"Виходиш, чуєш свист — одразу ховаєшся": волонтер з Авдіївки про допомогу людям та роботу в прифронтовому місті

Олексій родом із Донецька, та останні 20 років прожив у Авдіївці. Розвивав музичну індустрію міста, був співорганізатором музичних та культурних фестивалів, займався громадською діяльністю. З початком повномасштабного вторгнення Олексій узяв на себе обов’язки координування гуманітарного штабу в Авдіївці. Цим займається і досі.

Був співорганізатором мистецького фестивалю "Авдіївка ФМ"

Олексій закінчив Донецький національний університет за спеціальністю «Політологія». Після цього почав працювати у виші на посаді інженера лабораторії з міжнародного співробітництва. Після одруження Олексій із жінкою переїхали до Авдіївки, що є передмістям Донецька.

Згодом у ДонНУ чоловік отримав посаду завідувача відділу науково-технічної інформації. Паралельно займався перекладами з англійської мови та захоплювався музикою. У 2014 році, коли Донецьк був окупований терористами з російською підтримкою, Авдіївка залишилася під контролем України, але стала містом на лінії розмежування. Коли університет переїхав до Вінниці, Олексій надалі працював дистанційно.

Чоловік розповідає, що бажання займатися активною діяльністю виникло ще до початку війни. Коли працював в університеті ще в Донецьку, то намагався максимально залучатися до громадських або волонтерських справ. Але багато часу займала робота. Тому з початком дистанційної праці з’явилася можливість більше залучатися до місцевих активностей.

Після сумнозвісних подій 2014-2015 років у Олексія разом із колегами виникла ідея зробити Авдіївку цікавішою та привабливішою для її мешканців:

«Раніше це було передмістя великого міста. Всі їхали розважатися у Донецьк. А потім це стало неможливим, тому ми почали робити так, щоб до нас приїжджали культурні, театральні діячі, художники, літератори».

Перший фестиваль мистецтв «Авдіївка ФМ» відбувся у 2018 році. Його організаторами стали Олексій та його добрі друзі. Чоловік розповідає, що тоді їм допомогли Донецька ОДА та Міністерство культури України.

«Обласна адміністрація привезла нам сцену. А радниця Міністра культури домовилась, щоб до нас приїхали українські культурні діячі. Нам хотілося, щоб Авдіївка асоціювалася не тільки з війною, а також із якимось рухом уперед. І хотілося створити можливості для молоді», – розповідає Олексій.

На перший фестиваль приїхав поет Сергій Жадан та український гурт «Очеретяний кіт». Лідер гурту Роман Кріль приїхав ще до фестивалю, щоб обʼєднати музикантів Авдіївки в гурт та допомогти їм скласти власну пісню для виступу. Олексій пригадує, що тоді це стало для нього великим натхненням, коли в Авдіївці почали створюватися власні музичні гурти. А на останньому фестивалі до повномасштабного вторгнення виступало вже 4-5 музичних гуртів, які створилися в місті.

«Ця рок-школа була цікавинкою фестивалю. Також була артмайстерня, можна було помалювати на великих полотнах під керівництвом художника з Німеччини. Були майстер-класи, весела наука, де проводили експерименти. Багато чого було», — згадує Олексій Савкевич.

“Авдіївка ФМ” став щорічним фестивалем міста. Окрім нього, за організації Олексія та його колег проводили дні вуличної музики, а також відкрили два хаби. Один — освітньо-культурний для майстер-класів, кінопоказів, навчання та тренінгів. А другий — музична студія, де гурти Авдіївки могли збиратися для репетицій та записів пісень. Для організації усієї діяльності заснували дві громадські організації — “Сила ідей” та “Музична варта”.

«У 2021 році був великий проєкт від UNDP, на кошти якого ми змогли закупити більш потужне та професійне обладнання. І провели понад 30 тренінгів із питань активного громадянства для школярів, батьків та вчителів. Були тренінги з театрального мистецтва, у результаті чого було підготовлено 5 вистав і показано в різних локаціях. Були майстер-класи з музичного розвитку. Паралельно я продовжував займатися перекладом, у цей рік пішов із роботи в університеті, став головою батьківського комітету в нашій школі замість дружини», — розповідає Олексій.

Наприкінці того року Олексій разом із колегами готував відкриття бібліотеки «Мрія», де можна було б не тільки читати, а і проводити різні заходи. На майбутній рік планували закупити для фестивалю вже власну сцену. Але це зробити вже не встигли.

Координували волонтерський центр в Авдіївці

Коли сталося повномасштабне вторгнення росії, Олексій разом із колегою Ігорем думали піти до тероборони. Але для початку треба було вирішити питання безпеки родини.

«У перші дні ми думали з родиною, як бути. І вже потім я повіз мою дружину з дітьми та сестру з її дітьми до Краматорська. Там вони сіли в потяг та виїхали до Львова, а звідти до Берліна. Коли повернувся до Авдіївки, Ігор запросив мене на місцеву подію, де наш мер Віталій Барабаш зустрічався з місцевими підприємцями. Він закликав нас обʼєднатися. І якось так запропонували нам з Ігорем у військовій адміністрації стати гуманітарним центром. Ми погодились і на початку березня вже почали працювати», — пригадує Олексій.

Волонтер зізнається, що спочатку не було розуміння, що саме потрібно людям. Але небайдужі місцеві вже приносили до штабу одяг, харчові продукти чи інші необхідні речі. Через деякий час почали приходили більші обсяги допомоги від обласної та місцевої адміністрацій, від міжнародних фондів. До штабу приходили мешканці, які хотіли допомагати. Так вдалося сформувати колектив у 10–15 волонтерів, які займалися фасуванням та роздачею гуманітарної допомоги.

Паралельно з роботою в штабі, Олексій займався ще й евакуацією місцевих жителів, адже на це було дуже багато запитів. Були дзвінки від родичів чи соціальних працівників із проханнями вивезти їхніх близьких та знайомих.

З часом обстріли Авдіївки посилювалися та ставали більш потужними. Волонтери могли працювати безпосередньо в місті до травня минулого року, а потім вимушено виїхали в одне з найближчих сіл. У зв’язку з посиленням ворожих атак на тому напрямку, була ухвалена й інша стратегія роботи, каже Олексій:

«У травні був великий такий прорив. Була загроза окупації. Ще влучили в наш гуманітарний штаб, який згорів. Після цього було прийнято рішення зберігати гуманітарну допомогу частково в селі недалеко від Авдіївки, а частково в Покровську. Така логістика була, щоб ми завозили в місто й одразу все роздавали. Потім ми створили таку систему. Ми розуміли, де є активні люди на вулицях. Привозили їм гуманітарну допомогу, а вони вже роздавали, знаючи, які там проблеми, які запити від людей, хто найбільше потребує».

Активна фаза волонтерської діяльності та евакуації, каже Олексій, була до кінця літа. Перед зимою, окрім гуманітарної допомоги, для мешканців завозили теплі речі, ковдри, спальники, буржуйки, ліхтарики та багато інших потрібних речей.

Під свистом снарядів та з небезпекою для життя

Було багато моментів, коли волонтери потрапляли під обстріли та ховались, рятуючи свої життя. Олексій пригадує, що іноді, коли прокидається, спочатку слухає, де є виліт чи прильоти, і тільки потім рушає. Коли працювали ще в штабі міста, його завданням було якомога швидше доїхати до будівлі та залишатися там. Адже на вулицях перебувати ще більш небезпечно.

«Було багато разів, коли ти виходиш, чуєш свист і ховаєшся в будинку. Чекаєш, поки закінчиться. Якось були обстріли поруч зі штабом, нам доводилося заповзати в будівлю, щоб укритись», — розповідає Олексій.

Волонтер пригадує один випадок, який запамʼятався йому найбільше:

«Бабуся хотіла евакуюватися, але вулиця близько до лісу та лінії фронту. Це був період, коли в стару частину міста ми заїжджали неохоче. Ми поїхали на моїй машині із молодим волонтером. І коли спускалися за неї в підвал, то дуже потужно прилетіло. Я думав, що машини моєї вже немає. Але вона витримала, хоча її прошило осколками та розбило скло. Бабусю ми евакуювали, а їй уже було близько 100 років. І так сталося, що в неї чи в той же день, чи в попередній вбило сина. Він поїхав по хліб і не повернувся. І сусіди попросили її евакуювати».

Попри величезну небезпеку, Олексій разом з іншими волонтерами продовжує допомагати людям. Сьогодні по місту переважно пересуваються на броньованій машині, але зараз вона в ремонті. Чоловік розповідає про те, як іноді складно працювати з людьми: їм може не подобатися гуманітарна допомога, можуть жалітися на маленькі обсяги або розпочинати скандали в черзі.

У такі моменти Олексій питає себе: «Чи дійсно потрібна цим людям гуманітарна допомога?». Але потім розуміє, що ці пакунки комусь рятують життя. Адже в місті залишаються мешканці, у яких немає роботи, немає грошей, тому їх треба підтримувати.

«Спочатку це було важко психологічно. Але є розуміння, що дехто виживає тільки коштом цих коробок із гуманітарною допомогою. Зараз до нас є довіра місцевих. Коли ми заїжджаємо, то звертаються саме до нас із пропозиціями або проханнями. Переважно ми маємо справу з людьми, які тобі вдячні. Вони теж багато чого роблять: хтось за кимось доглядає, хтось підгодовує собак. Я з радістю допомагаю, коли до мене звертаються за допомогою. Якщо це в моїх силах, то допомагаю, чим можу», — каже Олексій.

Чоловік розповідає, що для декого волонтер — це чарівник, який може все. Насправді це така ж людина, яка боїться обстрілів та шалено втомлюється. Але тисячі українських волонтерів, як і Олексій, уже понад рік допомагають іншим навіть у найнебезпечніших ситуаціях. Безумовно, це потрібно шанувати й за це потрібно бути вдячним.

***