«Його підрозділ першим зустрів накат ворога на Луганщині»: історія прикордонника Володимира Мирзи, який віддав життя за Україну

Комірник відділу інтендантського та господарського забезпечення Одеського слідчого ізолятору Володимир Мирза ще у липні 2015-го призваний у військо за частковою мобілізацією. Він повернувся до лав прикордонників, де служив доти, як стати пенітенціарієм. Його підрозділ — відділ ДПСУ «Щастя» на Луганщині — першим зустрів накат ворога, що ринув у повномасштабному наступі в лютому 2022 року.

47-літній майстер-сержант загинув 9 березня у запеклому бою в селі Терни на Донеччині. Герой нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня (посмертно), похований на Алеї Героїв цвинтаря у с. Шабо, Білгород-Дністровського району Одещини.

Перше випробування — миротворча місія в колишній Югославії

Історія цього захисника стала відомою, коли на честь полеглого чоловіка його дружина — теж прикордонниця Яна Мирза — попросила його колег з Державної кримінально-виконавчої служби як вияв ушанування придбати безпілотник для фронту. «Мавік», який передали в лютому 2025-го на передову, ніс ім’я майстер-сержанта Мирзи й успішно виконав бойове завдання. Воїни підрозділу БПАС «Фенікс» ДПСУ тоді записали промовисте відеозвернення з подякою за допомогу, повідомивши, що використали техніку для ефективного нищення окупанта.

«Я попросила, аби придбали «мавіка» і передати нашим хлопцям, які безстрашно й сміливо воюють в одних окопах із армійцями. Це буде кращий подарунок у пам'ять про чоловіка та його побратимів, які віддали найцінніше на цій війні», — зазначала тоді Яна Мирза.

Володимир народився і виріс у Шабо на Одещині. Закінчивши школу, вступив в Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу, здобув фах «Кухар судновий». Як і більшість однолітків, хлопця потім призвали на строкову в ЗСУ. Армійське товариство, дисципліна і можливість самореалізації як військової людини — чинники, що підштовхнули подовжити службу вже на умовах контракту.

Перший бойовий досвід Мирзи — участь наприкінці 1990-их у складі миротворчого контингенту в колишній Югославії. Далі кар’єру будував у Держприкордонслужбі, вирізняючись скрупульозністю та обов’язковістю.

«Я старша за Володю на 4 роки. Він був ідеальним братом. Навіть у дитинстві не сварилися. Пам’ятаю, як помагала батькам доглядати за ним, водила у садочок. Ріс спокійним і сумирним, тим паче, домашнє виховання у нас було доволі суворим. Батьки прищеплювали дисципліну, відповідальність і ми не надто бешкетували. Багато часу Володя проводив у бабусі на Вінниччині. Вона научала, плекала прихильність до господарності і розміреної виваженості. У школі брат був гуманітарієм, вивчав історію, багато читав художньої літератури. Але був непоказним, камерним у спілкуванні. Його не назвеш душею компанії, проте мав велике добре серце», — оповідає про брата його сестра Інна Мисик.

Володимир, за спогадом сестри, полюбляв куховарити, недаремне ж закінчив профільний навчальний заклад. Умів приготувати смачно навіть з найпростіших продуктів. Часто пригощав «багатою яєшнею» — смажив її величезною, на всіх, на салі з цибулею, щедро перченою і тому апетитною. Він теж деколи характером бував «перченим», наполягав на своєму, але зазвичай уникав конфлікту.

Тоді, у важкі 1990-ті, не знайшов за фахом роботи, от і спробував себе на службі. Попри зайнятість, завше приходив на поміч рідним, допомагав по господі й сам мріяв про будиночок з садочком, щоб там жила його щаслива сім’я. На жаль, Володимир Мирза не зміг звити таке «гніздечко», але де б не служив та винаймав житло, намагався створити домашній затишок.

«Володя вирізнявся відповідальністю, до всіх уроків готувався, писав докладні реферати, а історія була серед улюблених предметів. Дехто з учителів дивувався, що він став на військову стезю, адже здобув цілком мирний фах кока. Мабуть, мої уроки давали результат, що вдалося виховати думаючу і мислячу високими категоріями молодь. Адже наука про минуле допомагає формувати людей, які розуміють майбутнє прогресивно. Таким, очевидно, і був наш земляк Володимир Мирза», — згадує свого учня Тетяна Денічекова, вчителька історії й директор Шабівського краєзнавчого музею.

Згадки про «Вошика»

«Ми спілкуємося з його першою дружиною Наталею — їхній шлюб був нетривалим. Вона — хороша жінка і мати, але з Володею, як кажуть, не зійшлися характерами, темпераментом. Їхній доні Олені — 19 років: розумниця, схожа на татка, навчається у київському виші. Брат дуже пишався і прагнув опікувати доню. Приміром, телефонував їй з Лисичанська, коли мобілізувався, помагав виконувати домашні завдання. Загалом добре орієнтувався в її житті, не кидав напризволяще. За змоги вони зустрічалися, але брат переживав, що дівчинка росте без нього. Його особиста трагедія, що він не наважився прийти на врочистості, коли Оленка стала першокласницею. Проте відтоді Наталя пішла назустріч колишньому і вони почали бачитися та взаємодіяти заради виховання спільної дитини. Упевнена: Володимир був не лише біологічним, а й справжнім батьком!» — продовжує оповідку Інна Мисик.

