"Якщо не зараз, то коли?": як волонтер із Сєвєродонецька зміг організувати 3 гуманітарні штаби для переселенців

Своєю історією Юрій поділився зі “Східним Варіантом”.

“Думав буде, як у 2014-му”

До війни Юрій Мухін успішно поєднував два види діяльності: був масажистом-реабілітологом, а також займався святковим декором. У можливий напад з боку рф він не вірив.

“За кілька днів до вторгнення мені зателефонував товариш. Він сказав, що американська розвідка виклала інформацію до мережі для загального користування, що росія збирається нападати на Україну. Я посміявся з цього. І продовжив займатися своїми повсякденними справами”, — згадує він.

Але 24 лютого разом зі своєю сім’єю та рештою родичів Юрію з метою безпеки довелося перебратися в інший район міста.

“У трикімнатній квартирі нас було 11 людей. Ми переїхали сюди, бо в цьому будинку було бомбосховище. Плюс ця частина міста була безпечнішою за нові райони, де жили ми. Я не думав, що буде так серйозно. Думав, буде, як у 2014-му році. Перечекаємо і все пройде”, — ділиться з нами сєвєродончанин.

Волонтери гинули

Сім'я намагалася запастися їжею та засобами гігієни. Але здійснити це було проблематично та ризиковано: почалися сильні обстріли всього міста.

“Готівки було дуже мало, грошей з карти не було де зняти. На кілька годин на добу відкривалися магазини “Сім'я”. Місцевим почали допомагати волонтери від різних організацій. Вони їздили по бомбосховищах, складали списки людей та їхніх потреб. Їжею допомагали, а ліків, на жаль, не надходило ні від перших, ні від других. Може, тільки в нас так було”, — уточнює Юрій.

Тоді він загадався над питанням, як може допомагати не лише родичам, а й іншим людям.

“Якщо я молода і більш-менш здорова людина і мені важко справлятися, то літній, особливо людям з інвалідністю, не впоратися взагалі”, — каже волонтер.

Займатися волонтерською діяльністю ставало у Сєвєродонецьку все більш ризиковано.

“Багато волонтерів у нас гинули або отримували поранення внаслідок обстрілів російської артилерії. Коли я їздив містом, я бачив палаючі квартири, палаючі будинки. Я бачив трупи людей. Вже здуті вони лежали на вулицях. Я це все бачив, щодня пересуваючись містом в пошуках продуктів”, — каже сєвєродончанин.

“Так далі не можна було продовжувати”

Так, близько місяця сім'я жила у бомбосховищі. На початку березня нові райони міста вже були зруйновані, дороги розбиті, а людей на вулиці майже не зустріти. Перед місцевими жителями постала проблема відсутності води та інших комунікацій.

“Через 3 дні без світла, води, тепла та газу дали світло і ми ризикнули піднятися у квартиру. Треба було набрати води. У цей момент до нас у будинок прилетів залп граду та повністю зніс сусідній під'їзд. Від нього нас із дружиною відділяла стіна. Я вибіг надвір. Переживав, що там могли бути люди. Але на відстані витягнутої руки не було видно нічого від пилу та побілки”, — згадує Юрій.

Він почав шукати постраждалих. На щастя, таких не було. Родина вирішила евакуюватися.

“Я знайшов у телефоні номер першого-ліпшого перевізника, який був готовий вивезти. За пів години ми зібралися, тому що так далі не можна було продовжувати”,— каже сєвєродончанин.

“Над тобою літають снаряди”

Виїжджати з міста було небезпечно для життя, але й залишатися не можна було. Перевізника треба було чекати довго: його транспорт дорогою зламався.

“Ми стояли під обстрілами на площі біля “Дитячого Світу”, де просто ніде сховатися. Кожна хвилина здавалася вічністю. Ти стоїш зі своєю дитиною та дружиною, зі своїми близькими, і над тобою літають снаряди, які прилітають до сусідніх будинків. Родичі злилися на мене, що змусив їх виїжджати”, — згадує Юрій.

Автобус приїхав, але на виїзді із міста транспорт знову зламався.

“За нами приїхав інший автобус. Такий самий старий. Його максимальна швидкість була 30 км/год. Ми їхали об'їзними шляхами до Дніпра. З нами були люди похилого віку і люди з інвалідністю. Ми їх перевантажували. Це займало дуже багато часу”, — каже волонтер.

Через всі обставини родина не встигала до початку комендантської години дістатися Дніпра. В одному із сіл Юрій знайшов готель, де їм дозволили безплатно переночувати.

“Дерев'яний будиночок, в якому ми ночували, через вітер трохи хрустів. Усю ніч ми не спали: нам здавалося, що це десь поруч прильоти”, — згадує він.

“Речі їсти не будеш”

Хазяйка готелю зв'язалася зі своїм знайомим. Він дозволив жити сім'ї переселенців у своєму будинку у Булахівці.

“Це була перша ніч з початку війни, коли ми змогли поспати всю ніч. На ранок у мене боліло все тіло, боліла кожна клітина. Після всіх пережитих шоків, які я бачив у Сєвєродонецьку. І це все дуже сильно позначалося на нервовій системі”, — каже Юрій.

“Три дні я дзвонив без зупинки. І так один волонтер направив мене на іншого, а той інший на наступного. І справа зрушила з місця”, — згадує Юрій.

Завдяки такому ланцюжку контактів сєвєродончанин вийшов на представника гуманітарного штабу ООН, познайомився з волонтерами з Дніпра та навіть українськими працівниками Червоного Хреста за кордоном.

Від волонтера до волонтера

За допомогою гуманітарного штабу ООН Юрій доставив до Булахівки 400 буханців хліба та 800 консервів. Волонтери з Червоного Хреста допомогли фінансово та допомогли зробити оголошення про ініціативу Юрія.

