«Духмяна мрія»: як переселенка з Луганщини перетворює втрату на тепло та зігріває тих, хто поряд

Світлана Бондаренко — переселенка з Луганщини. У Львові вона відкрила пекарню — справу пам’яті про чоловіка, який загинув, захищаючи країну. Двічі на рік тут безкоштовно пригощають хлібом і випічкою кожного, хто завітає.

Своєю історією Світлана поділилася зі Східним Варіантом.

Світлана народилася й виросла у Кадіївці (до 2016 року — Стаханов), закінчила Донбаський державний технічний університет за фахом економістки. Після навчання повернулася в рідне місто, працювала у ПриватБанку. Тут вийшла заміж і народила двох синів. Життя здавалося звичним і передбачуваним — аж до 2014 року.

Точка неповернення

Стабільне життя почало руйнуватися майже непомітно. Перші тривожні сигнали вона відчула на роботі: на початку 2014 року в Кадіївці почали масово закривати кредитні точки ПриватБанку. Спершу це пояснювали “зміною умов”, але швидко стало зрозуміло: згортання торкнулося саме Донеччини й Луганщини.

Невдовзі зміни накрили й місто. Навесні з’явилися озброєні люди, мітинги під російськими прапорами, захоплення адмінбудівель. Потім — блокпости, ажіотаж у магазинах, порожні банкомати, зупинка підприємств.

Влітку працівників попередили: у разі термінового виїзду звільнення оформлять без зволікань. Це стало остаточним поштовхом. Світлана вирішила їхати до батьків на Харківщину. Чоловік відмовився виїжджати.

«Потім він дзвонив і просив повернутися, але я вже знала: жити за новими “правилами” не зможу. Так закінчилося наше спільне життя», — всміхається жінка.

Їхала не сама — разом із подругою та її двома дітьми. Збиралися поспіхом, взяли лише найнеобхідніше. Квитки купити майже неможливо.

«Черги до кас були кілометрові, а квитки до Харкова — лише за тиждень. Чекати не хотіли, тож спершу рушили до Дніпра», — згадує вона.

У районі Дебальцевого потяг потрапив під обстріл — її перший досвід війни “вживу”.

Батьки  доньку не впізнавали. Вона стала замкненою, всього боялася, постійно хотілося їсти. До звичного життя поверталася поступово, але той виїзд і перший обстріл стали межею: життя вже не було колишнім.

Господарство як опора

Щоб повернутися до звичного життя, влаштувалася на роботу до ПриватБанку у Харкові. Проте через кілька місяців проблеми зі здоров’ям змусили залишити роботу.

Саме тоді разом із мамою вирішили спробувати власну справу. У батьків було господарство й город, тож почали розводити перепілок і продавати м’ясо та овочі — усе, що вдавалося виростити, продукцію возили до Харкова.

«Займалися цим понад рік. Паралельно проходила навчання, вчилася будувати власний бізнес», — каже жінка.

Це був перший досвід власної справи та відчуття, що життя поступово налагоджується.

Витівки долі

У цей час відбулася зустріч, що стала для неї визначальною. Того дня Світлана їхала електричкою до Харкова у справах.

«Зустріла знайомого батька, заговорилися про господарство й непомітно сіли в інший вагон», — згадує Світлана.

Саме там і відбулося знайомство з Євгеном. Він теж не мав бути в цій електричці — зазвичай їздив машиною або автобусом. Згодом обоє не раз поверталися до тієї зустрічі й говорили одне й те саме: ні він, ні вона не мали опинитися там того дня.

«Ми завжди казали, що це була доля», — каже вона.

Дорогою багато говорили — легко й спокійно, ніби знали одне одного давно. Назад також їхали разом. Обоє були вільні, тож незабаром почали зустрічатися.

На другому побаченні Євген повіз її до Харкова.

«Сказав, що має сюрприз, і запропонував зайти в господарський магазин — допомогти вибрати замок. Я ще не розуміла, що відбувається», — згадує жінка.

Усе стало зрозуміло біля мосту із замками.

«Він сказав, що хоче бути зі мною до кінця життя. Ми повісили замок і кинули ключ у воду. І я не пошкодувала про це жодного разу», — сумно всміхається Світлана.

Після цього вони почали будувати спільне життя — спершу в селі, згодом у Харкові: орендували житло й планували майбутнє.

Справа, яка знайшла її

Роботи вона не боялася й була готова починати з будь-чого, аби стати на ноги. Шукала вакансію касирки чи адміністраторки в супермаркеті, натомість запропонували роботу формувальниці.

Досвіду не було — лише домашня випічка й спогади про бабусю, яка завжди пекла. Вагалася, але погодилася спробувати.

«З тістом було легко. Здавалося, ніби воно зі мною розмовляє», — згадує вона.

Це був 2019 рік. Відтоді її шлях майже завжди був пов’язаний із тістом: змінювала роботу, вчилася, крок за кроком опановувала всі процеси.

«Керівництво питало, що я додаю. А я нічого — усе за рецептом, просто з любов’ю», — усміхається жінка.

Євген це бачив і підтримував. Будівельник за фахом, майстер на всі руки, він також любив готувати — свого часу працював кухарем і отримував від цього задоволення.

