Звільнення Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки від російської окупації: як це було 10 років тому

6 квітня 2014 року в Донецьку проросійськими терористичними бойовиками була захоплена будівля Донецької обласної державної адміністрації. Наступного дня у її сесійній залі бойовики проголосили так звану «донецьку народну республіку» та заявили про її відокремлення від України. Невдовзі російський окупаційний режим на чолі з озброєними бойовиками почав ширитися Донецькою та Луганською областями.

12 квітня в Словʼянськ, Краматорськ, Дружківку, Бахмут та Лиман зайшли озброєні проросійські бойовики під командуванням полковника російських спецслужб Ігоря Гіркіна. Російські найманці захопили відділи МВС у Словʼянську та Лимані, міськвиконком у Краматорську, міськраду в Бахмуті, а також намагалися захопити будівлі обласного управління МВС та обласної прокуратури в Донецьку.

Словʼянськ, Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка майже три місяці перебували під окупацією, аж поки українські військові не звільнили їх 5 липня.

Нагадаємо, що 13 квітня 2014 року було прийнято рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Так розпочалася Антитерористична операція. Невдовзі українські захисники почали деокуповувати міста Донеччини та Луганщини від проросійських бойовиків. Зокрема, 4 червня від окупації визволили Лиман, а 19 червня — усю Лиманщину. Після Збройні сили України почали шлях до звільнення Словʼянська та Краматорська.

Пригнічена атмосфера окупації та безвиході

Мешканка Словʼянська та громадська діячка Капіталіна Пасікова у 2014 році закінчувала четвертий курс одного з київських університетів. Чи не кожні вихідні вона приїздила до батьків у рідний Словʼянськ. Одного разу, у квітні, її мама зателефонувала та сказала, що міський відділ поліції захопили невідомі люди в балаклавах. Було відчуття, що це все швидко закінчиться і невідомі люди підуть, але цього не сталося.

Дівчина придбала квиток на потяг додому й наступного дня вже була у Слов’янську. Але місто було не впізнати: перегороджене бетонними блоками, шинами, оснащене блокпостами з невідомими озброєними чоловіками, які перевіряли документи та шукали татуювання «Правого сектору».

«Мене обурювала “перевірка” документів. Це моє рідне місто! Я — місцева й ходжу своїм рідним містом, які перевірки?!» — пригадує Капіталіна.

Капіталіна познайомилася з іншими словʼяничанами, які не погоджувалися з окупантами. Разом вони залишали в місті проукраїнські прапорці та малюнки. І хоч було страшно, вони хотіли показати свою позицію.

Журналіст та громадський діяч Денис Бігунов у 2014 році працював у відділі з питань внутрішньої політики Слов’янської міської ради на посаді спеціаліста комунікації з громадськістю. Він перебував у місті майже весь період окупації й пригадує, що тоді відчувалася атмосфера безвиході, пригнічення та утисків.

У місті були перебої води, електрики, газу. Не було стабільного мобільного зв’язку. Комунальний транспорт не працював, як і комунальні служби. Денис пригадує, що Словʼянськ поступово заростав бурʼянами. А в магазинах закінчувалися запаси продуктів. Але найстрашнішими були звістки про викрадення та катування людей у підвалах СБУ.

Мешканці Словʼянська під час окупації найчастіше пересувалися містом на велосипедах. Автівки ховали та зайвий раз не показували. Адже бойовики могли «конфіскувати їх на потреби ополченців».

Капіталіні Пасіковій потрібно було повернутися до Києва, щоб захищати дипломну роботу. Але потяги вже не курсували. Тоді її тато дістав заховану раніше машину та вивіз доньку за місто, звідки вона поїхала до столиці. Згодом її батьки виїхали з міста через небезпеку та проживали в наметах на березі Оскільського водосховища. Тож наступного разу дівчина повернулася до батьків не в рідний дім, а в намет у лісі. Вона пригадує, що поруч були й інші намети, у яких жили словʼяничани. На щастя, погода це дозволяла.

