Пішов на фронт і загинув у свій День народження: історія військовослужбовця з Луганщини

Богдан Козачок загинув 10 серпня у свій двадцять п’ятий День народження від поранення на Донеччині. Удома його чекала наречена та двоє діток. 

Пішов на фронт у перші дні

Коли на Луганщині зранку 24-го лютого прогриміли перші вибухи, Богдан дістав свою стару колишню військову форму та доєднався до територіальної оборони.

«Ще до нашого знайомства, він навчався на військового психолога у Луганську. Але через окупацію міста так і не зміг закінчити навчання. У 2015 році він вирішує йти на службу. Про цей період його життя я мало знаю, бо він не любив говорити про війну і про те, що пережив у ті часи. Закінчивши службу, він працював за кордоном, потім в Одесі, а в останній час — у рідному Білокуракиному. В останні мирні дні він казав, якщо росіяни таки нападуть на Україну, то одразу стане на захист своєї землі», — розповідає Юлія.

На жаль, так і сталося. Оскільки хлопець працював у Білокуракиному, на момент повномасштабного вторгнення дівчина зі своїми дітками була у Лисичанську сама.

«Ми з Богданом не мали спільної дитини, хоча мріяли про це. Хлопчик і дівчинка, то мої діти від першого шлюбу. Але він їх любив як своїх. Ніколи нічого поганого не сказав. Лише огортав їх своєю любов’ю та увагою», — згадує Юлія. 

Снаряд у подвір’ї, виїзд з міста та розлука з коханим

Того дня, 24-го лютого, її життя розділилося на «до» та «після». Постійні вибухи, страх, маленькі донечка та син, які не розуміють, що відбувається — все це не давало забутися ні на хвилину. А ще знаючи, що її кохана людина кожної секунди ризикує власним життям, їй було нестерпно важко. 

«Але він завжди був зі мною на зв’язку. Ми розмовляли телефоном, по відеозв'язку або писали один одному смс. Навіть, коли відправляли на завдання, він говорив: «Зай, я їду туди, де не буде зв'язку. Але знай, ви — моя єдина і найулюбленіша сім'я. Я завжди буду з вами. Не народився ще той орк, який мене уб'є». Від цих слів завжди ставало тепліше і з'являлася надія, що все буде добре. Але й там він знаходив можливість відправити хоча б текстове повідомлення», — каже Юля.

Через якийсь час підрозділ Богдана передислокувався до Лисичанська. Дівчина згадує, що він іноді забігав додому перекусити чи обмитися. Скупатися нормально не вдавалося, бо з водою, світлом та газом у березні вже були перебої.

«Богдан кожного дня просив мене виїхати. Він розумів, як було страшно самій з двома дітьми у квартирі. Але я й не думала про це, бо вірила, що Лисичанськ не зможуть окупувати. Через постійні та масштабні обстріли до мене переїхали жити бабуся та сестра. Разом було легше. Але 6 квітня поряд з нашим будинком прилетів снаряд й потрапив у газову трубу. Почалася пожежа. Ми вирішили не казати Богдану аби його не відволікати, але через пару хвилин він сам набрав зі словами: «Це до вас прилетіло? Збирайте речі, завтра ви всі їдете», — розповідає Юлія.

Пакували речі у темряві. Дівчина згадує, коли Богдан їх вивозив на евакуацію, сльози текли градом від побаченого.

«Я ж нікуди не виходила з дому, тому й не бачила, що стало з нашим містом. Зруйнований, розбитий, сірий Лисичанськ. Мене вбивало відчуття невідомості. Я боялася їхати, бо розуміла, що він залишається захищати нашу область і невідомо, коли ми побачимося», — каже вона.

Отримав контузію, а потім освідчився 

Декілька днів виснажливої дороги і Юлія з дітьми, бабусею та сестрою були у Житомирі. Там вони потихеньку облаштовувалися, звикали до нового життя. Трохи менше ніж через місяць дівчина отримала жахливі новини з фронту. Виконуючи бойове завдання під Оріховим, Богдан отримав кульове поранення та контузію. 