Разом спробували й власну справу: готували домашні обіди й продавали їх на ринку «Барабашова». Працювали з ранку до ночі, клієнтів більшало. Саме тоді серйозно замислилися про власне кафе-пекарню: він готуватиме, вона пектиме. Обговорювали приміщення, обладнання, ремонт.

«Женя завжди казав, що я маю мати свою справу і впевнено стояти на ногах. І що ми обов’язково це зробимо», — згадує вона.

Пандемія ці плани зруйнувала: ринок спорожнів, продажі впали. Мрію довелося відкласти, але не відпустити. А потім прийшла велика війна.

Харків — Львів

Вони не були готові до війни — не через недовіру, бо просто жили й будували плани. Виїхали не одразу: не було ані машини, ані заощаджень, ані розуміння, куди їхати. Перші місяці провели в Харкові — під обстрілами, безсонними ночами, з тривогою, що стала фоном життя.

Світлана продовжувала працювати: використовуючи залишки борошна та продуктів, пекли хліб, а Євген був поруч — допомагав у магазині та з продажем.

Наприкінці квітня 2022 року вони нарешті наважилися виїхати. Потяги були переповнені, паніка — повсюди. Світлана добре пам’ятає вокзал у Полтаві: волонтери просто закидали у вагони сумки з їжею, водою, дитячими речами. Люди передавали пакуночки один одному. Пам’ять про цю допомогу згодом стане опорою. Родина дісталася Львова.

Йти — означало жити по-справжньому

Він стане до лав ЗСУ —  це рішення Євген озвучив на початку вторгнення. Світлана відмовляла — було страшно, хотілося втримати хоча б крихку стабільність. Але знала: він не з тих, хто просто чекає.

Вперше на захист країни чоловік став ще у 2014 році, а потім у 2017-му, воював на Луганщині, пережив полон, зазнав важких контузій. Та знову пішов, бо не вмів жити інакше.

«Женя від природи був воїном. Завжди зібраний, рішучий, той, хто першим знаходить вихід», — каже Світлана.

У травні 2022 року Євген добровільно вступив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Перед цим він подбав про родину: облаштував їх у Львові та дочекався, поки Світлана влаштується на роботу. Казав, що для неї важливо мати власну справу, яка даватиме опору і не дозволятиме жити щодня в страху за нього.

Родина була у відносній безпеці, а він знову став на захист країни.

4 липня 2022 року 39-річний старший солдат Євген Бондаренко, позивний «Жора», загинув поблизу села Богородичне на Донеччині. Повертаючись із бойового завдання, евакуйовував поранених побратимів. Коли вийшов за останнім — командиром, потрапив під ворожий обстріл. Поранення стали смертельними.

Посмертно десантника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Поховали на Полі Почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.

Мрія одна на двох

«Перші тижні після загибелі чоловіка життя ніби зупинилося: не хотілося ні говорити, ні планувати, ні прокидатися. Тривала робота з психологами допомогла знайти, за що можна вчепитися», — каже Світлана.

У коротких телефонних розмовах Євген завжди тримав їхню спільну мрію — просив рухатися вперед.

Грошей на старт не було. Вперше відчула, що може зрушити з місця, коли пішла вчитися і написала першу грантову заявку. Жінка щиро описала, якою бачить пекарню, і після співбесіди отримала першу підтримку.

«Це був тістоміс. Приміщення ще не було, він стояв у кімнаті й щоранку нагадував: треба йти далі», — усміхається вона.

Поступово з’являлися нові заявки. Паралельно Світлана орендувала приміщення, взялася за ремонт, продовжила навчання і виграла грант від Норвезької ради у справах біженців, що дозволило закупити піч та базове обладнання.

Назву шукала довго. Знала одне: у ній має бути слово «мрія». Друге з’явилося випадково: на навчанні хтось запропонував «Духмяна», і всі погодилися.

Пекарню відкрили 22 серпня 2024 року. Не все було ідеально.

«Дехто казав: подивись, як в інших — вітрини, інтер’єри. А я відповідала: нехай вони беруть інтер’єром, а я братиму смаком», — усміхається вона.

Далі — крок за кроком. За цей час підприємиця отримала п’ять грантів і поступово доукомплектовувала пекарню.

«Женя хотів, щоб люди завжди їли свіжий, ароматний хліб, що зігріває і тіло, й душу.  На війні йому цього страшенно бракувало», — передає слова чоловіка Світлана.

Тепер Світлана працює над тим, щоб його мрія жила. У пекарні — хліб, булочки, кіші, печиво, мініпіца. Вона принципово використовує лише натуральні складники. Більшість процесів робить сама, поступово збираючи команду.

Двічі на рік тут безкоштовно роздають хліб і випічку: 2 квітня, у день народження Євгена, і 4 липня, у день його загибелі.

Післямова

Життя Світлани ніколи не було легким. Але поруч завжди були люди, які підтримували та не залишали наодинці з болем.

«Саме це тримає, коли здається, що сил більше немає», — каже вона.

Вона переконана: не варто закриватися. Допомога приходить, коли дозволяєш собі її прийняти.

«Життя дуже крихке, Його треба берегти, цінувати кожну мить і бути добрішими одне до одного. Бути добрим як хліб. Бо гроші — не головне. Головне — люди поруч», — впевнена Світлана.

Свіжу й духмяну випічку можна придбати за адресою: м. Львів, Клепарівська, 15.

***

Східний Варіант висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Східний Варіант зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF