Історія
«Територія в окупації, дослідження — ні»: директорка Луганського природного заповідника НАН України
Можна втратити територію, але не справу життя. Саме так живе Лариса Боровик — директорка Луганського природного заповідника Національної академії наук України, яка віддала степу 39 років і не збирається зупинятися.
Біологія як покликання
Лариса Боровик народилася в місті Горлівка на Донеччині. Біологічний факультет Донецького державного університету обрала не випадково — у старших класах захопилася предметом завдяки вчительці, яка змогла мене цим предметом зачепити. Брала участь в олімпіадах, багато читала і вступала до вишу вже з розумінням: працюватиме в біології. Щоправда, який саме напрямок обере, тоді ще не знала.
«Біологія — це дуже широка сфера. Варіантів було багато», — згадує вона.
Спершу думала про генетику — щось сучасне і перспективне. Але цей напрям тоді був розвинений слабко. Натомість поруч існувало інше середовище — потужний природоохоронний рух. Живий, захопливий, з експедиціями, польовими дослідженнями й відчуттям справжньої науки просто неба.
Уже на першому курсі Лариса приєдналася до цієї спільноти. Виїзд на кам'янисті відслонення в долині річки Вовча — на межі Дніпропетровської та Донецької областей — став для неї відкриттям. Там вона побачила, як працюють ботаніки, і зрозуміла: це її. Потім були степи вздовж Кальміусу, заповідники Донеччини й Луганщини, довгі експедиції, польові щоденники та життя, яке більше відбувалося в наметах, ніж в авдиторіях. Найбільше захоплювали донецькі степи — відкриті, суворі й водночас дуже живі.
Стрільцівський степ
Після закінчення вишу студентів розподіляли на роботу до шкіл. Але викладати Лариса Боровик не хотіла. Натомість відкрилося місце в Луганському природному заповіднику (далі ЛПЗ) — і вибір був очевидним.
«Школа мене не приваблювала. А тут — заповідник, степ, жива наука. Я навіть не вагалася», — згадує вона.
У 1987 році біологиня прийшла туди технічною працівницею у відділення Стрільцівський степ. Згодом стала інженеркою, потім молодшою науковою співробітницею. Заповідник став не просто місцем роботи — справою життя.
Луганський природний заповідник підпорядкований Національній академії наук України та поєднує дві функції — охорону природних територій та наукові дослідження. Його історія бере початок ще у 1920-х роках, коли на території Луганщини почали створювати перші заповідні ділянки степу.
Однією з найстаріших таких територій став Стрільцівський степ, де заповідний режим запровадили у 1948 році. Сам ЛПЗ у сучасному вигляді було створено у 1968 році. Спочатку він складався з двох відділень — Станично-Луганського та Стрільцівського степу. У 1975 році було організоване відділення Провальський степ, а у 2008 році — Трьохізбенський степ.
Заповідник розташований у степовій зоні, де земель, не залучених до сільського господарства, майже не залишилося. Тому створення кожної заповідної ділянки вимагало значних зусиль.
«У степовій зоні земля завжди комусь потрібна. Заповідник доводилося буквально відвойовувати», — каже Лариса.
Площа більшості відділень Луганського природного заповідника невелика. Лише відділення Трьохізбенський степ має більш-менш екологічно обґрунтовану площу — близько 3200 гектарів.
На збережених ділянках — живий український степ, байрачні й заплавні ліси: ковила, сотні видів трав, пряний запах дикої флори. Тут понад 1200 видів вищих рослин, майже 190 з них — ендеміки, 48 занесено до Червоної книги України. У фауні — близько 4000 видів тварин, зокрема 245 видів птахів.
«Степ — це складна, насичена система, потрібно вміти її читати», — наголошує біологиня.
Наукова робота заповідника — це інвентаризація природних об’єктів і постійний моніторинг змін: клімату, флори, фауни, стану популяцій рідкісних видів. Паралельно — підтримка режиму охорони, що дозволяє зберігати біорізноманіття.
Заповідник на лінії фронту
2014 рік змінив усе. Провальський степ опинився на непідконтрольній території — у 2015-му його роботу повністю зупинили, офіс законсервували, працівників звільнили. Обстріли спричинили сильну пожежу — ділянка біля кордону вигоріла повністю разом із навколишніми пасовищами.
