Не зупинятися: як волонтер з Білозерського рятує тварин на прифронтовій Донеччині

19-річний зооволонтер з Донеччини евакуював понад 160 тварин і продовжує їздити в прифронтову зону, щоб рятувати тих, кого війна не рахує.

Довоєнні фото Білозерського на Донеччині зараз здаються кадрами з іншого життя.
Війна переписала картину міста: розтрощені будинки, порожні двори. Майже половина з 8,5 тисяч домогосподарств знищена або пошкоджена. Із громади, де жили понад 25 тисяч людей, залишилися лічені мешканці — і тварини, покинуті поспіхом.

У цю тишу в’їжджає автівка. У ній 19-річний Богдан Курусь. Він повертається туди, куди більшість не ризикує їхати. Везе їжу тим, кого війна не рахує: собакам і котам, що блукають давно спорожнілими подвір’ями.

Вони виходять із-поміж руїн на звук двигуна. Богдан знає: хтось мусить їх годувати.

Як усе починалося

Собаку він хотів завжди. На восьмий день народження батьки подарували йому американського стаффордширського тер’єра Ніку. Він ріс швидше за нього і за рік, стаючи на задні лапи, вже був вищий за хлопця. Вони прожили разом 16 років.

Другого собаку у квартиру вже не дозволили  б — тож Богдан із сусідськими хлопцями привели у двір безпритульного пса, назвали його Лордом і змайстрували йому будку. Зрештою, у дворі стало п’ятеро собак, і троє підлітків доглядали за ними, як могли: годували, лікували, вчилися відповідальності.

Одного дня Лорд побився з іншим собакою та отримав глибоку рану на шиї. Богдан розгубився. Хтось порадив звернутися до переселенки з Покровська — Лариси Тихонової, яка опікувалася тваринами.

Так він уперше прийшов до неї з Лордом. У двокімнатній орендованій квартирі у жінки, тоді жили 16 собак і 24 коти. Лариса обробила рану, пояснила, як доглядати, і відтоді Богдан почав приходити частіше — вигулювати, годувати, прибирати. Просто бути поруч і допомагати.

Але справжнім випробуванням і точкою неповернення стало повномасштабне вторгнення.

Інший рівень

Лютий 2022-го. Білозерське спорожніло за кілька днів. Люди виїжджали похапцем — із сумками, документами, тим, що встигли схопити. Тварин не брали: залишали на прив’язі, у зачинених квартирах, на вулицях без води та їжі.

Богдан з Ларисою забирали всіх, кого знаходили. Везли до себе. Тварин ставало дедалі більше, і довелося орендувати спочатку гараж, а згодом — ще одну квартиру.

За два місяці частина людей повернулася. Дехто забирав своїх тварин. Але фронт наближався. Богдан розумів: коли виїжджатимуть удруге — не повернуться. І багато з тих, кого прилаштували, знову опиняться на вулиці.

Тож вони почали шукати прихисток поза містом — зверталися на Дніпропетровщину й Черкащину, писали благодійним фондам.

Першими відгукнулися UAnimals — у 2024 році.

«Ми навіть не встигли підготуватися. Просто написали, що буде проведена безкоштовна стерилізація», — згадує Богдан.

За один приїзд провели 269 безкоштовних стерилізацій: вуличних тварин, котів і собак малозабезпечених родин та переселенців.

На початку 2025-го відбулася ще одна велика стерилізація — цього разу разом із Happy Paw. У самому Білозерському домашніх тварин майже не лишилося, але з навколишніх сіл люди привозили їх десятками.

Не притулок — центр порятунку

Ще на початку повномасштабного вторгнення Богдан і Лариса домовилися про одне правило: вони не створюють притулку.

«Притулок — це коли тварини лишаються назавжди. А коли їх забагато, система падає. У війну це означає, що ти просто не зможеш виїхати з усіма, кого тримаєш», — каже Богдан.

Вони хотіли іншого — руху. Моделі, у якій тварин рятують, лікують, стерилізують і прилаштовують далі.

Одного дня військовий привіз із позиції американську акіту — Тайсона. Сусіди двічі намагалися його отруїти: собака не любив п'яних людей, а вони не любили його.

«Ми думали, що він не виживе, — згадує Богдан. — В очах уже не було світла. Але витягли. І сказали собі: якщо має шанс — знайдемо дім».

Тайсон зараз живе в Черкаській області.

Жодна тварина після прилаштування не зникає з їхнього життя: родини телефонують, питають про щеплення, надсилають фото.

«Майже щодня хтось пише: усе добре, нагодований, спить, носиться. Це як сигнали, що все гаразд», — усміхається Богдан.

Інколи тварину забирали до центру лише тимчасово — доки сім’я не знаходила прихистку. Богдан завжди повторює: «Якщо вам нема куди взяти свою тварину — телефонуйте. Ми заберемо».

І люди справді повертаються по своїх.

Евакуація

Ситуація погіршувалася щодня. До літа стало ясно: евакуація — лише питання часу. Її призначили на 15 серпня 2025 року, але ніч із 11 на 12 число перекреслила всі плани.

У Білозерському звикли до вибухів, але КАБи — інший вимір. Перший удар пролунав опівночі. Будинок здригнувся, ударна хвиля вибила з повітря кисень.

Тварини завили майже одночасно. Металися, зупинялися, знову бігли. Волонтери намагалися вивести їх до укриття — марно.

«Вони нас не чули. Просто не чули», — згадує Богдан тихо.

Хтось тремтів. Хтось ковтав повітря. Хтось завмер, утиснувшись у підлогу. Богдан і Лариса сіли поруч — серед цього живого страху і час зупинився...

Пошук нового дому

Шукати житло для сотні тварин здавалося неможливим. Потрібен будинок без сусідів, з подвір’ям і тишею — умови, що під час війни видаються нереальними. Та це сталося, знайшли будинок у селі Володимирівка на Дніпропетровщині. Богдан додзвонився власниці. Потім — розмова з головою села.

«Ми вас чекаємо», — сказав він.

«Лала Тарапакіна, активістка і зооволонтерка, знайшла спонсорку — Олесю Безпалько, українку зі США, яка запропонувала купити житло», — розповідає волонтер.

На ранок першою виїхала Лариса: 35 собак і 48 котів. 5-тонна машина вмістила частину їхнього прихистку. Богдан залишився збирати решту.

Ближче до полудня приїхала ветеринарно-рятувальна команда «12 вартових». Дорогою вони забрали ще 32 коти в Добропіллі — дівчина, яка доглядала їх до останнього, сама вже не могла виїхати.

Сьогодні під опікою волонтерів — 69 собак і 93 коти.

«Ми все одно їздимо в Білозерське, — каже Богдан. — Люди телефонують: нема чим годувати. Тварин там менше не стає. Міська військова адміністрація допомагає з транспортом, аби ми дісталися тих, хто чекає. Тож шукаємо корм, стукаємо в усі двері — і веземо. А тут треба будувати вольєри, загорожі. І головне — шукати кошти».

Як стати помітним і для чого це потрібно

5 лютого 2024 року Богдан і Лариса зареєстрували ГО «Білозерськ Енімалс». До цього вони були просто волонтерами — і це часто означало невидимість.

Після реєстрації все змінилося: поліція почала реагувати на їхні звернення, місцева влада — чути. З’явилися партнери, меморандуми, доступ до програми «Сталого партнерства» «Гуманітарної Нової пошти». Те, що раніше здавалося недосяжним — логістика, вантажі, корм, — стало можливим.

«Усьому вчилися самі: документи, комунікація, звітність. Але без реєстрації нас би досі багато хто не побачив», — каже Богдан.

Перший дзвінок після появи ГО був неочікуваним — про порятунок віслюка. До сусіднього села Богдан і Лариса йшли вісім кілометрів пішки. Господиня не хотіла показувати тварину, зачинилася в хаті. Вони обійшли подвір’я й побачили: копита скручені й відрослі, ціпок врізався в шию, на животі — рани.

«Каже: платіть 30 тисяч і забирайте. Ми викликали поліцію… Віслюка забрали. Хотіли везти автівкою — не вийшло. Вели пішки. Зараз він на соціальному ранчо», — пригадує Богдан.

Улітку 2025 року його номінували на участь у конкурсі «Молода людина року — 2025». Він не чекав нагород, але натомість прийшла впізнаваність:

«Почали пропонувати допомогу. Я відчув, що роблю щось правильне».

Про сенси

Протягом війни багато хто переоцінив свої орієнтири. Так сталося і з Богданом. Колись він мріяв бути вчителем української мови чи фізкультури, думав про вступ до Костянтинівського педагогічного коледжу.

Усе змінилося на стабілізаційному пункті в Добропіллі, куди він привіз тварин на стерилізацію до «12 вартових»:

«Було холодно й темно. Ми довго чекали лікарів. Коли вони приїхали, ми обійнялися — хоча бачили їх уперше. Я побачив їхню роботу і зрозумів: хочу бути ветеринаром».

Волонтерство стало частиною його життя, а після смерті мами — і порятунком.

«У мами був інсульт. Я поринув у роботу з головою, і тварини витягли мене», — каже він.

Волонтерство — це не романтика. Це безсонні ночі й брак ресурсів.

«Інколи думаєш: досить. А потім другий голос каже: якщо не ти — ніхто. І все. Встаєш і робиш».

Богдан навчився не кричати на людей, які знущаються з тварин, — просто викликає поліцію. Навчився приймати, що врятувати вдається не всіх, і не соромитися просити про допомогу.

На питання, якими трьома словами він би себе описав, Богдан усміхається:

«Цілеспрямований, невибагливий і веселий. Ну, і той, хто робить те, що має бути зроблене».

Після паузи додає тихіше: «Бо більше нема кому».

Як підтримати?

Якщо у вас є бажання та можливість підтримати волонтерів, це можна зробити за наступними реквізитами:

• Посилання на Монобанку: https://send.monobank.ua/jar/2TqdxBgr5q
• Номер картки банки: 4874 1000 2779 2285

На облаштування прихистку та його потреби:

• Посилання на Монобанку https://send.monobank.ua/jar/4fH1xAXyLe
• Номер картки: 4441 1111 2615 5641

***

Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та «Kormotech»