Денис Бігунов виїхав зі Словʼянська до Святогірська 30 червня. Йому передали інформацію про те, що українські захисники збираються йти в наступ. Та й загарбники в Слов’янську виглядали так, що не збираються тут затримуватися. Тож Денис, як і інші мешканці, вирішили виїхати для власної безпеки, не знаючи, що буде далі.

Капіталіна з батьками прожили в наметі близько місяця. 5 липня вона отримала омріяний дзвінок від бабусі: «Місто вільне! У місті українська армія та український прапор!».

Звільнили чотири міста за один день

Активні дії українських військових для звільнення північних міст Донеччини почалися 3 липня 2014 року. У той день сили АТО почали зачистку Миколаївки, що поруч зі Слов’янськом. Наступного дня селище було повністю вільне, а українські захисники взяли в полон до пів сотні терористів.

Вирішальні бої сталися в наступні дні біля Словʼянська. Вранці 5 липня українська армія остаточно зайшла до міста, бійці-розвідники 2-го батальйону Національної гвардії встановили синьо-жовтий прапор над Слов’янською міською радою. Під натиском сил АТО проросійські терористи залишили також Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку. В один день українські захисники звільнили чотири міста Донеччини та ще більше сіл та селищ.

Рано вранці 5 липня Денис Бігунов побачив у соціальних мережах допис словʼяничанина Петра Дудніка, що в Словʼянську спорожніли окупантські блокпости. Денис зателефонував знайомому журналісту Сергію Гармашу, який підтвердив, що бойовики залишили місто, а з підвалу СБУ без опору вийшли люди, яких до цього там утримувалися.

Денису зателефонували з міської ради та попросили терміново повернутися до міста для відновлення роботи адміністрації. Наступного дня він уже був на своєму робочому місці. Ось що він пригадує:

«У виконкомі я одразу зустрів заступника мера Дмитра Сіваша, з яким ми разом поверталися зі Святогірська до Словʼянська. У кабінеті мера був штаб ДСНС, його організував тоді ще полковник Микола Чечоткін, який згодом став головою ДСНС України. Фактично він усім керував. Давав завдання: відновити там електрику, там налагодити комунальні підприємства, там прибрати блокпости, розчистити дороги й так далі».

Перший час Денис ночував та працював у своєму кабінеті міськради. Комунальних послуг у його будинку тоді ще не було, до того ж було багато роботи.

Капіталіна Пасікова з родиною повернулася до Словʼянська теж 6 липня, на наступний день після звільнення. Після приїзду вони взяли участь у зборах громадян на головній площі. Там було багато людей та журналістів. Дівчина пригадує, що хтось почав виривати траву на площі, хтось пішов розбирати безлад у виконкомі — усім хотілося привести місто до ладу та скоріше повернутися до звичного життя.

«Я не можу пригадати щасливішого моменту у своєму житті ніж той, коли ми повернулись у місто після окупації у 2014-му році. Зараз найбільше мрію повернути своє мирне життя в Слов’янську та бачити свою Україну цілою та вільною», — каже Капіталіна.

Вона зазначає, хоч місто перебувало в окупації лише кілька місяців, але знадобилося близько двох років для його повернення у звичне життя. Поступово магазини та підприємства відновлювали свою роботу. А про окупацію та бойові дії нагадували таблички та стрілки із надписом «міни»  в усіх районах Словʼянська.

За даними Книги памʼяті полеглих за Україну, під час операції зі звільнення Словʼянська з 13 квітня до 5 липня 2014 року загинуло 84 військовослужбовці ЗСУ та НГУ, правоохоронців та співробітників СБУ. Тодішній радник Президента України Юрій Луценко повідомив, що з 1,5 тисячі терористів було вбито 470 бойовиків. 

Сьогодні Словʼянськ, Краматорськ, Дружківка є стійким тилом для Донеччини, а Костянтинівка — прифронтовим містом. Тут залишаються люди, які з різних причин не можуть покинути рідні землі. Чи не кожен день міста Донецької області обстрілюються ворогом, але українці та українки вірять у Збройні сили України та в краще майбутнє.

***