"Пошкоджені кінцівки, животи, обличчя": історії жінок, які боролись за життя маріупольців в облозі

Історія лікарки з Маріуполя. Під корпусом хірургії було жахіття

Юлія щосили тягнула руку до вентиляції, аби зловити сигнал мобільного зв’язку. Вона мала знати, чи виїхав з Харкова її син. З вибитого вікна верхнього поверху лікарні вона бачила, як методично росіяни руйнують її район. Маріуполь висікали квадратами. Був будиночок, немає. Авіаудари, прильоти, випалена земля. 

Юлія Малахова — завідуюча третім інфекційним відділенням міської лікарні Маріуполя №4, що на Лівому березі. Вона дитячий інфекціоніст, який останні два роки рятував дітей від ковіду. Тепер вона мала розповідати зблідлим батькам, що робити, якщо їх дитину охопила пневмонія в сирому підвалі. 

З початком блокади Маріуполя батьки боялися лишати дітей в лікарнях. Як правило, до інфекційного прибігали чоловіки й на пальцях пояснювали, що з дитиною. Внаслідок руйнації всіх комунікацій — опалення та водопостачання — найчастіше діти хворіли на кишкові розлади та пневмонії. В терапевтів на тлі війни зросла кількість пацієнтів з гіпертонічним кризом, в невропатологів — людей з інсультами. 

Юлія заступила на свою зміну 25 лютого і вже не верталася додому. Лівий берег — мікрорайон, який з перших днів вторгнення росії страждав від обстрілів та авіаударів. Її будинок наполовину згорів, верхні поверхи зруйновані. Все, що в неї лишилося з минулого життя — речі з роботи та рюкзак з документами.

Гріли поранених ковідними комбінезонами

Міська лікарня № 4 ім. І. К. Мацука — багатопрофільна лікарня, із п’ятнадцятьма відділеннями, не рахуючи лабораторій і поліклінік. За іронією долі, до бойових дій лікарню “підготувала” пандемія. 

“Було розпорядження підготувати підвали, але, якщо чесно, звучало це від керівництва не особливо серйозно. Всі пройшли 2014 рік, думали, росіяни постоять на кордоні — і все. Тому з запобіжних заходів — десять баклажок питної води в підвалі й все. Нам пощастило, що ми були ковідним госпіталем, ми були повністю забезпечені розчинами, ліками, антисептиками, розхідниками. Під ковід було перелаштовані й хірургія, і травматологія”, — згадує Юлія Малахова.

Проте, під бойові дії лікарі переналаштовували приміщення на свій розсуд. Найкомфортніше укриття — в підвалі інфекційного відділення, туди переводили матерів з дітьми. Але він був маленький. Медичний персонал ховався на першому поверсі — між глухих стін дитячої реанімації. В сусідньому хірургічному корпусі операції робили в передопераційних на четвертому поверсі, бо через вибиті вікна заходив холод.

Юлія й уявити не могла, що колись буде згадувати ковід добрим словом: “Температура була якась нехарактерна для нашого регіону. Морози мінус 15. Ми зігрівали поранених ковідними захисними комбінезонами. Вони не пропускали повітря, можна було на піжаму надягти. Так само бахіли, поверх шкарпеток, взуття взуваєш, стає тепліше”. 

Більша частина штату лікарні лишалася тут цілодобово з перших днів березня, коли повністю зник зв’язок. Але рук не вистачало, багато колег не змогли дістатися лікарні, оскільки жили далеко чи взагалі поза містом. Всім, хто лишився, доводилося підстраховувати одне одного. З пораненими працювали два хірурги та два травматологи, на незначні поранення шви накладали лікарі приймального відділення. 

“Травматологи робили операції, які їм не властиві. Трепанацію черепа мають робити нейрохірурги, а вони були тільки в міськлікарні №2, на 17-му мікрорайоні. Викликати ніяк. Наші оперували, і треба сказати вдало — були з трепанацією черепа хлопчик 8 років та дівчинка 9 років, вижили”, — згадує Юлія. 

Наймолодший поранений пацієнт лікарні — однорічне немовля. Дитина не вижила. 

“В неї було  осколкове поранення голови. Ми не вспіли навіть на операційний стіл взяти, батьки прилетіли в лікарню, а вже за 15 хвилин дитина померла”, — розповідає Юлія. 

Поки була можливість, працівники лікарні возили тіла померлих в морг. До нього з каталкою в середньому 20 хвилин пішки. Але в Маріуполі під обстрілами час безмежно розтягувався, за хвилину можна було прожити життя. 