Вона каже, що служба в СІЗО брату імпонувала. Як і скрізь, у цій установі Мирза облаштувався грунтовно — саме так, як любив. Тут чоловік займався переважно господарськими питаннями.

Євгенія Мисик — племінниця Мирзи, дочка Інни Мисик, була дуже близькою з дядьком, тепло його згадує й у День прикордонника 2025-го написала в соцмережі пост, наголосивши, що «особливо дякує за те, що був, за те, що захищав. За вибір, який багато хто не зміг би зробити… Пам’ятаємо. І продовжуємо жити гідно — за тих, хто вже не з нами».

29-літня Євгенія зауважує: Володимир Володимирович мав непросту як особисту, так і професійну долю.

«Дядько був дещо закритою людиною, але дуже близьким з моєю мамою в контексті підтримки одне одного. Як була маленькою, а він служив миротворцем, пам’ятаю приблизно у 1999 році з югославських країв надіслав посилку і чудернацькі смаколики. Інший епізод минулого — я ходила у перший чи другий клас і дядько узяв із собою у виправну установу. Там бачила, як він працює в гарячому цеху кухні. Він тоді мешкав з нами — у період, коли розлучився і ще не поїхав як прикордонник на Луганщину. А якось готував меню для їдальні, де харчують засуджених. Із нагоди масниці в установі планували конкурси й певні наїдки в той день. Назавжди запам’ятала його фірмовий бутерброд зі смаженою цибулею! Значно пізніше, як вийшла заміж, дядько кілька разів приїздив до нас у Київ. Провідували ми його і тоді, коли він 2017-го лікувався у столичному шпиталі», — згадує племінниця дядька, якого з дитинства люблячи називала «Вошиком».

Улітку 2015-го Володимир Мирза мобілізувався для служби в район АТО. Поїхав у Лисичанськ, де формували підрозділи 3-го прикордонного загону ім. Героя України полковника Є. Пікуса. Хлопці прибули на порожнє місце — у голі приміщення, де довелося розбудовувати все з нуля, бо там не існувало належної інфраструктури. Зокрема, Мирзу залучили до створення КПВВ у Щасті на лінії розмежування. У серпні 2021 року він став інспектором 1-ої категорії-техніком 1-ої групи інструкторів прикордонної служби. Тут зустрів і свою долю, свій другий шанс — кохану Яну.

«Завжди, приїжджаючи зі сходу, щось на згадку привозив — сувеніри на кшталт знаних світильників з соледарської солі чи кераміки зі Слов’янська. Останній його презент з Донбасу — панно з соняхами. Востаннє брат із дружиною Яною приїздили в Шабо у грудні 2021-го. Він тоді розумів, до чого все йде. Розказував, що з ворожого боку почастішали обстріли їх підрозділу в Щасті, доводилося постійно ходити у бронежилетах та касках. А один з «прильотів» розбив службове приміщення», — продовжує розмову Інна Мисик.

Побратим Мирзи прикордонник Павло був водієм, вони разом служили до початку великого вторгнення рф і брали участь у розбудові КПВВ «Щастя».

«Він був надвідповідальним: постійно щось занотовував і ніколи нічого не забував, не підводив по службі. Таких небагато. Коли старшина загону йшов у відпустку, Володя виконував його обов’язки. Як на мене, у нього ще кращий порядок був. А там, у Тернах, полягли справжні Офіцери й Люди. Ми останніми виходили з «Щастя» в перший день наступу росії. Побратим тоді боронив прикордонну комендатуру швидкого реагування, а ввечері там уже були загарбники. Але він зумів усе звідти забрати: зброю, рацію, нічого ворогу не залишив», — говорить товариш Мирзи Павло.

Яскраве, але таке коротке прифронтове Щастя

«Ми познайомилися у 2017 році в Лисичанську— моєму рідному місті. Тоді там дислокувалася оперативно-бойова прикордонна комендатура (ОБПК) «Лисичанськ». Я була цивільною, займалася соцсупроводом звільнених з в’язниць і безпритульних. Якось у кафе, куди завітала з товаришкою, прийшов Володя із друзями святкувати день народження дочки Олени. Звісно, вона жила на Одещині, а він був тут, на Донбасі. Подруга звернула увагу на хлопця, який за мною зацікавлено спостерігає. Я і кажу: який хлопець, то дід якийсь!? Та виявилося, що я всього на 5 років молодша, але він тоді так одягався — надто невиразно та старомодно, що от така думка першою і спала… Володимир був настійливим і запросив на танець. Ми покружляли, погомоніли. Кафе зачиняли й ми продовжили рандеву в іншому закладі. Подружка — заміжня, тому помчала додому, а я наважилася провести час з незнайомцем. Щоб не хвилюватися за мене, подруга записала дані кавалера й передала в його руки. Не знаю чому, але зрозуміла: цій людині можна довіряти. Так почалося наше яскраве, проте коротке прифронтове щастя», — тішиться моментами минулого дружина нашого героя Яна Мирза — нині лейтенант і офіцер групи організації повсякденної діяльності штабу 3-го прикордонного загону.

