Втомилися працювати у правовому вакуумі: як волонтери-медики мобілізуються в ЗСУ

І от тепер новий етап – медики-добровольці мобілізуються до ЗСУ, ПДМШ стає медичним підрозділом. Чому ухвалене таке рішення, а також про історію організації  Східний Варіант поспілкувався зі співзасновниками та представниками шпиталю. 

За майже 9 років роботи надали допомогу понад 80 тисячам пацієнтів 

«Думали, що трошки допоможемо нашим Збройним Силам: місяць-два й повернемося. Але, як бачимо, 9 рік триває війна», — розповідає президент ПДМШ ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко.

Під час Майдану Геннадій написав пост у Facebook із закликом долучатися до медичних бригад.  Лікарі, які відгукнулися на це, до останнього дня Революції гідності надавали першу медичну допомогу пораненим. А коли розпочалася російсько-українська війна, вже у складі Першого добровольчого медичного шпиталю ім. Миколи Пирогова почали працювати на сході. 

За увесь час роботи ПДМШ надав допомогу понад 80 тисячам пацієнтів, працював більш як у півсотні локацій, обʼєднав у своїх лавах близько тисячі небайдужих добровольців. У цю тисячу входять як медики, так і немедики — водії, кухарі, автомеханіки та інші, хто допомагав підтримувати безперебійну роботу шпиталю.

За часів АТО/ООС для медиків та допоміжного персоналу ПДМШ відбулося десятки ротацій на схід, під час яких лікували не лише військових, а й проводили обстеження цивільного населення. Сотні медиків шпиталю отримали нагороди та відзнаки за свою роботу в районах бойових дій.

Під час пандемії COVID-19 шпиталь зменшив свою активність на сході, оскільки основний медичний фронт перемістився в лікарні, де допомоги потребувало набагато більше людей, ніж на лінії розмежування. Та коли почалася повномасштабна війна з росією, медики ПДМШ повернулися до роботи. І почали з Київщини.

Світлана Друзенко, дружина Геннадія та виконувачка обовʼязків медичного директора ПДМШ, каже, що знала, що буде повномасштабна війна. Це було лише питанням часу. Тож в кінці лютого 2022 року медики та медикині розуміли, що й де потрібно робити.

«Ми відвезли дітей і тварин в інший регіон України, а самі повернулися назад у Київ. Нас було дуже мало, з медиків я одна, потім підтягнулися побратими, які були раніше в нас у ПДМШ. Повномасштабна війна розпочалася для нас з Київщини. Відстоювали своє місто і його околиці», — пригадує Світлана Друзенко події весни 2022 року.

За її словами, поранених із різних напрямків везли до столичних лікарень. Після відстоювання північних регіонів України, медики шпиталю деякий час пропрацювали на Житомирщині, потім повернулися на схід. Окрім посилення медичних сил ЗСУ, підтримували цивільну медицину та надавали послуги тим, хто залишався в прифронтових громадах.

«Ми фактично допомогли втримати медицину в Словʼянську минулого року, коли там залишалося буквально кілька місцевих лікарів. Один хірург і, здається, травматолог. Надавали кваліфіковану медичну допомогу мешканцям, що залишалися. Зараз, коли цивільні більш-менш у безпеці, а в громадах достатньо місцевих лікарів, 95 % наших пацієнтів — це захисники з різних силових відомств», — каже Геннадій Друзенко.

Президент ПДМШ розповідає, що їхня діяльність за часів АТО/ООС та повномасштабного вторгнення кардинально відрізняється:

«Якщо з 2014 і до 2020 року ми активно працювали безпосередньо в лікарнях, посилюючи військову й місцеву медицину, робили планові та непланові операції, працювали на швидкій, то під час повномасштабної війни фактично зосередилися на догоспітальному етапі надання медичної допомоги».

Детально про це розповідає Світлана Друзенко:

«Ми забираємо поранених військових у точках передачі недалеко від поля бою, перевозимо їх до стабпунктів. На них працюємо пліч-о-пліч із військовими медиками й вже від стабпунктів відвозимо поранених до тилових лікарень. Це і є догоспітальний етап надання медичної допомоги. Під час повномасштабного вторгнення ми змістилися ближче до поля бою, адже кількість поранених неймовірно зросла».

“Добровольчий рух не може й не повинен підміняти собою регулярне військо”

До складу мобільного шпиталю входять ті медики, у послугах яких є найбільша потреба на фронті. Хірурги, травматологи, анестезіологи, лікарі невідкладних станів, медсестри, фельдшери, терапевти. Працювати їм допомагають водії, кухарі, автомеханіки та інший допоміжний персонал. Загалом, каже Геннадій Друзенко, шпиталь швидко реагує на потреби фронту і, відповідно до цього, формує нову ротацію, яка триває місяць. Взимку-навесні 2022–2023 року під час інтенсивних боїв у районі Бахмута та Лимана в ПДМШ на різних локаціях працювало 70–80 людей, зараз кількість медиків трохи зменшилася.

«Особливість ПДМШ у тому, що 90 % наших людей із медичною освітою. Або медичний коледж, або університети чи медінститути. Тобто, це професійна медична допомога. Для набору ми даємо оголошення через соціальні мережі, через наш сайт. Люди заповнюють анкету, а потім, залежно від потреб, ми їх обдзвонюємо. Найбільші потреби зараз — це анестезіологи, хірурги й травматологи. Ми набираємо, проводимо співбесіду та дводенний тренінг. І вже потім вони вирушають на схід, знаючи, хто з ким і на якій локації буде працювати. А через місяць повертаються додому», — розповідає Геннадій Друзенко.

Геннадій забезпечує функціонування складного організму ПДМШ. Каже, що найбільше витрат зараз йде не на ліки чи медичне спорядження, а на автомобілі та їхній ремонт. До того ж постійно треба думати про пошук приміщення на Донеччині для розміщення шпиталю, що є не меншою проблемою, про харчування, оплату комунальних послуг.

ПДМШ — це неурядовий проєкт медиків-добровольців, які працюють на волонтерських засадах. Виконуючи ті ж обов’язки та ту ж саму роботу, що й бойові лікарі, вони не мають зарплат, статусу чи подальших гарантій від держави. У ПДМШ працюють на чистому ентузіазмі, розуміючи, що в разі нещасного випадку їхні родини можуть нічого не отримати.

«В якомусь сенсі наша присутність на фронті — це ознака того, що не все добре. Наше військово-політичне керівництво не готувалося до великої війни, не очікувало її в такому масштабі. Але через півтора року тягнути цей тягар усе важче. Іноді мені сняться жахи: не дай Боже, на наші позиції щось прилітає. І думаю, що ж я скажу рідним?  Жодних статусів, компенсацій, соціальних гарантій чи виплат для добровольців держава не передбачає», — розповідає президент шпиталю.

Звернення до Міністерства охорони здоровʼя та Міністерства ветеранів нічого не дали. Щоправда, 88 людей із майже півтисячі добровольців ПДМШ, які працювали в зоні АТО, усе ж домоглися отримання статусу учасника бойових дій. Та це «пощастило» тим, хто був на самому початку.

«Мабуть, ми всі дуже втомилися за цей час. Втомилися працювати на «пташиних правах», у правовому вакуумі. Добровольчі загони наче турнікет — він допомагає вижити державі в критичній ситуації, але його потрібно своєчасно зняти. Бо добровольчий рух не може й не повинен підміняти собою регулярне військо», — каже Світлана Друзенко.

У зв’язку із цим активність ПДМШ до кінця цього року буде трансформована — медики-добровольці готові мобілізуватися, зможуть пройти перевірку і стати медичною ротою в одному з елітних силових підрозділів на його запрошення. Інші зможуть повернутися до цивільної медичної роботи.

«Ми допомогли державі вистояти в найважчий час, показали, за якими стандартами може працювати фронтова медицина. Та бути єдиною зацікавленою особою в тому, щоб ми працювали й далі, я не згоден. Повірте, це важкий хрест — постійно займатися ремонтом десятків автівок, десятками людей, пошуком приміщень, їхнім облаштуванням, шукати, де жити, що їсти, постійними переїздами. Без жодної підтримки з боку влади. Іноді — всупереч.  Перетворення ПДМШ на медичний підрозділ одного із силових відомств щонайменше дасть нашим добровольцям соціальні гарантії, зарплату, стабільність і визначеність», — каже Геннадій Друзенко.