Історія
Як «Яворницький» став «Еворницким», або як росія зросійщувала українські прізвища
Як за часів Російської імперії, так і за часів Радянського союзу росіяни свідомо зросійщували українські прізвища та переписували їх на «російський лад». Змінювали українські закінчення, літери та звуки, а іноді й повністю спотворювали первісну форму прізвища, стираючи його українське походження. «Коваленко» ставав «Коваленков», «Коваль» — «Ковальов», «Олексіїв» — «Алексєєв».
Східний Варіант разом із докторкою історичних наук, професоркою ДонНУ ім. В. Стуса Надією Теміровою розповідає, як росія десятиліттями зросійщувала українські прізвища
Як «Мицюк» став «Міцуков»
Міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки Олександр Мицюк народився 22 червня 1883 року в селі Новоолександрівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Зараз це село належить до Кадіївської міської громади Алчевського району Луганської області та тимчасово окуповане ворогом.
Коли хлопця хрестили, то пан-отець спеціально записав його в метричну книгу не «Мицюк», а «Міцюков». Пізніше державний діяч писав про це у своїх спогадах:
«От тими поправками, а головне приписками «ов» в офіційних книгах та паперах українські прізвища нашої місцевости звичайно русифіковано. Це перший крок у цілій урядовій системі винародовлюючої політики. За тим ішли інші».
Під час запису до школи в селі Комишуваха, прізвище хлопця знов пережило деформацію:
«Коли управитель школи став мене записувати, а батько назвав моє прізвище — «Мицюков», то управитель авторитетним тоном завважив: «Русскій язик после «ц» не терпит «ю» — только «у», то й записав: «Міцуков». От так у самім прізвищі зроблено було ще один крок віддалення від первісного «хохлацького» стану: «Мицюк» став «Міцуком»…».
Такі випадки були непоодинокі. За часів Російської імперії та Радянського Союзу влада систематично переписувала українські прізвища за правилами саме російської мови. Це була частина масової політики зросійщення, яка охопила всю територію України та інших земель, які були підконтрольні росії.
Перепис українських прізвищ на російську манеру — частина масової політики зросійщення
Русифікація українських прізвищ була частиною ширшої політики Російської імперії, Радянського Союзу, а згодом і сучасної росії щодо захоплених територій. Ця практика стосувалася не лише Донеччини чи України в цілому, а й інших народів, які в різні історичні періоди опинялися під владою росії. Про це розповідає докторка історичних наук, професорка ДонНУ ім. В. Стуса Надія Темірова.
Особливо виразно ця політика проявлялася на окупованих територіях. Одним із її інструментів було заміщення місцевого населення: корінних жителів витісняли або створювали умови, за яких вони були змушені залишати свої домівки, а на їхнє місце переселяли людей із росії, більш лояльних до нової влади. Такий процес змінював не лише демографічний склад регіону, а і його мовне, культурне та суспільне середовище.
Ще одним інструментом, який впливав на національну самоідентифікацію та русифікацію населення, стала радянська паспортизація. У 1932 році в СРСР запровадили єдиний паспорт. Водночас сільське населення тривалий час паспортів не мало, що фактично обмежувало можливість селян вільно залишати місце проживання.
«Паспортизація була не лише способом обліку населення. У документах існувала графа «національність», і саме під час оформлення паспортів бюрократичний апарат міг впливати на те, як людина буде офіційно ідентифікована. За словами дослідника, у деяких випадках українців записували росіянами. Згодом це відображалося і в офіційній статистиці та переписах населення, де частка росіян могла фіксуватися більшою. Саме в документах змінювали й форму українських прізвищ», — розповідає Надія Темірова.
Докторка історичних наук також наводить приклад Олександра Мицюка, який докладно описав процедуру зміни свого прізвища у своїх спогадах. Подібну історію згадував і видатний український історик козацтва Дмитро Яворницький. За його словами, його прізвище походило від слова «явір». Однак під час оформлення документів його записали на російський лад — «Еварницкий», і саме в такій формі його ім’я певний час фігурувало в офіційних документах.
Частиною русифікації того часу була й освітня політика. У Радянському Союзі послідовно розширювали використання російської мови, тоді як українська поступово втрачала позиції в освіті та суспільному житті. У 1970-х роках ухвалювали рішення, які посилювали роль російської мови та звужували можливості для використання української.
