Малювати, щоб не зруйнуватися: історія художниці з Луганщини

Її прадід з Кубані носив прізвище Чуприна. У Лисичанську вчителька навчала шанувати українське слово й традицію — ще до того, як країна стала незалежною. Сьогодні вона малює фортеці України, працює з дітьми-переселенцями.  І каже: коли руйнують дім, важливо бачити те, що вистояло.

Перші кроки в мистецтві

Понад 40 років життя Ольги Тєлушкіної пов’язані з Лисичанськом. Після довгих переїздів батьки зрештою купили тут невеликий будинок.

У родині любили читати — книжки були всюди. Ольга каже, можливо, саме тому в дитинстві її тягнуло до поезії й малювання, хотілося прикрасити світ довкола. Батьки її підтримували. Паралельно зі звичайною школою вона відвідувала ще художню. Вдячна батькам: попри всі незручності, брак транспорту й часу вони знаходили можливість возити юну художницю на інший край міста.

Найяскравіший спогад дитинства, пов'язаний з малюванням, — піч, оздоблена кахлями, які юна Оля розмальовувала квітами. Мама допомогла знайти спосіб, щоб фарба трималася. Саме цей досвід підтримки згодом став її професійним принципом.

Після школи вона вчилася заочно в Київському технологічному інституті легкої промисловості, працювала на швейній фабриці, шила на замовлення.

«Усе виходило: я навіть помічницю мала. І, можливо, якби не пропозиція викладати, це могло б стати власною справою», — усміхається жінка.

Від шиття — до викладання

Про педагогіку Ольга ніколи не мріяла. Але пропозиція викладати образотворче мистецтво в рідній художній школі відкрила новий шлях.

«Як не дивно, виявилося, що в мене виходить: і учні слухають, і мені подобається», — згадує вона.

За кілька років стала завідувачкою. Паралельно здобула фахову освіту в Луганському державному інституті культури та мистецтв. Пізніше викладала живопис у Донбаському державному університеті, а після реорганізації — у Східноукраїнському національному університеті.

Життя заповнили учні, плани, заняття, підготовка до виставок. Здавалося, цей ритм уже ніщо не змінить.

2014-й: час розгубленості

2014-й для Ольги став часом тривоги, нерозуміння й розгубленості.

Проросійські мітинги, заклики до відокремлення від України, блокпости, окупація, незаконний референдум. Коли ситуація загострилася, родина Тєлушкіних виїхала з міста. Повернулися одразу після його звільнення українськими військовими.

«Я хвилювалася, що багато містян не повернуться, що закриється художня школа, що ми втратимо роботу», — ділиться спогадами лисичанка.

Та місто наповнилося переселенцями з окупованих територій. Учнів стало навіть більше. Разом із дітьми приїхали їхні батьки — освічені, інтелігентні, фахівці різних сфер: лікарі, освітяни, підприємці.

«Мені було дуже приємно, що з’явилося більше спеціалістів у місті. Шкодувала тільки, що за таких обставин», — каже Ольга.

Життя змінилося. З часом звикли до того, що поряд іноді гучно — ніби це нова норма, до якої доводиться пристосовуватися.

Неподалік художньої школи відділення Ощадбанку. Майже щодня довгі черги — люди з окупованих територій приїздили по пенсії.

«Кожного разу, проходячи повз них, відчувала липкий страх. Боялася опинитися на їхньому місці», — згадує Ольга.

Тоді ще не уявляла, що невдовзі сама переживатиме подібне.

2022-й: прийняти неминуче

Про стягування російських військ до кордону чули всі. Було тривожно, але не вірилося, що таке можливо. Особливо гостро стало після 21 лютого, коли кремль визнав так звані «лнр» і «днр».

За кілька днів до повномасштабного вторгнення міський голова радив мати запас пального, продуктів і ліків. Родина заправила машину — і це згодом врятувало.

Спершу здавалося, що буде як у 2014-му — минеться. Писали родичам і знайомим у росії, намагалися достукатися, просили виходити на протести.

«Ми пояснювали, що відбувається. Просили зупинити це. Дуже хотілося вірити, що вони почують», — каже вона.

Магазини й аптеки працювали до останнього. Люди трималися за звичний ритм. Але надія танула.

13 березня виїхали власною машиною. Дорогою Ольга побачила картину, яку називає однією з найболючіших: велика колона автомобілів, а далі дорога розходиться — частина машин повертає у бік Сватового, у бік росії, інша прямує на підконтрольну Україні територію.

«Вражало, що тих, хто обрав інший бік, було так багато…» — гірко всміхається вона.

Кам’янець-Подільський: гуртожитки, допомога і заробіток на війні

Університет, де працювала Ольга, організував поселення — так родина опинилася в Кам’янці-Подільському, у гуртожитку.

«Люди справді робили все можливе. Співробітники, студенти, благодійні фонди — цілодобово працювали, щоб був дах над головою, техніка для роботи, хоча б мінімальні умови», — із вдячністю говорить Ольга про перші тижні.

Але з часом почалося знайоме багатьом переселенцям — постійні переселення. Умови ставали гіршими: кімнати без скла, один туалет на блок, один душ на чотири поверхи.

Зрештою вирішили винаймати квартиру — дві сім’ї у двокімнатній. Саме тоді, під час пошуків житла, особливо відчулося, як війна оголює людські риси.

«Одні допомагають, навіть якщо в них самих небагато. А інші бачать у цьому можливість заробити», — говорить переселенка.

Щоб триматися, малювала.

«Фарби й папір — це було серед найнеобхіднішого, що я взяла з дому. Не знаю чому, але тоді відчувала: без цього не зможу», — зізнається вона.

У Кам’янці-Подільському народилася серія акварелей «Фортеці та палаци України», з яких згодом було надруковано набори листівок. Відвідала Кам’янець-Подільську, Хотинську, Меджибізьку фортеці та інші пам’ятки — і ці місця стали точками опори.

«Хотілося передати красу й велич України. Коли навколо руйнується твій дім, дуже важливо бачити, що країна — сильна, що вона стоїть», — каже художниця.

Постійний стрес давався взнаки.

«Думала, що просто виснажена. Потім зрозуміла: це серйозніше. Тоді ухвалили непросте рішення — їхати до Польщі», — тихо говорить жінка.

Польща. Люблін

Переїзд до Польщі став для Ольги часом переосмислення. Закінчивши факультет психології, почала поєднувати мистецтво та арттерапію — напрям, який давно відчувала як внутрішній.

«Коли все руйнується зовні, дуже важливо мати інструмент, щоб не зруйнуватися зсередини», — каже Ольга.

Спробувала знайти роботу, але не склалося. Тож повернулася до того, що вміє найкраще, — до викладання, в тому числі — онлайн. Учні переважно діти-переселенці, дехто ще з 2014 року, розпорошені по різних країнах.

«В Україні дитина могла піти до художньої школи — це була система. Закордоном це або дуже дорого, або просто недоступно. А потреба в цьому нікуди не зникає», — пояснює вона.

Важливою точкою опори став центр Baobab у Любліні — простір підтримки та адаптації для іноземців. Допомагають із документами, мовою, орієнтацією, а також проводять культурні й інтеграційні заходи.

Саме там Ольга провела серію акварельних майстер-класів — 11 зустрічей.

«Спершу працювала з перекладачем. Потім вела самостійно. І коли помилялася, замість осуду чула: “Споко, пані, споко, все в порядку”», — згадує вона.

Малювали натюрморти, пейзажі, квіти, архітектуру — старі вулички, фасади, вежі міста.

Серед учасників були й ті, хто вперше взяв до рук пензель, і ті, хто мав досвід. До кожного заняття готувалася ретельно: покрокові схеми, зразки, пояснення кількома мовами.

«Це зайняло багато часу і сил. Але коли бачиш, як люди дивляться на свій готовий малюнок і не вірять, що це зробили вони — розумієш, що воно того варте», — усміхається вона.

Ольга також співпрацює з українською фундацією «Душа». Тут проводила заняття, до Дня Незалежності України відбулася колективна виставка «І хай буде мир». Серед робіт — і її акварелі: пам’ять про архітектуру та красу України до війни, переживання художниці, а також краєвиди Любліна, що символічно поєднують дві культури.

Попри все, мисткиня не відмовляється від невеликих приватних замовлень. На картинах — краєвиди Любліна, міста, яке стало тимчасовим прихистком, але не замінило дому.

Серцем в Україні

Коло знайомих у Любліні невелике. Більшість часу Ольга проводить удома — заняття, підготовка, побут. Щоденність — українська: діти, новини, розмови. Відчуття відірваності від країни немає.

«Від дому в Лисичанську — так. А від України — ні», — каже вона.

Найбільше, зізнається, тримає те, що вдалося знайти своїх. Українці, білоруси, інші мігранти — вони стають першим колом підтримки: підказати, куди звернутися, як оформити документи, де знайти підробіток або просто вислухати.

«Життя ніби спеціально підводить до того, чого найбільше боїшся. Я боялася багатьох речей — і вони сталися. Страх нічого не змінює. Проблеми все одно приходять, тож вирішувати їх доводиться тоді, коли вони з’являються. Важливо не втратити себе, коли руйнується дім і змінюється все навколо. Триматися за те, що всередині, й ділитися цим із тими, хто поруч».

***

Східний Варіант висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Східний Варіант зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF