Ризикували життям і свободою: історії трьох водіїв, які займались евакуацією людей з Маріуполя під час блокади

Історія Сергія з Запоріжжя 

Початок повномасштабного вторгнення Сергій зустрів у себе вдома, у Запоріжжі. Як тільки почув про початок вторгнення, одразу ж звернувся до різних телеграм-каналів, де залишав свої контакти водія: стаж, категорія, готовність їхати у будь-який момент. Тоді Сергію подзвонила волонтерка та сказала, що є потреба їхати у Маріуполь та вивозити людей.

“Транспорту у мене свого не було. Мені сказали, що усе дадуть. І тоді ж мені дали номер телефону  волонтера Дениса Мініна, який теж з Маріуполя, і почав організацію вивозу людей, ми сконтактувались. Мені дали бус, його завантажили гуманітарною допомогою та направили на Бердянськ”, – згадує Сергій події того часу.

Сергій за весь час роботи водієм працював за маршрутом Запоріжжя-Бердянськ. Схема була наступна. У Запоріжжі на ТЦ “Епіцентр” автомобіль завантажували гуманітарною допомогою для населення, з нею Сергій їхав до окупованого Бердянська, з Бердянська забирав вже людей і їхав назад до Запоріжжя. Тоді водії працювали за певними маршрутами для пришвидшеного вивозу. З Маріуполя до Бердянська людей вивозив інший водій, а там вже забирав Сергій і віз до Запоріжжя.

Чоловік розповідає, що раніше їздити було легше. А потім правила перетину “кордону” зробили жорсткішими. На Василівці, кінцевому пункті перетину окупованої території та вільної частини України, доводилось чекати днями, щоб проїхати далі. Тоді Сергій звернувся до Дениса та просив, щоб буси забезпечили усім необхідним для людей, які можуть потрапити у тривале очікування.

“Я попросив, щоб була їжа, вода, намет для маленьких діток, поки було тепло. Мінімальне – це газовий балон, пічка для обігріву, коли ще було холодно. Тому що я віз дітей маленьких, людей похилого віку. Не раз було, що стояли на трасі, ночували там, тому це дуже виручало. Денис завжди давав мені усе, що було необхідно”, – розповідає Сергій.

Доводилось чекати по-різному. Сергій проїжджав  у більшості випадків по пільговій черзі, бо з пасажирів у нього були діти,  люди з інвалідністю, люди похилого віку. Та і в такій черзі доводилось чекати 3-4 дні. Найбільший час очікування за весь час роботи – пʼять днів.

Коли їздили через Пологи та Оріхів до Запоріжжя на російському блокпості перевіряли усі документи, багаж, чоловіків роздягали та роздивлялись татуювання, жінок перевіряли вибірково на належність до снайперів. Виїзд через Василівку змінив ситуацію. Там перевіряли тільки документи, але чекати треба було набагато довше. 

“Зараз ми призупинили виїзди до Бердянська. Бо там є одна заправка, там дуже-дуже агресивні ФСБшники сидять. Вони вже два рази забирали у мене автівки, але в останній раз ми забрали, бо встигли документи оформити на мене. А так кожен раз – то нові довіреності, то нові пропуски. Раніше на бусах ми їздили по категорії В, бо в Україні з цим спростили, можна було і мікроавтобусами керувати. В них так само було, але в останній час змінили, і тепер потребують категорію Д”, – говорить Сергій. 

Тоді чоловік їздив на свій ризик та страх. Бувало, що зовсім не перевіряли, а бували й дуже ретельні перевірки. В останню поїздку до Бердянська Сергія попередили, що більше його сюди вже не пустять. Та чоловік все одно планує через деякий час продовжити рейди.

“Останні три поїздки були важкими. У нас є водійка Іванка, її не випускали з Бердянська, бо не було ж цієї категорії. І я поїхав туди її забирати. І назад, коли їхали, взяли людей з собою, та на ФСБшній заправці дізнались, хто ми, і одразу нас мало не на автомати. Ну і звичайно потрапляв під обстріли, і осколки потрапляли до автобуса, і вікна розбивали, в Оріхові якось під машиною ховався від обстрілу”, – згадує Сергій.

Чоловік каже, що водіїв на окуповану територію можуть не пропустити просто через велику кількість гуманітарної допомоги. 

“Я віз корм тваринам, у мене трохи було. А другий водій, який їхав за мною, у нього було багато вантажу. Його теж мало не на автомати, і не пропустили взагалі”, – розповідає Сергій. 

До людей відношення теж різне. Були випадки, коли спокійно пропускали. А була ситуація, коли стареньких бабусь змусили здирати тоновану плівку з вікон буса. Все залежить від настрою тих, хто стоїть на пункті пропуску. 

“Кожен раз, коли повертався, на голові з’являлось декілька нових сивих волосин”, – каже Сергій. 

Сергій зробив останній рейд 16 грудня. Зараз чоловік займається евакуацією людей з Херсонської та Харківської області. 

Історія Іванни з Маріуполя 

Іванна родом з приазовського міста. Виїхати з блокади вдалось у середині квітня, спочатку до приміського селища. Тоді жінка вже поверталась до Маріуполя, де ще проходили бої, та вивозила своїх родичів. В останній раз вивезла маму з бабусею, після чого поїхали до Запоріжжя, а потім  до родичів у Павлоград Дніпропетровської області.