Сусіди по дому додали Юрія до місцевої групи у Вайбері.

“Один за одним мені почали надходити дзвінки від переселенців. Того ж вечора до мене прийшло багато людей. Я підписався на програму допомоги від ООН на тривалий термін. Проте продовжував шукати й інші продукти, оскільки, крім мене, гуманітарною допомогою для переселенців ніхто не займався”, — каже волонтер.

Пізніше волонтер познайомився із представником фонду “Крок з надією”, якому він допоміг також отримувати продукти від ООН. На знак подяки фонд почав допомагати Юрію продуктами та засобами гігієни.

Сєвєродончанин почав викладати публікації про свою волонтерську діяльність в Інстаграм. Завдяки репостам друзів акаунт волонтера побачило ще більше людей.

“Серед них була дівчина родом з Харкова, яка проживає в США. Вона запропонувала свою допомогу. Юлія збирає донати друзів та колег та допомагає одиноким матерям та людям з інвалідністю фінансово, щоб виїхати з гарячої точки. Також вона допомагала сиротам оплатою за тимчасову оренду житла. З її допомогою я почав купувати крупи, цукор, фрукти, а також з'явилася можливість купувати бензин. До цього я купував це за свої гроші”, — каже Юрій.

Волонтер почав возити гуманітарну допомогу до сусіднього села, де також знаходяться переселенці.

“У селі В'язівок до мене відразу ж вийшов староста села. Він подякував мені. Тут ніби інша планета. Взаємодія з місцевою владою та подяка. Мені навіть видали грамоту за допомогу від села”, — ділиться із нами волонтер.

Згодом Юрій зміг організувати й 3-й гуманітарний штаб у селі Кочережки.

Він розповів, що зараз до гуманітарного пакунка входить хліб, макарони, цукор, кілька видів круп, чай, печиво, консерви, засоби особистої гігієни та інше.

Крім допомоги переселенцям, Юрій займався і допомогою ЗСУ.

“Волонтери із США допомагали фінансово, а я шукав необхідне за цінами виробника, купував, відправляв хлопцям”, — доповнює він.

Допомога із США

На цьому нові знайомства не скінчилися. Юрієві захотіли допомогти й інші люди.

“На мене вийшла міжнародна громада буддистів “Шамбала”. У них свій благодійний фонд. Ми щодня з ними та іншими волонтерами зустрічаємось у зумі. Обговорюємо з ними різноманітні програми, які ми можемо реалізувати, та чим ми можемо допомогти переселенцям”, — каже Юрій.

Завдяки такій допомозі вдалося купити понад 50 нових зимових ковдр для переселенців. Також придбали генератор для будинку матері та дитини.

“Відвезли, заправили, встановили. Купуємо фрукти, продукти, солодощі дітям. Також у нас заплановано ще кілька інших програм допомоги. Серед них і облаштування пункту незламності”, — ділиться з нами волонтер.

Юрій розповів, що на онлайн-зустрічах з новими друзями-буддистами, крім важливих питань, проводять і медитації, щоб звільнити свій розум від проблем та емоцій. Адже кожен переселенець, який приходить по допомогу, має свою важку історію.

“До мене приходять люди нещасливі. Нещодавно прийшов чоловік за допомогою і запитав, скільки нас у домі. На мою відповідь він сказав: “Ого, а я один. Дружина загинула. Дитину довелося вивезти дідусеві з бабусею до Польщі. Живу сам. Тяжко. Сумно”. А в іншої жінки донька після вибухів перестала розмовляти. Ось це пережити важко. Я співчуваю людям. Але з цим важко справлятися. Ось це вигоряння”, — каже Юрій.

“Віддав би все”

Волонтер розповів, що коли вдалося організувати 3 гуманітарні штаби, він вирішив зробити фонд. Юрій зареєстрував міжнародну благодійну організацію “Фенікс України”.

“Коли війна закінчиться, потрібно буде займатися відновленням всього того, що зруйнувалося. Потрібно буде допомагати людям з переїздами, зі встановленням опалювального обладнання на деокупованих територіях, з доставкою гуманітарної допомоги. Цим я збираюся займатися перший час, коли закінчиться війна. І тоді мені потрібно буде переходити безпосередньо на діяльність фонду”, — пояснює волонтер.

Юрій ділиться, що мріє відновити Сєвєродонецьк. Його будинок, як і будинки більшості містян, росіяни зруйнували, а до квартири вдерлися та обікрали. Удома залишалися цінні речі. І серед них і та, яку неможливо замінити.

“У квартирі залишився годинник батька. Він загинув до війни. Це була пам'ять про нього. Це дуже-дуже дорога мені річ. Я просто сказав би тим, хто забрав його: “Забирайте все, мудаки, але віддайте мені цей годинник”. Я б навіть купив його в них за всі гроші, які я маю. Віддав би все”, — ділиться з нами Юрій.

Сєвєродончанин не опускає руки. А поки його рідне місто окуповане, він шукає нових шляхів допомоги переселенцям.

“Коли вдалося організувати гуманітарний штаб, мені було так добре — я допомагаю людям. Тому що це ж круто! І це все накопичувалося в мені ще в Сєвєродонецьку до війни. Я хотів допомагати, у мене були різні ідеї. І коли сюди приїхав, то вирішив: Якщо не зараз, то коли?” — ділиться із нами волонтер.

Фотографіями та відео про свою волонтерську діяльність Юрій ділиться на сторінці в Інстаграм.

Підтримати донатами ініціативу волонтера можна на цей рахунок:

4149 6090 1348 9184

***