Історія
«Життя дуже сіре — тому я роблю яскраву кераміку»: історія мисткині з Горлівки
Марія Беха народилася в Горлівці — місті, яке з 2014 року перебуває в окупації. Зараз їй 22, вона живе в Бучі, працює з керамікою й створює вази та горщики, схожі на квіти або ж у різних вигадливих формах. Між цими двома точками — переїзди, досвід війни й глина, яка стала способом триматися.
Камінці з блискітками
Перш ніж у Марії Бехи з’явилися власна керамічна піч, майстерня й вази у формі квітів, були камінці з двору в Горлівці. У дитинстві вона приносила їх додому, склеювала у маленькі башти, посипала блискітками й складала у власні конструкції. Що ставалося з ними потім — Марія не пам’ятає.
«Я дуже багато всього продукувала в дитинстві. Малювала, щось клеїла, ліпила. Мабуть, тому в мене зараз майже нічого не залишилось із тих робіт — мама просто не мала де це все зберігати», — розповідає Марія.
Сьогодні Марії 22 роки. Вона живе у Бучі біля Києва, працює з керамікою, проводить майстер-класи й створює вази та горщики, схожі радше на персонажів, ніж на звичний посуд. У її роботах багато фактур, яскравих кольорів і майже немає симетрії чи бажання «зробити правильно».
Марія народилася у Горлівці на Донеччині — місті, яке перебуває в окупації з 2014 року. Каже, що хороших спогадів про дитинство залишилося небагато. Найчастіше вона згадує не школу чи саме місто, а окремі моменти. Як бабуся забирає її з гуртків, як вони разом печуть печиво і дозволяє їй перемішувати тісто міксером. Як дідусь вкотре ремонтує стару «Волгу» в гаражі, а на подвір’ї пахнуть конвалії.
Водночас саме місто Марія пам’ятає передусім сірим. У дитинстві їй здавалося, що так виглядають усі міста — панельні будинки, мало зелені, старі райони, де «всі мають бути однаковими». Уже пізніше, після переїздів, вона зрозуміла, що це відчуття було пов’язане не лише з архітектурою, а й із самим середовищем.
«Мені здавалось, що особистість — це щось зайве. У школі все, що хоч трохи відрізнялося від умовного стандарту, сприймалось погано. Як ти виглядаєш, що говориш, чим цікавишся — все мало бути «нормальним». А якщо ні, тебе дуже швидко ставили на місце», — каже вона.
Марія згадує, що її цькували у школах і в Горлівці, і пізніше — вже після переїздів до Києва та Харкова. Десь — через походження з Донеччини, десь — через зовнішність або характер. Каже, що відчуття «не своєї» супроводжувало її майже все дитинство.
Після початку війни у 2014 році Марія разом із мамою виїхали до Києва, але надовго там не затрималися — каже, що стикалися з нерозумінням і ворожістю до людей зі сходу. Потім переїхали до Харкова, де вже осіло багато знайомих із Горлівки. Але й там адаптуватися виявилося непросто.
«У харківській школі злі діти мені казали: «Вертайся у свій Донецьк». Тоді ніхто не розумів нашого досвіду», — згадує вона.
Згодом мама Марії захворіла, і їм довелося повернутися в окуповану Горлівку. Там вони прожили близько року.
«Я застала всі ці військові дії — вибухи, літаки. Я знаю ще з 2015 року, як це сидіти в коридорі зі свічкою, коли нема світла, як це спускатися в підвал і слухати зведення новин», — каже Марія.
Через рік вони знову виїхали до Харкова. Саме там у житті Марії стало більше малювання. Вона захопилася аквареллю, почала малювати портрети й проводила багато часу за скетчбуками. Особливо — портретами учасників корейського гурту BTS, яким тоді захоплювалася.
«У мене був дуже типовий підлітковий період, я слухала K-pop, носила великі худі й постійно щось малювала. Зараз це трохи смішно згадувати, але саме тоді я зрозуміла, що малювати мені справді дуже подобається», — розповідає Марія.