Особливо це позначилося на Донеччині. Наприкінці 1970-х років у школах поширилася практика, за якої учнів могли звільняти від вивчення української мови, хоча українська література залишалася в програмі. Це формувало уявлення про українську мову як менш престижну та другорядну.
«У таких умовах російська мова й російськомовні форми імен та прізвищ почали сприйматися частиною суспільства як більш престижні. Тож русифікація прізвищ відбувалася не лише через пряме втручання чиновників у документи, а й під впливом державної мовної та освітньої політики, яка поступово змінювала мовні практики та самоідентифікацію людей», — зазначає Надія Темірова.
Радянська влада створювала такі умови, за яких люди нерідко самостійно бажали змінити свої прізвища на російську манеру, бо це було модно й більш престижно в суспільстві.
Російськомовна форма прізвища могла сприйматися як зручніша для навчання, кар’єрного зростання чи загалом кращого облаштування життя. Тому люди йшли на певний компроміс, намагаючись пристосуватися до системи.
Як українські прізвища змінювали на російські: фонетична довідка
Одним із найпоширеніших способів русифікації українських прізвищ, розповідає Надія Темірова, було їхнє пристосування до російських мовних норм — зокрема через додавання характерних суфіксів і закінчень.
Наприклад, прізвища із типовими українськими суфіксами -енко, -ук, -юк могли набувати форми з російськими -ов, -єв, -ін. Так, Шевченко перетворювалося на Шевченков, а Ковальчук — на Ковальчуков. Подібних змін зазнавали й прізвища, утворені від назв професій: Кравець міг ставати Кравцовим, Швець — Швецовим.
Ще одним способом була передача українських прізвищ за правилами російської мови. Наприклад, Білоус записували як Белоус, а Пасічник — як Пасечник. Іноді прізвища намагалися буквально перекладати або змінювати їхнє звучання так, щоб воно відповідало російській мовній традиції.
Перепис прізвищ стосувався не лише українців, а й інших народів, які проживали на території сучасної України. Зокрема, надазовських греків. Багато грецьких прізвищ поступово пристосовували до російської мовної традиції — до них додавали характерні суфікси -ов, -єв тощо. Наприклад, грецьке прізвище Хара могло перетворюватися на Харов, Балахчі — на Балахчєєв, а Чавбаш — на Чавбашов.
Наслідки русифікації прізвищ та інших форм ідентифікації населення можна простежити на прикладі конкретних статистичних даних. За переписом 1926 року українці становили близько 62% населення Донеччини, тоді як росіяни — близько 25%. У 1989 році частка українців зменшилася до трохи більше ніж 50 %, а частка росіян зросла майже до 44%. На ці показники впливали не лише міграція та зміни демографічного складу, а і практики фіксації національності в радянських документах, каже Надія Темірова.
Змінювалася і мовна самоідентифікація населення. У 1959 році українську назвали рідною мовою 44% жителів тодішньої Сталінської області. У 1989 році цей показник становив уже 31%, а за переписом 2001 року — лише 24%.
«Такі демографічні та мовні показники, сформовані під впливом десятиліть русифікації, сприяли поширенню міфу про «ісконно руський Донбас». Хоча цей міф спростований істориками та дослідниками, його вплив досі відчувається. Русифікація прізвищ, імен та національної самоідентифікації стала одним з інструментів, за допомогою яких приховувалося українське історичне коріння населення Донеччини. Зрештою це створило викривлене уявлення про минуле регіону, яким Росія згодом скористалася для виправдання своїх претензій на Донеччину та Луганщину», — розповідає професорка.
Сучасна росія продовжує практики, які використовувалися під час попередніх окупацій. На тимчасово окупованих територіях України, зокрема Донеччини та Луганщини, російська влада проводить політику заміщення населення, примусової паспортизації та витіснення української ідентичності.
Показовим є ставлення до російських паспортів. Частина жителів окупованих територій тривалий час відмовлялася їх отримувати, намагаючись зберегти українські документи. Однак окупаційна влада створює умови, за яких без російського паспорта дедалі складніше повноцінно жити: здійснювати майнові операції, працювати, користуватися банківськими та іншими послугами.
Разом із паспортизацією змінюється і спосіб офіційної фіксації особистих даних. Прізвища в таких документах записують за правилами російської мови.
Тож історія повторюється, а політика зросійщення щодо українців триває і сьогодні.
***
Інга Павлій
