хіба це не чудово?»

Однак зізнається, що для повернення внутрішньої рівноваги були курс відновлення з психіатром, антидепресанти, безсонні ночі та кавові дні. Алкоголь та наркотичні засоби ветеран не вживає. За його висловом, «щоб фляга не свистіла», намагається наповнювати дні активністю, здобувати нову інформацію, читати книжки.

«Скажу затерту фразу: війна поселилася в нас надовго».

Поки не закінчиться війна

Увечері, коли навколо світ стає спокійнішим, він іноді відкриває телефон.

Пише кілька рядків.

Коротко. Без прикрас.

Про день.

Про людей, що поруч.

«Муза в мене зараз у бронежилеті і в шоломі», — каже він.

І злегка усміхається.

«Їй поки що не до письменництва».

Він вимикає екран смартфона та дивиться у вечірній присмерк. Запалює цигарку.

Десь у темряві стає чутно цвіркуна.

І доки триває ця війна, його щоденник — теж.

Післяпис. Поки матеріал готувався до публікації, Сергій Сайгон отримав офіцерське звання – молодший лейтенант та продовжує службу в бригаді вже в новій якості.

Автор: Олег КАЛАШНІКОВ, начальник відділення комунікацій 68 ОАБр