“Нам дали гарну квартиру, ми могли там жити. Але родичі хотіли повернутися, а я хотіла почати щось робити. Мабуть, щоб не відчувати себе жертвою після усього пережитого. То ж у телеграм-каналах я знайшла контакти тих, хто вже вивозив, і я вже цим займалась. Я вважала себе стресостійкою. Тому подзвонила. Мене спочатку не хотіли брати, але все ж погодились”, – згадує Іванна.

Жінці тоді дали спочатку вантажний мікроавтобус.  Вона, як і Сергій, займалась вивозом людей з Бердянська до Запоріжжя. У той момент, по згадках Іванни, великі мікроавтобуси до Маріуполя не пускали взагалі, звідти людей привозили на легкових авто, а потім вже забирала Іванна.

Іванна розповідає, що у більшості випадків проблем перетину блокпостів не було. Але був випадок, коли хлопця-водія зняли з рейсу, бо знайшли у його одногрупників у соціальних мережах проукраїнські дописи та висловлювання. Тоді хлопця протримали два тижні, він зазнав побоїв та знущань. Але все ж таки відпустили, і Іванна під час чергової поїздки забрала його назад до Запоріжжя. 

Сама ж жінка теж потрапляла у скрутні ситуації. Розповідає, що влітку було тихіше. Після проведення псевдореферендумів на блокпостах могли бути працівники російської ФСБ, які були дуже прискіпливими до перевірок. 

“Люди боялись, переживали, а ми вже їхали, знаєте, готові до усього. Забирала я усіх, хто був у списках. Мені його давали, і я забирала людей. У вантажний мікробус, який мені спочатку дали, вміщувалось з багажем десь 7-8 людей. Потім їздила вже мікроавтобусом на 19 місць”, – каже Іванна.

Жінка їздила десь до жовтня-листопада. Але в останню подорож жінку затримали на блокпості у Бердянську, забрали бус та внесли у чорний список. Тоді інший водій Сергій їздив забирати Іванну знову до Запоріжжя. Зараз жінка продовжує залишатися в Запоріжжі та намагається займатися новими справами. 

Історія водія Євгена з Маріуполя 

Євген родом з Маріуполя, але з 2014 року проживав у Києві. З початком повномасштабного вторгнення у приазовському місті у чоловіка залишились батьки, багато рідних, друзів, однокласників. Євген розповідає, що спочатку чекав зв’язку або поліпшення ситуація, та ставало тільки гірше. Тоді вирішив шукати можливості, щоб поїхати туди самостійно. 

Чоловік дізнався, що з Запоріжжя до Маріуполя організовувалась колона автомобілей через “зелений коридор”. Тоді Євген відвіз своїх близьких на захід України й поїхав до Запоріжжя. Перший тиждень пішов тільки на орієнтування в ситуації та пошук можливостей для виїзду. В той самий час відбулось знайомство з волонтером Денисом Мініним, який і проводив організацію колони до Маріуполя.

“Через телеграм-канали я побачив оголошення про те, що шукають водіїв, щоб їхати до Маріуполя. Так я з ними усіма і познайомився. Мені надали бус і дозволили їхати. Мені вже тоді казали, що через мою публічну позицію, а я працював журналістом  раніше, у соціальних мережах писав відкрито про свої погляди, у мене можуть бути проблеми, але я все ж поїхав”, – згадує Євген.

Перша поїздка Євгена з колоною  Червоного Хресту була запланована на 5 квітня, але цього не сталося через відсутність домовленості з окупантами.  Наступна спроба поїздки відбулась через декілька днів. 

Три чверті маршруту пройшло спокійно. Але за 20 кілометрів до Маріуполя водіїв затримали на блокпості, тоді вони здались окупантам підозрілими. Їх змусили поїхати до “військової комендатури днр” у селищі Нікольському. Після ретельної перевірки одного водія відпустили, а Євгена затримали. 

Тоді чоловік провів ще добу. За це час його постійно допитували, але все ж відпустили, мікробус при цьому не повернули.

“Мені сказали, щоб я переночував у місцевому прихистку, а наступного дня мене мав підібрати інший водій. Але так сталося, що у той момент наші морпіхи зробили прорив на Азовсталь, і усі поїздки на Маріуполь були скасовані, місто закрили на вʼїзд та виїзд. Довелось чекати, самостійно шукати, як виїхати”, – говорить Євген.

На щастя, Євген зміг дістатися Бердянську, звідки його вивіз водій Сергій. Додатково тоді вивезли ще декількох цивільних мешканців.

“Людей я вивезти так і не зміг. Більше рейдів вже не робив. На жаль, ось так не пощастило, але у рамках особистої безпеки було ухвалено рішення не продовжувати їздити туди через те, що сталося у першу поїздку”, – говорить Євген.

Пізніше Євген свій досвід поїздки виклав у власній книзі “Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь”. Каже, що кожен водій може і повинен написати книжку про свій досвід. Бо такі подорожі дійсно можна назвати, як до потойбіччя. 

Сьогодні водії – це справжні герої, які кожен раз ризикують життям та своєю свободою заради інших. Вони роблять найскладніше, аби тільки більше людей опинилось у безпеці.

***

Якщо ви хочете допомогти водіям, які й досі вивозять людей з пекла, ви можете скористатися цими реквізитами:

Посилання на Монобанку: https://send.monobank.ua/jar/7sJQVQceZU 

Карта Приватбанку 5168745109975778 

PayPal [email protected]