"Вони герої, а не мученики". Дружина "азовця" розповіла про оборону Маріуполя

Наталя й Андрій познайомилися у 2018 році у Маріуполі на зимовому ярмарку у центрі міста. Андрій родом із Львівщини, де різдвяний ярмарок вже давно став доброю традицією. Натомість в Маріуполі ця культура тільки починала формуватись.

Наталя порадила Андрію купити глінтвейн, але він був за кермом, тому відмовився та обрав каву у лавці Veterano Coffe. Вони розговорилися, обмінялися контактами у соцмережах і «так все і закрутилося», як каже Наталя. Пара одружилася у жовтні 2019 року.

Її Андрій служить в «Азові» з 2014 року. І він — один з багатьох військових, які тримали оборону Маріуполя, а згодом металургійного комбінату «Азовсталь» після повномасштабного вторгнення росії.

Зараз він утримується незаконними збройними формуваннями десь на території «днр».

Східний Варіант поговорив з Наталею про те, як наші військові боронили місто від загарбників і в яких умовах жили на «Азовсталі»і, а також про те, що з ними відбувається зараз і що може допомогти обміну.

«Азовці» були однією з цілей ворога

Наталя виїхала з Маріуполя 22 лютого. Тривожні новини про повномасштабне вторгнення росії з’являлися все частіше, а експерти давали все більш песимістичні прогнози. Командування «Азову» розуміло, що «азовці» будуть однією з головних цілей ворога.

«Була ймовірність, що родини “азовців” “здадуть” сусіди або знайомі знайомих, що нас можуть взяти в полон і будуть катувати, тому керівництво полку порадило вивезти свої родини. Так хлопці могли краще виконувати свої бойові завдання, бо не переймалися б за безпеку своїх близьких», — каже Наталя.

Тому 24 лютого Наталя зустріла вже на Львівщині, в родині свого чоловіка. Тоді ж зрозуміла, що для України все відбувається значно гірше, ніж багато хто очікував.

«Те, що все стрімко погіршується, я зрозуміла 24 числа вранці, коли почали бомбити Київ. Ми думали, що війна повинна початися зі сходу. Але під атаками опинялися Київ, Львів та інші міста. Тоді зрозуміла, що чоловік правильно зробив, що вивіз мене хоча б з Маріуполя», — каже Наталя.

Виїжджати з країни дівчина не хотіла, доки її чоловік боронить незалежність України. Тут вона може йому допомагати віддалено і бути з родиною і друзями.

«Я на своїй землі», — просто каже Наталя.

Ймовірність «котлу» допускали одразу

Після 24 лютого вони з Андрієм спілкувалися майже кожного дня. Якщо чоловік не міг зв’язатися, то заздалегідь попереджав про це дружину. Під «спілкуванням» вона має на увазі не годинні телефонні розмови, а одне-два повідомлення раз на день, у яких Андрій писав, що з ним все добре.

Ситуація навколо Маріуполя погіршувалась з кожним днем. Андрій описував ситуацію дружині, як є. Не намагався щось приховати або брехати, щоб не травмувати її.

«У нас в родині заведено обговорювати все, що з нами відбувається. У нас нема секретів. Коли я виходила заміж за молодшого лейтенанта, я розуміла всі ризики та нюанси. І він мені завжди давав інформацію конкретно і без емоцій. Він знає, що я не буду впадати в паніку, тому що я зібрана і завжди шукаю конструктив», — пояснює Наталя.

Вона пригадує, що Андрій розглядав можливість оточення Маріуполя одразу після того, як володимир путін заявив про визнання росією так званих «республік».

«Вони [українські військові у Маріуполі] одразу розглядали ймовірність “котла”. Єдине, чого вони не очікували, що з напрямку Бердянську і Херсону ворог так швидко дійде до Маріуполя. Вони все-таки думали, що їх основний напрямок боротьби буде зі сторони Донецьку, а з іншої сторони їх будуть прикривати. Але не так сталося, як гадалося — у Бердянськ і багато інших населених пунктів на узбережжі ворог просто зайшов», — розповідає дівчина.

Так закрилася так звана «дорого життя» — Запорізьке шоссе, через яке можливо було сполучення з іншими частинами України. Через нього могли б евакуювати цивільне населення, а для військових транспортувати боєприпаси, провізію та інші ресурси.

«Хлопці мали наснагу боротися, але не мали можливості. Багато своїх припасів їм доводилося ділити з маріупольцями. Коли були обстріли, хлопці виїжджали на точки, де були обстріли, і разом з патрульними, МНСниками і медиками допомагали діставати з-під завалів людей і дітей», — пояснює Наталя.

В середині березня кільце, утворене окупантами довкола Маріуполя, почало звужуватись. Українські захисники боронили кожен сантиметр, але у місті, повному цивільного населення, без можливості відновити боєзапас і військову техніку, опір чинити було дуже важко.

Тому у якийсь момент «азовці», морські піхотинці, маріупольські поліцейські і прикордонники зайняли територію заводу «Азовсталь» і приготувались боронити її, як фортецю.

1,5 літра води на два дні

Разом з військовими у підземеллях Азовсталі знайшли укриття ще й сотні цивільних, в тому числі дітей. Дехто з цих людей вже понад два місяці не бачив сонячного світла. Запаси ресурсів, які на території заводу заготували спеціально для мирних мешканців, швидко закінчувались.

Щоб хоч якось допомогти, військові ділилися їжею з цивільними. Самі ж були вимушені економити на всьому.

«Доходило до того, що їм видавали 1,5-літрову пляшку води на день, а потім вже на два дні», — каже Наталя.

Одного разу її чоловік пішов досліджувати укриття і коридори «Азовсталі» і знайшов мішок муки. Завдяки цьому вдалося випікати хліб ще декілька днів. Але продовольства катастрофічно не вистачало.

«У них були якісь запаси круп, оскільки сухпайки використали першими. Вони варили якісь похльобки, аби, як я це називаю, шлунок не зупинився. Андрій казав, що в них було трохи меду, і вони кожен день їли по одній-дві ложці цього меду, щоб хоч щось солодке було. Зрозуміло, що поранені й ті, хто виходив на бойові завдання, харчувалися краще, тому що їм потрібно відновлювати сили. Мій чоловік два тижні снідав просто солодким чаєм. Потім в них був такий “комплексний обід” — маленька порція каші або зупи, звареної на воді. Ось так вони трималися», — пригадує Наталя.

Увесь цей час вона та інші дружини та матері українських військових на «Азовсталі» сподівалися на деблокаду міста.

«Десь у квітні ми почали розуміти, що ситуація буде тільки погіршуватись. Ми сподівались, що після звільнення Київщини, Сумщини, частково Харківщини наші військові будуть рухатися на схід. Але потім стало зрозуміло, що на деблокаду ніхто не піде. Був якийсь тиждень чи два, коли в інформаційному полі не було ніякої інформації про те, що відбувається у країні. Це було саме перед початком другої фази, так званої, битви за Донбас. Це мовчання було найгіршим», — каже Наталя.

Її знайомі волонтери збирали гроші на «Байрактар» для «Азову», але потреби були інакшими. Щось зі списку вдалося придбати, але передати ці речі було неможливо, бо завод був у щільній облозі.

«Ми відчували таке безсилля від того, що маємо ресурси для допомоги, але допомогти все одно не можемо. В новинах і від керівництва ми не чули конкретної інформації. І саме тоді почався масовий штурм соціальних мереж. Ніхто не розумів, що потрібно робити, але робити щось потрібно було», — згадує Наталя.

У цей час її чоловік, і ще сотні інших захисників і захисниць України виживали під постійними обстрілами з усіх можливих видів озброєння. росіяни закидували «Азовсталь» корабельними гарматами, авіабомбами, артилерією і хімічною зброєю. Неодноразово укриття обвалювалось, військовим доводилося переміщуватися, забираючи з собою поранених. Кількість загиблих і поранених росла.