«Дослідити вплив пожеж на степові ділянки складно — характер впливу залежить від багатьох чинників. Але ми не могли туди потрапити. Як відбувалося відновлення, ми не знаємо», — каже Лариса.
Трьохізбенський степ і відділення у Станиці Луганській опинилися вздовж лінії розмежування по Сіверському Донцю. На заповідну територію у Станиці Луганській науковці тривалий час не могли навіть виїхати, хоча офіс продовжував працювати попри обстріли.
Під час боїв 2014–2015 років будівлю заповідника пограбували представники незаконних збройних формувань. Вкрали транспорт та інструменти, розгромили кабінети, порізали сейфи, потрощили меблі. Наукові колекції та документи мародерів не цікавили.
Базою для досліджень став Стрільцівський степ.
Багато співробітників жили в Луганську. Після окупації вони розʼїхалися по різних регіонах України. Заповідник продовжував працювати — але вже як установа, що втратила частину себе.
У 2021 році оголосили конкурс на посаду керівника. Лариса подала документи, і 12 січня 2022 року офіційно очолила заповідник. Усе життя вона працювала науковою співробітницею, тому адміністративна робота стала для неї новою територією.
На початок 2022 року фактично діяли три відділення: центральне у Станиці Луганській, Стрільцівський степ у Старобільському районі та Трьохізбенський степ у Щастинському.
Велика війна
Лариса Боровик мешкала у Міловському районі — майже на кордоні з рф. Місцеві звикли до обстрілів уздовж лінії розмежування. Наприкінці 2021 року завершили ремонт траси Мілове-Чугуїв, облаштували зупинки — це навівало спокій.
«Навіть коли 16 лютого вже почали інтенсивно обстрілювати Станицю Луганську і співробітники переховувалися в підвалах, ніхто не вірив, що це надовго», — каже вона.
24 лютого Лариса прокинулася від вибухів. Зателефонувала родичам у Київ — ті сказали: війна. З восьмої ранку протягом трьох годин по щойно відремонтованій трасі рухалася колона військової техніки рф. Місцеве керівництво і поліція покинули населений пункт ще о п’ятій.
«Зібратися швидко ми не встигли. Крім того, на трасі Мілове-Чугуїв був підірваний міст — і ми опинилися в пастці», — додає вона.
Люди самоорганізовувалися і виїжджали колонами через поля.
«Буквально напередодні нашого від'їзду одну з таких колон обстріляли. Після цього шлях закрився. Довелося виїжджати через росію, Прибалтику, Польщу», — згадує жінка.
Установа втратила майже все. Встигла виїхати бухгалтерка — з двома малими дітьми, власним транспортом і фінансовими документами. Завдяки цьому вдалося швидко відновити бюджетний процес, на відміну від багатьох інших установ. Але архів, статут, документи на власність, землю, будівлі — залишилися там.
«Архів — це біль. Він не був оцифрований. Гербарні матеріали у січні 2022 року передали Луганському університету у Старобільськ, але місто в окупації — де вони зараз, невідомо. Решта архіву недоступна, хіба що те, що зберігалося на комп’ютерах або передавалося зі звітами до Києва, можливо, колись вдасться відновити».
Попри все заповідник працював. У Стрільцівському степу інспектори патрулювали територію у звичайному режимі. Офіс у Станиці Луганській працював до червня 2022 року — доки нова влада не взяла установу під свій контроль.
Луганщину Лариса залишила 18 квітня 2022 року.
Повернення
Чотири місяці — Швейцарський національний парк, контракт, гідна зарплатня. На початку повномасштабного вторгнення підтримки українських науковців було багато, і Лариса нею скористалася.
«Таких умов для роботи я ніколи не мала і, мабуть, вже не матиму», — всміхається вона.
Але Луганський заповідник не відпускав.
«Я не була готова його залишити. Всидіти на двох стільцях неможливо. Треба було вирішити — і я вирішила», — каже науковиця.
11 вересня 2022 року вона повернулася в Україну й оселилася у Тернополі.
Заповідник без території
Сьогодні всі відділення ЛПЗ залишаються на окупованій території. Установа втратила доступ до своїх ділянок, тож працює дистанційно. Співробітники розпорошені по різних містах, а робота зосереджена на наукових матеріалах.
«Нам часто кажуть: навіщо утримувати установу, якщо територія в окупації? Але заповідник — це не лише територія. Це наукова установа», — каже Лариса.