Знайомство з глиною
Тоді Марія вперше серйозно задумалася про творчу професію. Каже, у старших класах зрозуміла, що не хоче залишатися у звичайній школі до одинадцятого класу й хоче шукати навчання, пов’язане з мистецтвом.
«Мама спитала мене, що мені взагалі подобається робити? Я відповіла — малювати. Вона почала гуглити, ким можна працювати, якщо любиш малювати. Чомусь це була не художниця і не академія мистецтв, а графічний дизайнер», — згадує Марія.
Так вона вступила до Харківського коледжу на графічний дизайн. Перші півтора року, каже, більше нагадували звичайну школу — із загальноосвітніми предметами й майже без творчої практики. Але згодом з’явилися натюрморти, робота з композицією, Photoshop, 3D-моделювання й перші спроби мислити мистецтво ширше, ніж просто малюнок на папері.
Втім, сама система мистецької освіти її швидко розчарувала. Марія говорить, що їй бракувало свободи й сучасного підходу — замість пошуку власної мови студентів часто вчили повторювати задані форми.
«Мене дуже лякала перспектива, що мистецтво може зводитися до «ліпимо однакові бюсти» або «малюємо однаковий натюрморт». Хотілося чогось живого, де можна шукати власне, а не просто правильно повторювати», — говорить вона.
На четвертому курсі коледжу Марія випадково потрапила на майстер-клас із кераміки у Києві. На той момент вона вже працювала графічною дизайнеркою в офісі й паралельно писала диплом. Каже, що почувалася виснаженою й не дуже розуміла, чи хоче надалі працювати у цій сфері. І якось подруга сказала їй, чому б не спробувати?
Сам майстер-клас та майстерня не були захопливими. Але контакт із глиною запам’ятався одразу.
«Мені дуже сподобалось, що я можу не просто щось намалювати, а придумати персонажа й буквально створити його руками. Зробити форму, об’єм, предмет, який існує фізично. Це було зовсім інше відчуття», — каже Марія.
Часто у роботах з’являється образ квітки — з пелюстками, очима, ручками, обличчями. Марія каже, що квіти для неї стали окремими персонажами й способом говорити про себе.
Власна майстерня, яка три рази переїжджала
Марія почала ходити до київських майстерень, брала участь у коворкінгах для керамістів, купувала глину й глазурі навмання та вчилася буквально через експерименти. Професійної освіти в кераміці вона так і не отримала. Спершу думала вступати до Академії Бойчука або шукати навчання за кордоном, але зрештою відмовилася від цієї ідеї. Частково — через гроші, частково — через страх знову потрапити в систему, де важливіше повторювати, ніж шукати власний стиль.
Тож вона почала вчитися самостійно. Вдома ліпила перші вази й декоративні об’єкти, відвозила їх у майстерні на випал, пробувала різні глазурі та багато вчилася на помилках.
«У мене взагалі не було бази. Я купувала матеріали навпомацки, щось змішувала, навіть записів не вела. Потім проходив місяць, я забирала виріб після випалу й уже навіть не пам’ятала, як саме це робила», — згадує вона.
Кераміка виявилася значно повільнішим процесом, ніж вона уявляла. Спочатку виріб потрібно зліпити, потім — повільно висушити. Після цього — перший випал, глазурування й ще один випал. Через черги у майстернях на кожен етап могли йти тижні.
«Ти робиш щось сьогодні, а результат бачиш через півтора-два місяці. І весь цей час не знаєш, чи взагалі воно вийде», — каже Марія.
Поступово в її роботах почали з’являтися повторювані образи. Спершу — риби. Вона робила вази у формі риб, декоративні панно й об’ємні керамічні іконки. Пізніше головним мотивом стали квіти. Але разом із першими вдалими роботами прийшли й перші великі розчарування.
Одного разу майстерня, де Марія замовляла випал, переплутала температуру печі. Частина глазурі вигоріла, деякі вироби деформувалися й буквально прилипли до полиць.
«Я тоді майже два місяці працювала над цими вазами. І це навіть не я помилилася — просто хтось переплутав температуру. Після цього я просто кинула кераміку десь на пів року», — каже Марія.
У цей період вона повернулася до малювання й навіть почала готувати портфоліо для вступу до мистецьких закладів за кордоном. Але після кількох місяців пошуків зрозуміла, що навчання в Європі для неї фінансово недоступне. Повернувшись до України, Марія ухвалила інше рішення — назбирати гроші та купити власну піч для випалу.
Купівля власної печі поступово привела Марію до ідеї окремої майстерні. Вдома працювати ставало дедалі складніше: кераміка потребує багато місця, вентиляції й потужної проводки, а глазурі, пил і випали — це вже питання безпеки для здоровʼя у квартирі.
Навесні 2025 року вона відкрила свою першу студію у Києві неподалік Лук’янівки. Цьому передували довгий пошук приміщення, ремонт й постійні технічні проблеми.
«Коли орендодавці чули, що піч нагрівається до 1300 градусів, то просто казали: «Ні, дякую». Мені здається, я обійшла пів Києва, поки знайшла приміщення, де мені взагалі дозволили її поставити», — каже Марія.
За рік майстерня кілька разів переїжджала. В іншому приміщенні взимку не було опалення й температура опускалася до +3°C, а згодом — виникали конфлікти через залишки глини у спільному приміщенні з водою. Зрештою Марія перевезла студію до Бучі, де живе зараз.
«Мені не цікаво робити «правильні» речі»
Паралельно Марія проводить майстер-класи й продовжує працювати ретушеркою — це її стабільний дохід. Каже, поки що власна кераміка не дає фінансової стабільності.
«Я думала, що все буде простіше: роблю кераміку, її купують, і я спокійно розвиваю бренд. Насправді це дуже складно. Треба постійно вести соцмережі, знімати контент, займатися маркетингом. А коли в тебе ще є інша робота, переїзди, блекаути — це все дуже виснажує», — поясняє вона.
Перші продажі Марії принесли TikTok та Instagram. Найбільше уваги збирали короткі відео, де вона показувала свої вази й розповідала про себе як про мисткиню з Донеччини.
Разом із переглядами прийшов і хейт через неприйняття інакшості. У коментарях критикували її роботи, ціни й навіть українську мову.
«Люди писали: «Моя дитина у другому класі краще зробить». Або дивувались, чому я говорю українською, якщо я з Донеччини. Але я свідомо перейшла на українську з початком повномасштабного вторгнення, і для мене це абсолютно природно», — каже Марія.
Свої роботи вона описує як поєднання наївного мистецтва, абстракції й експресіонізму. Їй нецікаво створювати «правильний» або функціональний посуд — значно важливіше зробити річ, яка викликає емоцію.
«Я можу зробити звичайну чашку чи тарілку. Просто не хочу. Мені цікавіше зробити дивний горщик із ручками чи вазу, схожу на квітку або інопланетянина», — говорить вона.
У своїй кераміці Марія багато працює з кольором і фактурою. Каже, що її майже не цікавить мінімалізм, проте близька японська естетика вабі-сабі — де краса криється у неідеальності та природності текстур.
«Життя часто дуже сіре. Особливо останні роки. І мені хочеться робити речі, які будуть давати протилежне відчуття — щось тепле, дивне, яскраве», — пояснює вона.
Під час роботи Марія майже не робить ескізів і рідко має чіткий план. Каже, що форма з’являється вже в процесі — одна деталь тягне за собою іншу. Спочатку це може бути просто ваза, а за кілька годин — уже об’єкт із пелюстками, ручками чи фактурними елементами.
«Коли я працюю з глиною, у мене майже зникають усі інші думки. Я не думаю про тривогу, проблеми чи новини. Просто сиджу й роблю. І це, мабуть, найцінніше, що в мене зараз є», — каже Марія.
Як підтримати?
Підтримайте діяльність Марії Бехи у соцмережах або придбайте особливий виріб через її Instagram-сторінку.
***
Маргарита Борисенко
