«Це моє життя. Це — оберіг»: як переселенка з Донеччини виїжджала з окупації з вишиванками

«Вишиванка починається з молитви»

Молодший син Олени Богдан був у 7 класі, коли сильно занедужав. Нічого не віщувало біди. Хлопець три дні пробув у таборі скаутів у заповіднику «Камʼяні могили». Як повернувся додому, мати одразу помітила: очі не такі, як зазвичай. І хоч син почувався добре, Олена наполягла звернутися до лікарні й здати аналізи. А наступного дня Богдана вже терміново відправили санавіацією з Маріуполя до Києва в Охматдит.

Показники зашкалювали: густа кров, збільшена печінка, серцебиття майже не відчувалося. Лікарі не змогли визначити діагноз і не давали позитивних прогнозів. Аж поки доктор не підійшов до Олени й не сказав найстрашніші слова в її житті: «Якщо завтра стан не зміниться, він помре».

Але сталося диво. Через три дні показники аналізів Богдана почали йти до норми. І з того часу хлопцю ставало дедалі краще. Два роки він пробув у лікарні, щоб одужати. Олена завжди була поряд. І щоби передати синові материнську любов та турботу, почала вишивати йому сорочку.

«У мене було відчуття, що я маю вишити її такими спокійними ніжними кольорами. Два роки я пролежала з Богданом в Охматдиті. Вишивала цю сорочку і сподівалася на те, що мій син одужає, молилася за нього. Під час вишивання я молилася про його одужання, про його здоровʼя. Біла сорочка, а на ній сірий, голубий, синій, бачите? Взагалі мої улюблені кольори — це сині, жовті, різні їхні відтінки», — розповідає Олена.

Майстерність вишивки передалася Олені від мами, а мамі — від бабусі, а бабусі — від прабабусі. Усі жінки в її родині вишивали. Вдалося зберегти й вивезти з окупації деякі старовинні сімейні вишивки від прабабусі. Решта — залишилася вдома в Микільському.

Першу вишиванку Олені вишила й подарувала мама. Їй було 6 рочків і вона якраз готувалася йти до школи. Невелика сорочка в чорно-червоних кольорах і рослинним малюнком, який нагадує донецькі рози. Цю вишиванку Олена зберігала всі роки, як найціннішу. І навіть принесла до музею школи, в якій працювала вчителькою української мови та літератури. Під час занять показувала учням, розповідала про мистецтво вишивки. Як почалася велика війна, забрати сорочку зі школи вже не вдалося. Олена сподівається, що одного дня вона повернеться за нею.

Кожна вишиванка починається з молитви, каже Олена. Коли створюєш сакральне, слід вірити в хороше й передати гарні думки та помисли.

«Якщо я просто візьму шмат тканини й почну робити — нічого не вийде. Як починаю працювати, то промовляю про себе: чому я вишиваю, для кого, що я хочу вкласти, які кольори. Так і починається моя робота. Я передаю свою любов і тепло в кожну сорочку. Я вишиваю, коли в мене тільки гарний настрій. Коли настрій поганий — робота не йде, хрестики виходять не такі — з вузликами. Їх потім доводиться розпускати. У кожну роботу я вкладаю своє серце. Чи то вишита сорочка, чи вʼязана іграшка. Візерунок деколи приходить сам. Деколи, якщо замовляють вишиванку, приносять люди. Кожен хрестик — це якась історія», — розповідає Олена.

Провезла вишиті сорочки з окупації через росію та Європу

Середній син Олени Назар у 2021 році долучився до ЗСУ. Перед новорічними святами він зателефонував мамі та сказав: «Готуйте підвал». Більше подробиць не було, та у серці матері з’явилася тривога за загострення воєнного конфлікту.

Вранці 24 лютого Олена, як завжди, готувалася їхати на роботу. Дорогою до зупинки вже чула вибухи, які розривалися десь вдалині. Вона хотіла сісти в шкільний автобус, як водій сказав: «Нікуди не їдемо. Почалася війна».

«Як почула, що війна, то одразу сплатила комунальні послуги, оплатила кредитки. Сходила до магазину, купила декілька свічок, сірники та воду. Кожного дня ставало все гірше й російська армія підходила ближче до нас. Я памʼятаю, як ми годинами стояли в черзі, щоб купити хліба. Тоді я зрозуміла, якою ціною він може даватися», — пригадує Олена.

Напередодні повномасштабного вторгнення Назар перебував із підрозділом у Волновасі, старший син Олексій із дружиною та донькою жили в Маріуполі, а молодший Богдан був з Оленою. Після 24 лютого звʼязок з Олексієм та Назаром обірвався. Декілька тижнів Олена не знала, чи живі її діти.

«6 березня окупували наш район. Не було світла, води, звʼязку. Найжахливіше, що не було звʼязку. Було дуже холодно. Ми готували їжу на вогнищі, я гріла воду для своєї 86-річної мами, бо треба було якось зігріватися. 6 годин стояли в черзі, щоб отримати булку хліба. Але найжахливішою була інформаційна тиша — ми не знали, що відбувається. Я бігала в лікарню, там трохи ловив звʼязок, просила у всіх хоч трохи підзарядити телефон. І тоді я дізналася, що старший син уже виїхав із родиною з Маріуполя. А Назара з побратимами перекинули напередодні битви за місто. Це було лише декілька слів: «Живий?». «Живий». І цього було достатньо», — ділиться жінка.

Олена одразу зрозуміла, що треба виїжджати з окупації. Та не могла залишити стареньку хвору маму. На ринках та в магазинах були шалені ціни, і поступово в родини закінчилися гроші. Перевізники вимагали сотні євро, щоб доїхати до підконтрольної України. Олена вирішила, що спочатку поїде Богдан — хлопець якраз був у випускному класі. А вона влаштувалася на роботу, щоб заробити на виїзд.

Коли Олена виїжджала, взяла із собою найцінніше — родинні вишиті сорочки.

«Мені діти казали: «Мамо, не видумуй». А я не могла це не взяти із собою. Мені син із Києва якось горнятко привіз із написом «Я люблю Україну». Як би я її залишила? Тому я взяла свої старі кофтини, вишиванки, медалі своєї онуки, вона гімнастикою займається. Так і їхала через усю росію. На кордоні з Латвією нас довго перевіряли — добу. Я думала, що вже знайшли інформацію про Назара. Там були люди, у яких родичі служили в ЗСУ, і про них уже все знали. Але мене пропустили. Як я потім дізналася, документи Назара згоріли. Це мене, мабуть, і врятувало».

Олена оселилася в Луцьку. Чи не одразу пішла до центру зайнятості, щоб знайти роботу. Їй запропонували посаду керівника гуртка зі вʼязання в Центрі позашкільної освіти. Олена погодилася.

Через рік вона звернулася до волонтерів «Вивеземо», щоб забрати з окупації стареньку маму. Дорога була важкою і зайняла близько тижня. Волонтери не знали, чи витримає літня жінка непростий шлях. На щастя, Олена воззʼєдналася з мамою в Луцьку, і зараз живуть разом.

Довгий час після початку повномасштабного вторгнення та виїзду з окупації Олена не могла повернутися до творчості. Однак від розуміння, що комусь допомагаєш, завжди стає легше. Вона пригадує, що першу вишиванку виготовила на замовлення в Німеччину. І після цього поступово поверталася до мистецтва.

Нещодавно Олена разом із переселенкою із Часів Яру Аліною відкрили в Луцьку творчий простір «Рукодвійки». Тут вони проводять заняття з вишивки та вʼязання, проводять майстер-класи, виготовляють мʼякі іграшки.

На питання: «Що підтримує, коли стає важко?» Олена відповідає:

«Віра. Треба вірити, якщо ми починаємо думати про погане, то мозок не розуміє, чи це фантазія, чи це реальність, і підлаштовується. Тому я завжди вірю, що все буде добре. Після Охматдиту я дуже вірю в силу молитви матері. А коли важко, то сідаю і поплачу. Інколи буває так важко, але я кажу собі: «Вставай, йди на роботу, тебе там чекають, роби те, що вмієш найкраще». І це дає мені сили рухатися далі».

Уже 10 років Олена бореться з онкологією. Вона пройшла через 11 операцій, два курси хімієтерапії, постійне лікування. Попри всі випробування вона знаходить сили триматися. Бо знає, що потрібна дітям, мамі та майстерні. А поруч — завжди є вишиванки. У кожному хрестику яких — віра, надія і любов, що дарує жагу жити далі й творити красу навіть тоді, коли важко дихати.

***