“Ми стали складати тіла під стіною хірургічного корпусу. Завдяки ковіду в нас були чорні мішки, в них ховали померлих. І якщо було тихо, потім вивозили в морг. А потім, на жаль, це стало неможливо зовсім. Під корпусом хірургії було жахіття — гора трупів”, — згадує завідуюча інфекційним відділенням. 

Поранених везли на тачках та тащили волоком

Обладнання для операцій живили від генератора. Під ці страшні години роботи хірургів та травматологів було підлаштоване і побутове життя лікарні. 

“Готували в мультиварках у відділеннях хірургічного корпусу. Підгадували момент, коли вмикався генератор для операцій. Тоді і готували, і заряджали ліхтарики. А потім закінчилася солярка. Рятували поліція, військові, а потім і родичі пацієнтів. Два-три літри солярки це було просто чудо”, — згадує Малахова. 

Лікар говорить, що провіанту вистачало завдяки харчоблоку, — у довоєнні часи тут щільно годували пацієнтів. Проте, за місяць роботи під час війни Юлія Малахова схудла на 10 кг. 

Запасену чисту воду лікарі берегли — на “нз”, недоторканий запас. Він був призначений немовлятам до року, аби вберегти їх від кишкової інфекції. Для себе лікарі шукали воду, як всі маріупольці, — збирали сніг та дощову воду. 

“Добряче нам допоміг бойлер, який грівся від сонячної панелі на даху лікарні. В ньому було 800 літрів води, ми її спустили. Спочатку я думала, що вона нам буде за технічну, але потім з водою стало дуже сумно, тому ми використовували її як питну”, — згадує Юлія.

Юлія неодноразово під час бесіди з вдячністю згадує мешканців сусідніх будинків. Люди допомагали лікарям — приносили ліки та суміші для немовлят, здобуті у вскритих аптеках.  

“Цистерна їздила з водою для населення. І мешканці сусідніх будинків підказали водіям, що лікарня досі працює. Після чого вони почали заїжджати й до лікарні теж. Лікарі, в кого машини були, збирали 20-літрові балони та їздили на колодязь у двір колеги на Тенісну вулицю. Це був екстрім, це ж відбувалося під обстрілами”, — згадує Юлія. 

За цей час Юлія втратила трьох колег — лікаря екстреної допомоги Сергія Власюка, завідувача терапевтичного відділення Андрія Гнатюка та завідувача інфекційного відділення Анатолія Казанцева. Указом президента Володимира Зеленського вони нагороджені орденом “За заслуги” ІІІ ступеню. 

“Анатолій Борисович йшов між корпусами, коли в наш корпус був приліт. Ударною хвилею його відкинуло, і він отримав закриту черепно-мозкову травму. Несли його на носилках, але він загинув миттєво. Завідувач терапією Андрій Іванович потрапив під снайперський обстріл, коли забирав воду з вулиці Тенісна. Ніхто не знав спочатку, що з ним. А потім знайшли машину, він загинув в ній. Сергій Володимирович отримав смертельне осколкове поранення, коли був у прийомному відділенні. Прилітало по всіх корпусах”, - розповідає Малахова. 

Чим далі, тим щільніші були обстріли, згадує лікарка. Літаки кружляли 24 години на добу, тому людям було важко донести поранених до лікарні, нових пацієнтів меншало.  

“Жодного проміжку тиші не було! Хто на тачках віз поранених, кого мужики волоком тащили”, — згадує Малахова. 

На третьому тижні березня в лікарні почали закінчуватися медичні матеріали.

“Дуже швидко закінчились апарати Ілізарова, кисень, а потім все менше ставало шовного матеріалу, ліків, наркотиків”, — згадує лікарка. 

17 березня з-під даху хірургічного корпусу Юлія змогла додзвонитися до сина. Він був в безпеці. 

“Другим питанням було: “Що кажуть про Маріуполь?” Коли почули, що прогресу немає, стало сумно”, — каже Юлія. 

Останні маленькі пацієнти з відділення Юлії виписалися 20 березня. Місто обстрілювали з землі, неба та моря. Вибиратися з чоловіком Юлія могла тільки повз “Азовсталь”. Прорватися з Лівого берега у місто вдавалося далеко не всім, але їм вдалося. Далі — довга дорога з міста до Запоріжжя крізь безліч ворожих блокпостів. Зараз Юлія Малахова працює у “Обласній дитячій лікарні” в місті Боярка.

Історія рятувальниці: “Мені здається, що загинули, меншою мірою, 40 тисяч осіб”

В мене шумить у вухах, а голос Катерини віддаляється. Я не чую її слів. Коли нагадую собі, що маю зібрати факти, повертаюся до реальності. І бачу, як Катерина гірко плаче. “Я не могла взяти їх обох, не уявляю, що відчувала тоді дитина!” 

Катерина Сухомлинова — депутатка маріупольської міської ради й керівниця “Мальтійської служби допомоги” в Маріуполі. Під час блокади їй довелося здійснити тріаж. На професійному сленгу лікарів — це медичне сортування пацієнтів. Проте, якщо для досвідчених лікарів — це раціональна буденність, для звичайної людини це важке моральне випробування. Катерині довелося робити вибір між пораненою дівчинкою-підлітком та її матір’ю, яка стікала кров’ю. Катерина зробила вибір на користь дитини. 

15 березня було напрочуд сонячним, згадує Катерина. Вона везла продукти від волонтерів “Халабуди” на Лівий берег до пологового будинку. Дорога була всіяна снарядами та зірваними тролеями, аж поки Катерині не перерізали шлях вантажені шлаком “камази”. Волонтерка вийшла з автівки, аби роздивитися дорогу, і побачила поперек трамвайного полотна машину. Вона димілася. 

“Чоловік в ній був без ознак життя, бездиханний. Дівчина 16 років закривала голову правою рукою, а ліва — звисала. Її звати Лєра. З вітчимом та мамою вони їхали зі Східного. Мама молодесенька, худесенька, років 30-ти лежала в 7-8 метрах від машини. Красива жінка в калюжі крові. Я бачила по калюжі, що мама втрачала кров вже 15 хвилин, дуже багато. Якби була б поряд машина, я запхала б всіх трьох! Але я зрозуміла, що напевне зможу довести тільки дівчину. Мама була ще при свідомості, прошепотіла: “Будь ласка, візьміть ще рюкзак, там їжа”.

Катерина взяла його та з дівчинкою на плечі пішла до найближчого будинку, аби надати їй першу допомогу. 

“Рукав її толстовки можна було віджимати — стільки витекло крові. Відгортаю капюшончик — а на шиї велика рвана рана, як та голова взагалі в бідолашної трималася! Я дістала стерильний компрес і наклала на рану. А пов’язку вже поверх толстовки, бо замерзне”, — згадує волонтерка.

Катерина знов взвалила на себе рюкзаки та обхватила Валерію рукою. 

“Бої, стрілянина, мертві люди. Казала їй всю дорогу: ти молода, ти виживеш, не роздивляйся навкруги”.  

Довівши дівчину до лікарні, Катерина поклала в її рюкзак свій номер. На зворотному шляху до машини вона побачила багато тіл.

 “Зранку не було стільки загиблих. Люди з велосипедами, мопедами лежали з обох боків. Видно було, що вони намагалися втекти з Лівого”, — згадує Сухомлинова.

Серед тіл Катерина інтуїтивно шукала очима матір Валерії, але жінки вже не було. 

Як окупанти в азовців рядилися

До повномасштабного вторгнення росії Катерина Сухомлинова займалася освітніми та гуманітарними заходами: гуртки та табори для дітей-сиріт, курси з невідкладної допомоги для дорослих та інше. “І, за відгуками, багатьом ці знання знадобилися. В червні написав мені працівник однієї міжнародної організації. Каже, дякую за знання, використав під час обстрілу в Сєвєродонецьку. Наклав шину собі на гомілковостоп і ще кілометр йшов до “швидкої”. 

Саме тому Катерина з перших днів вторгнення не полишала ніколи медичної сумки: “У людей були страшні рвані рани. Пошкоджені кінцівки, животи, обличчя”. Вона возила поранених людей до лікарень на своїй машині, бо робочий мікроавтобус від “Мальтійської служби”, передбачений раніше для дитячих екскурсій, розстріляли російські диверсанти. 

Її офіс “Світлиця” на Морському бульварі, 44 під час бойових дій став укриттям та імпровізованим центром для звернень людей по допомогу. Одного дня до Катерини звернулися сусіди — чоловіка поранило в ноги. Тоді волонтерка на власні очі побачила, як окупанти дискредитують українських військових.

“Тим ранком на світанку, десь о 5-ій, я побачила, як окупанти тягли тіло загиблого “азовця” до кафе “На зубок”. В тому районі розстріляли машину “азовців”. Вже за три години, коли сусіди покликали мене, я  зрозуміла, в чому справа. Йду до пораненого, бачу — “азовець” стоїть. Я здивувалася, як так наші швидко зачистили район, бо ці тварюки на той час вже позаймали квартири й в 44 і в 46 будинку, стріляли з них. “Азовець” стояв до мене спиною — і я бачу, що у напрямку стріляє в сторону наших же військових. Кажу йому: “Я до пораненого”, — розповідає вона.

Коли Катерина увійшла в під'їзд, вона побачила там російських військових і зрозуміла, що “азовець” — перевдягнений росіянин. Перш ніж пропустити Катерину до сусіда, окупанти повідомили їй про своїх поранених. 

“Перев’язала одному їхньому ногу, бо мусила як медик. Прикинулася “шлангом”: “Немає часу, людей треба везти, давайте й ваших відвезу”. А вони: “Мы не можем, мы ополченцы, надо старшего спросить”. 

Катерина під свист куль побігла під’їздами до сусіда. Ним виявився товариш юності, 50-річний чоловік: “Йому люди вже з простині зробили пов’язку, допомогли знести з 5 поверху, а потім волокла його до машини, відвезла в Обласну лікарню”.

Діду Олег, все буде добре

За словами Катерини осколкові поранення ніг люди отримували найчастіше біля вогнищ. 

“Переважна більшість маріупольців не розуміла, як пересуваються містом війська. Це я їздила містом, і бачила і наших, і чужих. Як ті ДРГ лізли в геометричній прогресії. А люди як — настав ранок, треба чайничок, сніданок дітям. Я радила: “Нащо ви по 10 осіб біля вогнища сидите, ховайтеся”, - говорить Катерина.

Депутатка каже, що війна сильно згуртувала маріупольців: “Люди утворювали комуни, гуртувалися колективи. На Лівому березі медперсонал, чоловіки переважно, щоранку йшли купками з каністрами до джерел. Цивільні люди зупиняли кровотечі, накладали шини такі, що не знаєш, як їм це вдалося, бо кістка стирчить так, що не знаєш, куди її запхнути. Допомагали людей і нести, і вести”. 

Сухомлинова згадує важко пораненого чоловіка — діда Олега. “70 років людині, пішов рубати дрова під “Орльонком”. Чого туди йшли, кажу, кілька днів бої точаться. А в нього дірка величезна в грудях, і ноги посічені”. 

На рану в грудях Катерині вдалося накласти пов’язку Ашермана, але перебинтовувати чоловікові ноги часу не було — на вулиці йшла щільна стрілянина. 

“Підбіг тоді молодий чоловік, допоміг діда запхати до машини. І поки була за кермом, постійно говорила з ним, аби не відключився. Він там позаду хрипить, кров в грудях клекоче, а я кажу йому: “Діду Олег, все буде добре, скоро доїдемо”. Дуже важлива в таких ситуаціях психологічна підтримка людини, її треба витягувати з цього стану”, — підкреслює Катерина.

За особистими оцінками Катерини, в Маріуполі загинуло значно більше людей, ніж поки вважається офіційно. 

“20 тисяч — це могло бути станом на 15 березня. Я пам’ятаю приймальні відділення лікарень — це жахіття. Люди в коридорах, на каталках, в кожній оглядовій. А скільки пожеж було, будинки аж гуділи. Скільки людей загинуло від переохолодження, від хвороб, від знесилення. Пізніше ми можемо дізнатися, що безвісти зниклих буде до 100 тисяч осіб. Мені здається, що загинули, меншою мірою, 40 тисяч осіб”.

Виїхати з міста разом з родиною Катерині вдалося 16 березня, зараз вона більшість часу проводить у закордонних відрядженнях — через дипломатичні канали поширює інформацію про Україну. Катерина отримує десятки дзвінків від журналістів та посадовців. 

“Сотні інтерв’ю іноземним ЗМІ, десятки зустрічей із владними верхівками різних країн — я розповідаю про злочини росії, не даю забути їм, що це довга війна на винищення української нації”, — сказала Катерина.

Проте найочікуваніше повідомлення для Катерини пролунало з минулого, із сонячного 15 березня.

 “Зі мною зв’язалася та дівчинка Лєра. Вона сказала, що її мама жива. Того дня її хтось підібрав і відвіз до лікарні. Зараз вони живі-здорові в Україні, на підконтрольній території”, — сказала вона.