«Це було кроваве побоїще»: як 28 квітня 2014 року у Донецьку відбувся останній на цей момент український мітинг

28 квітня 2014 року у Донецьку пройшов останній на цей момент український мітинг. Тисячі людей — молодь, жінки, діти, старші люди — пішли маршем вулицею Артема з українськими прапорами та гаслами. Та за деякий час після початку на колону мирних активістів напали чоловіки в балаклавах — сили так званої «донецької народної республіки». Поліція не реагувала.

Сьогодні Східний Варіант пригадує ті події разом з однією з організаторок мітингів у Донецьку навесні 2014 року Діаною Берг.

У Донецьку було небезпечно. Та все одно мітинг зібрав тисячі людей

У квітні 2014 року в Донецьку в повітрі вже витало відчуття небезпеки та переслідувань. 6 квітня сепаратисти взяли під контроль обласну державну адміністрацію, а наступного дня проголосили створення «донецької народної республіки». 7 квітня бойовики також захопили будівлю СБУ в Донецьку, отримавши доступ до сховищ зброї. Ці люди, які пересувалися переважно в балаклавах та з палицями за поясом, виступали за «федералізацію» регіону — фактичне відокремлення від України та приєднання до росії.

За місяць до цього, 13 березня, під час одного з мирних мітингів у центрі Донецька прихильники «федералізації» вбили 20-річного українського активіста Дмитра Чернявського. Його вбивць не встановлено й досі.

Організаторка українських мітингів у Донецьку навесні 2014 року, зокрема того, що був 13 березня, Діана Берг каже: після вбивства Дмитра все змінилося. Адже прийшло розуміння, що задля досягнення своєї мети неідентифіковані бойовики готові вбивати.

«Після 13 березня смерть встала перед очима. Тому що, коли приходиш на похорон 20-річного хлопця, якого ти бачила на мітингу, який писав тобі буквально в той же день, а там стоять його батьки, а ти — організаторка. Це було страшно. Після цього на нас пішла хвиля хейту як від проросійських сил, так і мешканців Донецька. У людей були сумніви, чи дійсно ми за Україну, коли ведемо людей «на смерть» — ось такі були думки тоді в суспільстві», — пригадує Діана.

У центрі Донецька біля будівель, що були захоплені бойовиками так званої «днр», стояли стенди з фотографіями українських активістів та тих, хто відвідував українські мітинги. Таких людей розшукували, погрожували, радили «не голосувати».

Тож думки про проведення нових мітингів були на роздоріжжі. Активісти розуміли, що ситуація в місті загострюється, а реакції київської влади не було. Треба було показати настрої мешканців Донецька за єдність країни, та виходити було небезпечно.

«У квітні були ще акції, але в меншому масштабі, вони не такі відомі. А щоб організувати масовий захід — то ми постійно вагалися, сперечалися, були на такому «шпагаті». Вирішили все ж виходити й обрали дату 28 квітня, це був понеділок. На площі Леніна збиратися ми не могли, бо там закріпилися русняві активісти, були їхні намети, вони розвісили свої плакати усюди. Обирали місце так, щоби були шляхи відходу, щоб можна було, у разі чого, втекти й заховатися. І ми вирішили, що це буде марш. Що ми будемо йти, а не стояти на одному місці. Місцем зустрічі обрали спортивний комплекс «Олімпійський» на вулиці Артема», — пригадує Діана Берг.

Організаторка пригадує, що заздалегідь продумували декілька планів дій на випадок загострення та сутичок. Спойлер: жоден із них не спрацював через те, що сталося в той день.

«Ми анонсували наш мітинг. І написали: якщо ви боїтеся, краще не йдіть, тому що ми не могли гарантувати, що все буде добре».

«Бойовики нападали на нас і били всіх: жінок, дітей, бабусь, дідусів»

Українські мітингувальники почали збиратися 28 квітня біля спортивного комплексу «Олімпійський». За планом було рушити звідси вулицею Артема в бік Шахтарської площі.

Попри те, що був понеділок, робочий день, на вулиці зібралося, за різними оцінками, близько 2–3 тисяч людей. Учасники принесли українські прапори, символіку, розмальовували обличчя синьо-жовтими фарбами.

Марш мав підсилити автопробіг — десятки машин зібралися з українськими прапорами й рушили головними вулицями міста. Вони рушили на пів години раніше, ніж піший мітинг. Та неподалік обласної державної адміністрації на автоколону напали озброєні чоловіки. Машини закидали камінням, а тих, хто вибігав, доганяли та били. Почалися сутички.

Ще не знаючи про те, що сталося з учасниками автопробігу, українські активісти рушили своїм маршрутом. Діана Берг пригадує, що спочатку все було добре. Люди йшли, усміхалися, вигукували гасла про єдину країну. Перехожі та мешканці найближчих будинків підтримували їх, махали з вікон, аплодували. З обох боків вулиці, де йшов марш, стояли співробітники міліції. Це додавало відчуття безпеки.

Аж раптом на телефон Діани прийшло СМС від її батька: «За вами біжать тисячі проруських». Вона не знала, як правильно вчинити. Якщо закричати зараз, щоб усі розбігалися, почнеться хаос. Організаторка хотіла дізнатися в міліцейських, яка безпекова ситуація. Але точної відповіді від них не отримала — вони так само спокійно стояли по боках від маршувальників.

Не встигла Діана щось вирішити, як до них добігли нападники. А далі — усе як у тумані:

«Вони зажали нас між двома кварталами, між двома перехрестями. Людям було нікуди бігти, всі наші запасні плани провалилися. Це було неочікувано, тому що 13 березня напад стався після мітингу, коли ми збиралися йти. Аж тут серед білого дня, коли йдуть тисячі людей. Це була мʼясорубка, кроваве побоїще — інакше не назвеш».

На мітингу на підтримку України зібралася молодь, студенти, родини з дітьми, бабусі та дідусі з онуками, жінки. Нападники, які прийшли в балаклавах із дубинками та стальними прутами, почали бити всіх підряд, не розбираючи, хто стоїть перед ними.

Нападники були озброєні битами, газовими балончиками, ціпками, травматичними пістолетами, ножами. Вони кидали в натовп петарди та каміння. У якийсь момент пролунав вибух — кинули світлошумову гранату.

«У них були метал, бруківка, обрізки, цвяхи — усе, чим можна бити. Я тоді чудом вижила, мене висмикнув наш активіст-волонтер, коли я була затиснута між автобусами. І ми побігли в підʼїзд. Уявіть собі: люди з прапорами, у вишиванках, зі стрічками, на обличчях — прапори, герби, це ж усе не змиєш швидко. І тисячі чуваків із монтировками. І співробітники міліції стояли й дивилися, нікого не затримували», — пригадує Діана.

Організаторка каже: усе це тривало довго. Навіть коли люди вже розбіглися і вулиці стали пусті, озброєні бойовики вистежували тих, хто намагався сховатися. Захисту не було.

Після нападу на місце приїхали машини швидкої. Пораненим надавали допомогу, асфальт був залитих кровʼю, поруч лежали рвані українські прапори.

Поруч були журналісти: як українських, так і російських медіа. Чи не одразу після побоїща в російських медіа опублікували новини, що в Донецьку напали на прихильників «мирної федералізації» озброєні ультраси ФК «Шахтаря» (які навесні 2014 року виступили за єдину Україну). Ситуація доходила до абсурду. Діана Берг каже: у російських ЗМІ опублікували фото побиття українського активіста, назвавши його «прихильником федералізації».

Того дня 15 проукраїнських мітингувальників отримали поранення різної важкості, ще 5 зникли безвісти. Багато людей не звернулися за медичною допомогою, тому справжня цифра поранених є більшою.

Після нападу на мітинг атмосфера в Донецьку погіршилася

На наступний день після побоїща в Донецьку стало страшніше, пригадує Діана Берг. Портрети українських активістів висіли в центрі міста, проросійські бойовики закликали переслідувати їх та вбивати.

«Місто наче застигло в сірій пітьмі. Було страшно, що ніхто не зможе тебе захистити в мільйонному місті за твої погляди. Після 28 квітня з Донецька поступово виїжджали ті, хто боявся за своє життя. Я виїхала 1 травня до Одеси, де 2 травня, до речі, теж сталися кроваві сутички. А в Донецьку тоді повним ходом йшла підготовка до так званого референдуму. І вже все було в російських прапорах».

Це був останній на даний момент український мітинг у Донецьку. Ситуація, яка тоді склалася в країні та регіоні, призвела до втрати контролю над одним із найбільших промислових центрів. Міліція не реагувала на нападників та неідентифікованих бойовиків, а центральна влада з Києва відреагувала занадто пізно.

Зараз, через 12 років після цих подій, надзвичайно важливо пам’ятати про те, що сталося, і як українські мешканці Донецька чинили опір, не маючи зброї та усвідомлюючи загрозу.

«Навіть зараз мешканці сходу стикаються зі стереотипами, що ми в Донецьку «кликали росію» і кричали «путін, приди». Ось вам конкретні приклади, як люди боролися в Донецьку, як виходили, як проливали кров. І як міліція з міською владою не робили нічого, щоб захистити людей. А потім ці люди виїхали й почали допомагати Україні вже в інших містах: хтось у війську, хтось у громадській діяльності, хтось у культурі й так далі. Але казати, що в нас були якісь не такі люди, проросійські, несвідомі — це недопустимо», — каже Діана Берг.

***

Як проросійські бойовики у 2014 почали окупацію міст Донеччини

12 квітня 2014 року проросійські бойовики зайшли в Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Бахмут та Лиман, проголосивши їх територією «донецької народної республіки». Східний Варіант разом з очевидцями згадує ті події та розбирає фейки, які 11 років тому росія розповсюджувала про захоплення міст Донецької області «Сторонники федерализации устроили блокпосты на вьезде в Славянск», «Митингующие заняли здания у двух городах Донецкой области», «Сторонники федерализации взяли под контроль милицию в Кра

Східний варіант | Новини сходу України | Донецька і Луганська областіІнга Павлій