«Я тоді ледь з розуму не зійшла. Його відправили до шпиталю у місто Дніпро. Вже збиралася їхати до нього у лікарню, аж тут нам посміхнулася доля і його перевели до Житомира у військовий шпиталь. Після лікування коханому дали відпустку на один місяць. І він провів його з нами, своєю родиною», — згадує Юля.

На момент перебування у військовому госпіталі Богдан ще й встиг освідчитися Юлії.

«Ніколи не забуду того дня. 11 травня, коли він ще проходив лікування, у дворі медичного закладу коханий зробив мені пропозицію вийти за нього заміж. Уявляєте, навколо багато людей, він з великим букетом троянд говорить мені: «Чи вийдеш за мене заміж?» — розповідає дівчина. 

Весілля планували відсвяткувати 6 червня 2023 року. За словами Юлії, Богдан був впевнений, що до того часу вони вже виженуть всю нечисть з нашої землі. 

«Він мріяв про пишне весілля. Хотів аби зібралася уся родина…», — згадує жителька Лисичанська.

Після невеликої відпустки та лікування Богдан знову повернувся на службу. Юлія тим часом рахувала дні до наступної зустрічі. Як не дивно, але хлопцю інколи вдавалося отримати вихідний і приїхати хоча б на один день до своєї сім’ї.

«Тільки поїде від нас на фронт, проходить пару годин — і бачу смс «я так сильно за вами скучив, обіцяю приїхати знову». І приїжджав. Увечері — дорога, під ранок — уже в нас. Але завжди приїжджав сюрпризом, не говорив. Часто не будив мене з дітьми, а спав у машині до ранку. Прокидаюся, а на телефоні фото мого двору із надписом: «а ти знаєш де я?». І я летіла до нього на подвір'я», — говорить Юлія.

Помер у власний День народження

На календарі вже був серпень. Героїня нашого матеріалу готувала відео на День народження свого коханого. 

«9 серпня ми розмовляли з ним ввечері. Будували плани. Він попросив доньці проколоти вушка, але сказав, що сам приїде і купить сережки для неї. На ранок, 10 серпня, йому мало виповнитися 25 років. Він обіцяв, що одразу після Дня народження приїде до нас у Житомир», — згадує переселенка.

Прикинувшись зранку, Юлія одразу відправила йому змонтоване відеовітання. Але від нього вже не було відповіді. Перша думка, яка прийшла їй, мабуть, поїхали за продуктами, щоб трохи відсвяткувати. Але минає час — і його, як і раніше, немає в мережі. Друга думка — напевно пішов на завдання.

«О 9:11 мені на Вотсап приходить смс від його товариша по службі. Я відразу зрозуміла, щось не так, бо не може просто так писати товариш по службі. Подумала, мабуть, точно на завдання відправили. Відкриваю смс, а там: «Юля, привіт. Це товариш Богдана по службі. Прийми мої співчуття. Богдан помер». В сенсі? Я передзвонюю на цей номер, зв'язку не має. Набираю знову і кажу йому, що це за жарти. А він криком: «Юля, хто таким жартує?» — зі сльозами згадує вона.

Далі — істерика, розпач. Того дня дівчина збиралася дзвонити мамі Богдана аби подякувати їй за такого сина. 

«У результаті довелося дзвонити та повідомляти про смерть сина. Це було жахливо...», — говорить Юля.

Поховали на військовому кладовищі

Юлія разом з батьками Богдана Козачка прийняли рішення поховати героя на військовому кладовищі у Житомирі. 

«24 лютого він одразу пішов захищати свою сім'ю, свою батьківщину. Він був справжнім патріотом. Мріяв, щоб його родина, наші діти жили у вільній країні — в Україні. Але війна забрала його в мене. Тепер в мене немає не тільки дому, роботи, а ще й людини, за якою була як за кам’яною стіною. І я, і діти поруч з ним були дуже щасливими. Вони продовжать співати його улюблену «Ой у лузі червона калина», — сказала Юлія.

Ксенія Новицька

***