35 днів: історія родини з Чернігівщини, яка пережила окупацію

“Ми думали, що тут і ляжемо”

28 лютого до селища зайшла чеченська колона — близько 200 одиниць техніки. Владислава згадує той день, коли разом із родиною думала, що їм не вижити:

“Чеченці стріляли по вишках зв’язку, забрали акумулятори, і селище залишилося без світла. Потім заїхали білоруси — понад 2400 одиниць техніки, це рахував мій батько, який цілодобово стояв біля вікна”.

За словами Владислави, перші два тижні життя під окупацією були нестерпними: постійні обстріли, відсутність води та їжі, страх виходити з дому.

Гуманітарка під прицілом

На 15-й день окупації родина дізналася про роздачу гуманітарної допомоги в центрі селища.

“Ми пішли по двоє — я і мачуха, батько із сестрою. Коли поверталися додому, почули сильні вибухи. Ми лягли на землю, молилися… Коли все стихло, побігли через заміновані поля”. 

Війна за парканом

Окупанти оселилися буквально за кілька метрів від дому Владислави. Росіяни поставили техніку у дворі сусіда, а в сам будинок заходили по воду чи просили телефони.

Під час патрулювання селища окупанти залякували людей, наводячи зброю навіть на черги за гуманітаркою.

“Найкращий подарунок на день народження”

31 березня Владислава зустрічала свій день народження під звуки вибухів. Вона вже змирилася з думкою, що не доживе до наступного ранку. Але все змінилося 1 квітня:

“Заїхав український танк. Це був найкращий подарунок у житті”.

Людська стійкість

Владислава згадує, як родина виживала в цих умовах: носила воду з колодязя, а діти навіть каталися на велосипедах під час обстрілів.

“Ми знали, що можемо померти будь-якої миті, але сміялися, писали історії під ліхтариком і просто намагалися жити”.

Історія Владислави — це приклад неймовірної стійкості та здатності людини адаптуватися до обставин, що здаються неможливими для життя. 

“Зараз без адреналіну від вибухів важко жити”, — зізнається вона, нагадуючи всім про справжню ціну свободи.

Автор: Самойлюк Вікторія. Фото: Слєсар Владислава

***