Заповідник підпорядкований Національній академії наук, і наукова робота завжди була пріоритетом. За десятиліття співробітники накопичили гербарії, зоологічні колекції, польові щоденники та описи екосистем.
«Ці матеріали особливо важливі: щоб оцінити збитки від війни, треба знати, в якому стані були екосистеми до вторгнення», — наголошує Лариса.
Є ризик втратити частину даних назавжди. Польові щоденники зберігаються у науковців, і не всі вони можуть гарантувати доступ до них.
Основна робота заповідника зараз — зберегти й опрацювати накопичене. У 2024 році науковці видали монографію «Безхребетні Луганського природного заповідника» про понад шість тисяч видів, вперше з 1988 року. У 2025 році вийшла книга «Птахи Луганського природного заповідника» з описом орнітофауни, біотопів і трансформації екосистем.
Паралельно науковці працюють з базами біорізноманіття, публікують результати в міжнародних виданнях і співпрацюють з іншими установами.
У 2024 році заповідник уклав угоду з Національним природним парком «Кременецькі гори», де проводять польові дослідження і тестують нові методи моніторингу.
«У природно-заповідних установах працює 1-2 науковці, іноді трохи більше. Для повноцінного моніторингу потрібні спеціалісти різних напрямів. Зараз ми маємо договори про співпрацю з кількома установами природно-заповідного фонду — НПП “Тузловські лимани”, НПП “Дворічанський”, Чорнобильським радіаційно-екологічним біосферним заповідником. Там наші співробітники проводять дослідження», — каже Лариса.
Попри війну Луганський природний заповідник продовжує свою головну місію — зберігати знання про степові екосистеми, навіть якщо самі степи тимчасово недоступні.
Що відбувається зі степом
Оцінити реальні втрати Луганського природного заповідника зараз складно. Частина територій не стала безпосереднім полем бою, але це не означає, що екосистеми не постраждали.
За словами Лариси Боровик, деякі ділянки ЛПЗ опинилися у відносно кращій ситуації, ніж інші території сходу України, де бойові дії тривали довше. Наприклад, у Стрільцівському степу боїв не було, а у Провальському зафіксували один обстріл і пожежу.
Натомість Трьохізбенський степ і Станично-Луганське відділення постраждали більше. У 2014–2022 роках вони перебували біля лінії розмежування і регулярно потрапляли під обстріли. У Трьохізбенському степу сталося сім великих пожеж, деякі охоплювали сотні гектарів, а в Станично-Луганському зафіксували чотири масштабні займання, під час одного з яких повністю вигоріли соснові насадження.
Втім навіть ці дані не дають остаточної картини. «Головна проблема — ми не можемо проводити дослідження. Без цього складно зрозуміти, що саме втрачено», — пояснює науковиця.
Непомітні зміни
Навіть там, де степ відновився після пожеж, можуть відбуватися серйозні зміни. Степові екосистеми певною мірою пристосовані до вогню, і рослинність часто відновлюється швидше, адже зникає суха маса.
Втім рідкісні види — уразливі.
«Якщо знищено 10–20 рослин, це може означати втрату всієї локальної популяції», — каже Лариса Боровик.
Ще одна загроза — інвазійні рослини, які після пожеж швидко займають відкриті ділянки й витісняють місцеву флору. Все це відбувається на тлі кліматичних змін, які також впливають на степові екосистеми.
Та найбільша проблема — перерваний моніторинг. Десятиліттями науковці фіксували стан рослинності, чисельність тварин і зміни екосистем. З початком війни ці дослідження довелося зупинити, що робить оцінку втрат значно складнішою.
Адреса незмінна
На сторінці заповідника у фейсбуці досі вказана фізична адреса в Станиці Луганській — не як спогад, а як обіцянка. Степи недоступні, моніторинг перерваний, але робота не зупинилася. Науковці збирають матеріали, видають монографії, ведуть облік збитків і готують плани відновлення.
«Ми повернемося. Залікуємо рани Сіверського Дінця, очистимо степ від уламків війни. І над Луганщиною знову запанує заповідна тиша — у пахощах степових квітів, ковиловому сріблі, звуках дикого поля», — наголошують вони.
Заповідник — це не лише територія на карті. Це люди, які все своє життя присвятили степу і не готові його відпустити. Дух вільного дикого поля неможливо ані загарбати, ані стерти.
***
Східний Варіант висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Східний Варіант зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF
Тарантіна Ольга
