Як журналістка з Луганщини разом з сином вирвалася з окупації

Останні спокійні дні 

“До початку повномасштабного наступу я працювала в редакції газети "Сільські новини" та на сайті "Троїцьке.City". На той час писала для газети та сайту, займалась організацією передплатної кампанії, адже очолювала роботу в цьому напрямку. Звична журналістська робота, плани на майбутнє”, — розповідає героїня.

21 лютого Вікторія вирушила до Сєвєродонецька, адже якраз почалася довгоочікувана відпустка, з’явилася можливість провести час з родиною. Жінка розказує, що син навчався тоді на першому курсі університету внутрішніх справ, а чоловік працював на держслужбі в обласній структурі. Тож, нарешті, вся невелика родина зібралася разом. 23 лютого разом спокійно провели день, ще ввечері гуляли мирним містом. Але наступний ранок все змінив.

Початок обстрілів

Зранку сім’ю розбудив дзвінок. Вікторія розповідає, що чоловіку терміново сказали їхати на роботу. Після цього вже ніхто не заснув. Далі почався збір речей, дзвінок сину, який тоді знаходився в університеті. А вже вдень почалися гучні обстріли. 

“Вибухи чулися досить сильні, вікна у багатоповерхівках буквально вигиналися від вибухів. Казали, що снаряд влучив у міський військкомат. Було страшно, люди намагалися зняти гроші у банкоматах, але виникли великі черги, міжміський транспорт практично призупинив роботу. На виїзді з міста великі затори. Коли нарешті сина відпустили з університету і він прийшов додому, вирішили їхати у Троїцьке, бо вважали що там спокійніше”, — ділиться журналістка.

Вікторії допомогли друзі, які зателефонували й запропонували вивести її та сина з міста. За словами журналістки, чоловік поїхав у іншому напрямку разом з колегами. По дорозі дізналися, що Троїцьке теж зазнало обстрілів, тож там вже було небезпечно, але повертатися не стали й продовжили шлях туди. 

Окупація

“У Троїцькому щоразу, коли ми чули гучні обстріли, ховалися до підвалу. Люди боялися лягати спати, а поряд завжди стояла валіза з речами.  Перші дні просто намагалися пристосуватися: не було коштів у банкоматах, можливості завести продукти та інші товари у магазини, частина закладів перестала працювати. Останній номер газети, що направили до Харківської типографії, так і не був надрукований через обстріли. А вже 6 березня, попри масові протести троїчан, до Троїцького зайшли загарбники, почалася окупація”, — розказує Вікторія.

Героїня згадує, що разом з окупацією почалися проблеми з мобільним зв'язком та інтернетом. Комунікації відключили, щоб люди не змогли навіть спілкуватися з рідними. Через брак можливостей працювати редакція не могла, бо ніде друкуватися, а інтернету не було для онлайн версії видання. 

“Приміщення редакції окупанти відразу забрали разом з обладнанням та технікою, а ще окупанти мали списки співробітників”. Вже з перших днів окупації почались "чистки". Окупанти зі зброєю вривалися до домівок військовослужбовців, працівників прикордонної служби, ДСНС, держслужбовців, бізнесменів та громадських діячів”, — розповідає героїня.

Героїня каже, що потім до Троїцького почали приїжджати люди з містечок Луганщини та Харківщини, у яких тривали активні бойові дії. Ситуація була досить складна: в магазинах закінчувалися продукти й вони більше не надходили, кількість людей завдяки внутрішньо переміщеним особам стрімко зросла.

“Жити в окупації дуже небезпечно та жахливо. Адже відчуваєш себе наче у пастці — ти не можеш працювати,  вести нормальне життя, не можеш, навіть, виїхати у сусіднє село без дозволу військової “комендатури”. Це все при постійних звуках снарядів та військових літаків, які щодня летіли з боку росії. І постійно чекаєш, що до тебе можуть прийти окупанти, які обіцяли розібратися з усіма, хто так чи інакше не підтримує нові порядки”, — розказує журналістка. 

Виїзд з окупації

Вікторія та її син чекали на "зелений коридор", щоб можна було виїхати, та він все не з'являвся. Нарешті знайшли перевізника, що вивозив через росію до Латвійського кордону. Маршрут складний, дорогий та ризикований, але потрібно було вибиратися з окупації у будь-якому випадку. 

“Першою цим небезпечним маршрутом скористалася моя керівниця і запропонувала його мені. Мені потрібно було їхати з сином, тож почала шукати кошти, проте це виявилось дуже складно. Завдяки керівниці відгукнулися колеги-журналісти з усієї країни, які зібрали кошти, щоб врятувати з окупації мене та сина. Я дуже вдячна Тернопільському пресклубу в особі Анжели Кардинал, Національній спілці журналістів України, колегам-журналістам, які не вагаючись допомогли матеріально і надали мені з сином шанс врятуватися”, — говорить Вікторія.

Героїня згадує, як її сина забрали на допит, який тривав понад 5 годин, це була так звана фільтрація.

“Я не знаходила собі місця”, — розповідає Вікторія, — “думала, що нічого не вийде і нас чекає повернення або фільтраційні табори. Коли син вийшов, я не пам'ятала себе від щастя, це було як диво. Потім три дні ми їхали до Львова, через росію, Латвію, Литву та Польщу”.

“У Львові завдяки моїй керівниці на нас вже очікували, влаштували в журналістський шелтер. Почала працювати онлайн для сайту "Троїцьке.City". А потім вирішила скористатися пропозицією Національної спілки журналістів України, що була в доступі на сайті спілки — взяти участь у Програмі професійного притулку журналістів в Косово. Коли мою кандидатуру затвердили, я вирішила їхати. Адже це гарна можливість професійного росту та працювати онлайн в безпечних умовах. І от я у Косово вже пів року”,— розповідає героїня.

Вікторія наразі працює у нових умовах та здобуває цінний досвід, а також вірить у звільнення рідної Луганщини, і абсолютно впевнена у перемозі України.

***

3102

Валерія Круподеря

Поділитись: