Відновлення правди. Зросійщення сходу України — яким воно було

Понад 300 років Московське царство, Російська Імперія, Радянський Союз проводили цілеспрямоване зросійщення східних регіонів України. Це саме зараз чинить російська федерація на тимчасово окупованих територіях. Докладніше про це Східний Варіант розповідає разом із докторкою історичних наук Надією Теміровою.

Заміщення населення як інструмент зросійщення

Зросійщення Донеччини та Луганщини — це результат довготривалої багатовимірної політики Московського царства, Російської Імперії, Радянського Союзу, а нині — російської федерації. Вона проявлялася в багатьох напрямках, зокрема у заміщенні населення вихідцями із російських територій, паспортизації, впровадженні потрібних імперському центру наративів у культурі та освіті.

Однією з асиміляційних практик виступає заміщення населення, яке росіяни провадили на всіх загарбаних ними територіях. У такий спосіб, чи то Російська Імперія, чи то СРСР, чи нинішня російська федерація намагалася стерти кордони між завойованими народами. Як наслідок,  століттями формувався міф про «единий народ, единый язык, единую культуру».

Заміщення населення простежується на теренах Донеччини й Луганщини вже наприкінці 16 — на початку 17 століття. Як Східний Варіант уже розповідав раніше, попри назву Дике поле для степової частини України, тут завжди жили люди, які надалі склали основу для формування козацтва. Через територію Донеччини та Луганщини пролягав шлях татар на Москву. Тож, постала необхідність захисту південно-східних кордонів тодішнього Московського царства.

Територію сучасних Донеччини та Луганщини, передусім заселяли вихідці з етнічних українських земель. Наприклад, Слобідська Україна в 17 столітті заселялася вихідцями з Правобережної та Західної України, які тікали від польсько-магнатського гніту.

Козаки за часів Запорізької Січі та Гетьманщини розвивали та розбудовували схід України: зводили фортеці, укріплення, засновували селища, господарювали. Чого вартує тільки Кальміуська паланка — адміністративно-територіальна одиниця на південному сході Війська Запорізького у 1739–1775 роках.

Російський уряд прагнув замінити козацьке населення на більш лояльні групи людей, які були б вдячні імперії за надані пільги та можливості господарювання. Так, у другій половині 18 століття у рамках такої політики на території сучасної Донеччини з’являється адміністративно-територіальна одиниця Словʼяносербія, у межах якої з дозволу російського уряду селилися серби, болгари, молдовани та ін. В останній чверті століття на територію Надазовʼя указом Катерини II з Криму переселили греків. На початку ХІХ ст. у межах Донеччини розмістилися німецькі колоністи.

Наприкінці 18 століття, після руйнування Нової Січі на землі, з яких були витіснені козаки, активно посунули росіяни. Це були чиновники, які прибували для реалізації імперської політики, та поміщики, які швидко відреагували на можливість отримати перспективну в аграрному відношенні землю.

Хоча наприкінці 18 століття, попри колонізаторську політику імперії, більшу частину населення Донеччини становили українці, їх загальний соціальний вплив значно поступався в цьому регіоні навіть іноземним колоністам, не кажучи про росіян, що домінували на всіх щаблях управлінської вертикалі. 

У другій половині 19 століття, коли починається інтенсивний промисловий розвиток на сході України, спостерігається потужний притік вихідців із російських губерній до складу робітників. Після скасування кріпацтва вони отримали свободу, але страждали від малоземелля. Тому їхали на нові землі, щоб отримати роботу на підприємствах, які відкривалися. Селилися вони передусім у робітничих селищах, які пізніше перетворювалися в цілі міста. Були вихідці й з українських територій, але вони становили менший відсоток.

«Міська структура на Донеччині та Луганщині під впливом розвитку промисловості великою мірою формувалася росіянами, а сільська місцевість переважно залишалася українською. І що важливо, вихідці з російських губерній, розглядаючи свій стан як тимчасовий, залишалися назавжди, але вони не мали нічого спільного з українською традицією. А добробут найманого працівника майже повністю залежав від державної політики та від підприємців. У таких умовах формувалася корпоративна культура робітника, в основі якої були ментальні основи вихідців з росії», — розповідає докторка історичних наук.

З приходом радянської влади заміщення населення набуло не лише економічних і політичних важелів впливу, а й репресивних. Політика українізації, яка реалізовувалась у 1920-х роках, була згорнута на початку 1930-х. На зміну їй прийшла політика зросійщення.

Для розбудови та підтримки великих підприємств на сході, потрібна була робоча сила. Тож на цьому етапі чимало вихідців із російських регіонів селилися на цих територіях, розміщуючись у містах або робітничих селах. А політика примусової колективізації сільського господарства обернулася Голодомором, який не обійшов Донеччину та Луганщину. Надія Темірова зазначає, що в грудні 1932 року на «Чорну дошку» в Сталінському окрузі (Донецька область) було внесено одразу 15 сіл, що означало повну ізоляцію села від зовнішнього світу. Від штучного голоду на Донеччині та Луганщині загинуло до 12% населення.

«Коли сталася трагедія Голодомору, й українські села Донеччини та Луганщини практично знелюдніли, у другій половині 1933 року було прийнято постанову ЦК ВКП(б) про переселення до них вихідців із росії. Ось приклад заміщення: знищили українське населення в донецьких і луганських селах, а на їхні місця запрошували росіян, всіляко стимулюючи до переселення», — пояснює Надія Романівна.

Після Другої світової війни в Донецькій області залишилося менш як 50% довоєнного населення. Зруйновані підприємства – заводи та шахти, потрібно було відновлювати. Тому в повоєнні роки спостерігається велике залучення на ці території робітників і працівників із російських областей.

З 1950-х років починається не тільки відбудова, а й розбудова важкої промисловості. З’являлися надглибокі шахти, будувалися сучасні підприємства, для яких потрібні були працівники інженерних спеціальностей. Їх також приваблювали з території сучасної росії. Тож, протягом другої половини 20 століття у складі населення регіону зростала частка росіян внаслідок механічного притоку. 

Паспортизація як інструмент зросійщення

У 1932 році в Радянському Союзі була запроваджена паспортна система. Люди почали отримувати документ, який ідентифікує особу. При цьому  радянський паспорт виконував ширші функції, адже через нього відбувалася не лише ідентифікація, а й самоідентифікація особи, розповідає Надія Темірова.

В умовах пріоритетності російського відбувалося видозміна прізвищ етнічних українців. Зафіксовані випадки, коли українські прізвища в радянських паспортах навмисно виправляли на російський манір. Наприклад, Міністр внутрішніх справ УНР, уродженець Донеччини, Олександр Мицюк був записаний у паспорті як «Міцуков». Мельник перетворювався на Мельникова, Швець – на Швецова, Бондар – на Бондарєва, Лебідь – Лебедь тощо.

У радянському паспорті виокремлювалась графа «національність». На цьому етапі, каже докторка історичних наук, також відбувалися маніпуляції. З домінуванням російської мови в середовищі, особливо в другій половині XX століття, було престижно позиціонуватися «русским», а не українцем чи євреєм, чи татарином. Тож батьки, які були етнічними українцями, нерідко радили своїм дітям, яким бажали найкращого майбутнього, при отриманні паспорта позначатися як «русский».

«Йдеться про ситуацію, коли влада створює такі обставини, в яких людина добровільно чинить так, як її змушують. І їй здається, що вона робить вільний вибір, хоча насправді саме вибору особа і не мала», — пояснює Надія Темірова.

Наслідки системного зросійщення Донеччини виразно демонструє офіційна статистика: найменший відсоток українців у Донецькій області зафіксовано останнім радянським переписом населення 1989 року — менш як 51%, частка росіян не досягала 44%. 

Про політику зросійщення важливо памʼятати не тільки для усвідомлення нашої історії, а і для розуміння агресивної політики сучасної росії, яка на тимчасового окупованих територіях Донеччини так само проводить політику зросійщення. Відбувається заміна населення, як це й було протягом минулих століть. Зокрема, до Маріуполя, велика кількість жителів якого загинули під російськими обстрілами або ж, рятуючись, мусили  полишити рідне місто, окупанти у великій кількості завозять росіян на будівельні та ремонтні роботи, для виконання управлінських функцій, забезпечення медичного обслуговування і т.д.. Житло в Маріуполі отримують також російські військовослужбовці та їхні родини.

На тимчасово окупованих територіях здійснюється  примусова паспортизація. Звичайно, що люди можуть не брати паспорт, але тоді будуть обмежені в багатьох можливостях соціального спрямування.

Непокаране зло повторюється. Тому надважливо зафіксувати злочини російського агресора та притягнути російську федерацію до відповідальності за скоєне, щоби запобігати їхньому повторенню в майбутньому.

***

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government