У деяких військових там були сім’ї, що становило додаткову небезпеку і давало ще один привід для хвилювання.

«Твоя дитина поруч з тобою, а ти не можеш дати їй навіть яблуко, дати води стільки, скільки їй потрібно, помити свою дитину. Це дуже важко», — пояснює Наталя.

Згодом цивільних евакуювали. Але військові залишалися на території «Азовсталі» ще близько двох тижнів.

Не мученики, а борці

Про можливий вихід українських захисників з території заводу Наталя дізналася від чоловіка. Згодом це підтвердилося повідомленнями у новинах. Андрій попередив Наталю, що може бути не на зв’язку, оскільки допомагатиме транспортувати поранених. Так Наталя дізналася, що її чоловік з побратимами справді виходить з багатоденної облоги.

«Вони виконали наказ. Коли з них почали робити мучеників і виживальців, їм було дуже важко це сприйняти. Тому що вони йшли боротися, стояти зі зброєю в руках, а не виживати й вибивати собі банальні харчі. Шлях воїна, він непростий, він вимагає складних рішень, але це боротьба і вона триває», — ось що Наталя каже про вихід свого чоловіка та інших військових з меткомбінату.

Зараз її Андрій знаходиться десь в колонії на окупованій території. Нещодавно він подзвонив їй і сказав, що їх тримають у задовільних умовах, не застосовують фізичного насильства, годують декілька разів на день, але дуже маленькими порціями з каші та хліба. Розмовляв українською і, наскільки зрозуміла Наталя, робив це під наглядом.

«Він сказав мені не вестися на провокації, якщо мені будуть дзвонити невідомі та пропонувати сплатити викуп в обмін на його свободу. Ми повинні розуміти, що це не під владою тих людей, що будуть дзвонити. Міжнародні організації та уряд цим займаються, і тільки вони мають на це вплив», — вважає Наталя.

Разом з родичами інших військових вони зараз обдумують свої подальші дії — планують писати листи у міжнародні організації, нещодавно створили Раду дружин і матерів захисників України «ЖІНКИ зі СТАЛІ». Втім, Наталя зазначає, що їм дуже важко щось робити, оскільки у них немає чітких інструкцій щодо їхніх подальших дій.

«Я не хочу розглядати розмови, я хочу розглядати дії. Бо дуже багато говорили про деблокаду, але результат ми бачимо зовсім інший. Я хочу бачити, що обміняли хоча б перших 10 поранених», — каже Наталя.

Вона зізнається, що видихнула з полегшенням, коли чоловік вийшов з «Азовсталі». Бо вона і сам Андрій вважає, що так в нього більше шансів вижити.

Вона також додає, що їй пощастило:

«Я знаю, що з ним і де він. Серед родичів військових є ті, хто не бачили інформації про своїх рідних з 24 лютого. І їх немає у списках полонених, у списках загиблих, на жодних відео. Жінки вимушені переглядати російські пабліки і телеграм-канали, щоб побачити рідних хоче десь. Уявіть, як це важко».

Усі родичі переймаються не лише фізичним станом українських захисників, а й психологічним. Тому їм має бути надана всебічна допомога, а рідні мають бути впевнені, що до військових не застосовують психологічний тиск.

«Зараз всі говорять, що вони зі сталі, але вони звичайні люди. Вони пережили жахіття, які важко збагнути. Непідготовлені люди цього б не витримали. Ще невідомо, якими повернуться наші хлопці. Можливо, їм буде важко заводити нові знайомства, важко літати літаком, реагувати на гучні звуки. Наше суспільство має винести урок з цих подій. Нарешті заборонити феєрверки, накласти ембарго на “какаяразніца”, на російську культуру і на хороших руських, бо вбивають не політики, не сам путін сидить за кермом літаків, які скидають бомби, це роблять ті самі звичайні руські», — впевнена дівчина.