Життя під тиском окупантів: історія одного старости з Луганщини

Разом зі своєю сім'єю він прожив три місяці в окупації. Ці 100 днів були справжнім випробуванням на стійкість, відданість, чесність перед самим собою. На правах анонімності він поділився своєю історією зі Східним Варіантом.

Життя «до» окупації

Наш герой працював у місцевому самоврядуванні з 2015-го року. Спочатку був селищним головою, а після реформи децентралізації — старостою громади. Його жінка також робітник  старостату — адміністратор Центру надання адміністративних послуг.  У сім’ї двоє дітей, один з них — неповнолітній. 

Ледь не все життя вони присвятили своєму рідному селу. За роки їхньої роботи втілено десятки проєктів — встановили дитячі майданчики, альтанки з Wi-Fi, підсилювач мобільного зв’язку; засвітили центральні вулиці старостату; виконали реконструкцію водогону та даху школи; побудували капличку та зону відпочинку з гойдалками. 

«Скільки всього ми мали зробити цього року, якби не війна. Вірю, що ще буде на це час», — каже староста.

Перші «знайомства» з окупантами: спочатку без агресії

Окупація прийшла до них в громаду в перші дні війни разом із загарбниками. На третій день зник голова громади, а старостам прийшли смс-повідомлення.

«Нам написали, що всі старости мають з’явитися до будівлі поліції 27 або 28 лютого (точну дату не пам’ятає — ред.). Якщо хтось проігнорує «наказ», то вони не відпустять керівника нашої громади. Звичайно, всі приїхали. Розмова була досить адекватною. Вони записали наші телефони та іншу контактну інформацію і відпустили.  Це були представники з так званої «луганської народної республіки», — розповів  чоловік.

За словами старости, з моменту першої зустрічі  з окупантами пройшов досить тривалий час. Поки загарбники мовчали,  у старостаті ще трохи займалися своєю роботою. Навіть змогли  нарахувати зарплату та аванс робітникам. 

«9-го березня нас знову викликали. Цього разу вони розповідали про те, що тепер все буде Лас-Вегас. Пропонували  залишитися працювати на них, а також допомогти у встановленні місцезнаходження голови РДА. Я не погодився і того дня написав заяву про звільнення», — каже наш співрозмовник.

Шукали зброю: побиття та обшук

Орки, то є орки, а тому розмови після заяви про звільнення закінчилися.  Староста пам’ятає, як через декілька днів додому приїхали військові в балаклавах, і, нічого нормально не пояснивши, побили.

Поки мене везли до відділу поліції, наділи шапку на голову, били по ребрах та погрожували. Казали типу «зізнавайся, хто військові та АТО-ці, де зброя і так далі», — говорить чоловік.

Після декількох годин допиту, відпустили його додому.

З подачі колишніх колег

На цьому весь жах перебування в окупації цієї сім’ї не закінчився.  Але, на жаль, подальші «зустрічі» з окупантами проходили вже з подачі місцевих мешканців та колишніх колег старости, які перейшли на бік окупаційної влади. 

За словами чоловіка, спеціалістка з реєстраційних діл стала, так би мовити, новою старостою від окупаційної влади.

«Жінка, яку ми вважали ледь не членом родини та близькою людиною, зрадила нас. Вона вирішила «проявити ініціативу» та вислужитися перед новими «керівниками» і провести інвентаризацію комунального майна», — згадує староста.

Він сказав, що по-максимуму намагався відтягнути цей момент, але через це «нова начальниця села» написала заяву до «прокуратури лнр», що він нібито не хоче передавати майно. І тут знову додому до старости приїхали загарбники. Далі за звичним сценарієм: побили, перевернули всю хату та під автоматами вели до старостату на інвентаризацію. 

«Звичайно, мені довелося розпочати процедуру, бо під загрозою була моя дружина та діти. Ми переписували майно, клеїли номери, я їздив до селищної ради на звірку. Забігаючи наперед, скажу, що жодного документа чи акту я не підписав», — підкреслив житель Луганщини.