У січні 2018-го Яна Ігорівна призвалася у ДПСУ. Хоч коханий був проти, але зрештою погодився і допоміг ввійти в цю роль. Вони з Володею попервах служили в Лисичанському загоні, де мали відносно багато спільного часу. А от з переформатуванням підрозділу чоловік перейшов у новостворений відділ «Щастя». Відтоді стрічалися значно рідше.

Сім’я по рапорту

До контракту в ДПСУ коштів у Яни бракувало — в соцслужбі отримувала сущі «копійки», важко було «тягнути» себе і сина Павла від першого шлюбу. Володя одразу почав допомагати в цьому плані, й про рідну Оленку не забував. Із Павлом знайшов спільну мову, хоч це було непросто, адже їхнє знайомство припало на підлітковий вік хлопця.

«У серпні 2018-го він каже: «Що я до тебе бігаю немов хлопчик, може житимемо разом?». Відтоді Володимир перебрався до нас. Мене почало інше «заїдати». Подрузі, з якою в один день призивалися на службу, її хлопець зробив пропозицію і вони розписались. Почала натякати коханому: теж хочу свята! І от настав день, коли ми написали рапорти про вихідний за «сімейними обставинами», власне що настали у доволі простій невимушеній атмосфері й без весільного дрес-коду в РАЦСі Сіверськодонецька. Той ранок я зустріла з букетом улюблених кал», — веде далі розмову пані Яна.

З Яниними батьками Володимир швидко встановив емоційний зв'язок. Казав: у їхньому домі спокійно і тепло. Любив пригощати коронною стравою — неперевершеною «шубою» з пряної хамси. Як був удома, до кухні дружину майже не підпускав. А восени сімейство їздило збирати гриби у Кремінські ліси, нині окуповані й понівечені війною. Пара планувала у Лисичанську купити будинок. Чоловік наполягав: там обов’язково має бути курник. Дружина ж акцентувала: птахи мають жити до природньої смерті, бо вона проти вбивств тварин. Лише яйця від них — не більше. Мрія зосталася мрією…

22 лютого 2022-го Яну Ігорівну відправили у відрядження перевезти документи загону на відповідальне зберігання в центральний галузевий архів ДПСУ на Київщину. А 24 лютого Мирза, який був старшиною-очільником відділення логістики, з побратимами знялися зі «Щастя» і впродовж двох діб без втрат вийшли в місто Дніпро. Там переформатувалися й повернулися, вже на бойові позиції.

«Майже рік їх вважали зниклими безвісти»

«8 березня Володя телефонував, вітав зі святом. Наступного дня до нього хотіла додзвонитися. Слухавку не брав. Серед ночі прокинулася, немов мене «підкинуло». І бачу: в мене пропущений від оперативного чергового. А я все намагалася достукатися до Вови. І ось хтось піднімає слухавку, каже російською: «Вашего мужа больше нет…Это русский окупант!». Телефон прагнули відслідкувати й зрозуміли: його підібрав ворог після бою в Тернах. Я зберігала надію на краще: полон, поранення, на все, що завгодно», — пані Яна переказує подробиці того трагічної для неї та чоловіка березня.

9 березня 2022-го під час зачистки Тернів зведена група прикордонників і бійців 95-ої бригади ДШВ прийняли бій з ворогом, утрапивши в засідку — фактично вогневий мішок, улаштований танковим вогнем противника. Дехто нині говорить про недогляд розвідки, яка «бачила» тільки піхоту росіян, а от панцирників не помітила… Володимир та ще кілька побратимів полягли. Майже рік їх вважали зниклими безвісти, поки Терни не вдалося звільнити і знайти місце захоронення наших військових місцевими мешканцями. Лише у травні 2023 року, після належних експертиз, захисників провели в останню путь.

Інна Мисик розповіла, що батьки дуже важко перенесли загибель сина — його тато помер на другий день після похорону Володимира, бо він саме перебував у лікарні з дуже хворим серцем, а в мами згодом стався важкий інсульт і нині вона має інвалідність, повністю залежна від стороннього догляду…

На київському Майдані Незалежності майорять прапорці на честь полеглої групи, до складу якої входив і Володимир Мирза. А в Дніпрі 18 жовтня 2025 року відкрито меморіал загиблим воїнам 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Такі місця справді глибоко сакральні для сучасних українців, які виборюють і без сумнівів, зможуть вибороти світле майбутнє для своєї нації, хоч і такою високою ціною.

Автор: Геннадій Карпюк