ИІніціатива «наказуєма»

Попри весь бруд та розпач, 6 травня староста, його дружина та декілька дівчат вирішили пофарбувати дитячий майданчик власною фарбою. Але вже через декілька днів в обідню пору до них постукала «національна міліція». Вони сказали,  що надійшла інформацію про те, що саме вони пофарбували майданчики в жовто-блакитні кольори.

«Я їм кажу, що за дурість? Ну ми ж не самогубці! Проїхали, подивилися, що нічого такого немає та поїхали назад. Через годину приїжджає ще один наряд й знову починають говорити за цей майданчик. Я їм пояснюю, що вже їздили та дивилися, що немає там ніяких жовто-блакитних кольорів. Потім вони сказали, що ми тут нібито готуємо парад вишиванок і коктейлі Молотова. Ну що їм казати, якщо вони нічому не вірять. Але все ж таки поговорили та поїхали назад».

Вирішили виїжджати

Останньою краплею був наклеп вже «новопризначеної старости села». До слова, трошки інформації про цю «начальніцу». Жінка  працювала продавчинею у місцевому магазині, яку вигнали власники за її проросійські погляди. Тому вона швиденько побігла до окупантів та запропонувала свої послуги. Варто зазначити, що родом вона із західної України, розмовляла завжди українською мовою, але це не завадило їй зробити такий вибір. 

Вона поїхала до «прокуратури», до «міліції» та щось там наговорила на старосту — і вже на початку червня до нього знову приїздила міліція.

«Того дня я був на рибалці. Коли повернувся, то мене зустріла заплакана дружина, яка розповіла, що рашисти знову перевернули всю хату, допитували моїх дітей без згоди. Звичайно, що нічого не пояснили. Вже потім я дізнався, що хтось познімав вночі рашистські прапори й, звісно, хто як не ми. Вони сказали жінці, що я маю з'явитися наступного дня на 11 годину», — розповів староста.

Коли він з’явився до будівлі поліції, то у нього забрали телефон, всі флешки та дали чітко зрозуміти, що він має знайти прапори, зібрати інформацію про атошників, колишніх військовослужбовців та патріотично налаштованих людей. Також вони сказали, що у старости є лише три виходи. 

«Перше, співпрацювати з ними. Друге — поїхати взагалі з дому. Третє, як вони сказали, «самая худшая участь». Звичайно, я вибрав виїзд. Те, що для нас є оптимальним варіантом наразі. Співпрацювати з окупантами не буду, а вмирати не хочеться», — пояснив чоловік.

Сумують за селом

Після «відвертої розмови» з окупантами, сім’я старости зібрала речі за декілька днів і виїхала. Чоловік каже, що дружина дуже сумує за домом, в який роками вкладали всі сили. Але емоційно стало легше, якщо можна так сказати.

«Звичайно, дуже важко жити в населеному пункті, де 90% людей підтримують цей режим. Коли не знаєш з ким можна говорити, про що говорити. Коли на тебе дивляться, як на ворога народу, хоча ти працював і робив усе можливе і неможливе для кожного, хто потребував цього», — з жалем каже мешканець Луганщини. 

Також болю завдає зрада тих, кого вважали друзями та родичами. Чоловік говорить, якщо візуально дивитися, то у селищній раді та адміністрації десь 70%  залишилися працювати на окупаційну владу.  Якщо говорити про їхній старостат — 50%. 

«На День Народження моєї дружини, 1 квітня, був останній раз, коли ми всі зібралися. Ми дали чітко зрозуміти, що ми за Україну, що ми патріоти й ніколи не станемо співпрацювати з окупантами. Пізніше колаборантки обгрунтувати своє рішення відсутністю грошей. Звичайно, що важко жити, коли немає доходу, але ми ж якось жили. Довелося навіть продавати деякі речі з дому: новий пилосос, сітку-рабицю та інше. Я навіть не думав продаватися. Не зміг би. Душа б не дозволила…» — сказав староста. 

Ксенія Новицька. Фото на обкладинці: ілюстративне, із сайту “Донбас Україна”