Військова кухарка Світлана Котова: про те, чим годує військових, і свій переїзд в Бахмут

За своє життя Світлана встигла випробувати себе на декількох складних роботах: вчилася на електромонтера, працювала на будівництві маляром-штукатуром та птахаркою на “Нашій Рябі”. Жінка родом з села Берестове, що у Бахмутському районі. А коли познайомилась зі своїм другим чоловіком, то переїхала в Зугрес, в якому прожили до 2014 року, допоки Зугрес не опинився під російською окупацією. 

“У нас було дуже прекрасне життя з чоловіком і двома доньками. Але ця війна у 2014 році зруйнувала все моє життя. Нам довелось вивезти дітей в Бердянськ. А коли в Зугресі був обстріл, мій чоловік загинув. Я поїхала до дітей, але через пів року ми разом повернулись в Бахмут, мій рідний район. Я лишилася з дітьми сама, без будинку, тому що все, що у нас було, залишилось в Зугресі. Одного разу я повернулася туди забрати документи, так мене забрали в комендатуру, допитували, тримали в камері. І, виходить, що більше я не змогла туди повернутися. Коли я виїхала в Бахмут, то я там (в окупованому Зугресі — ред.) стала ворогом”, — розповідає Світлана.

ЯК СТАЛА ВІЙСЬКОВОЮ КУХАРКОЮ

Після переїзду у Бахмут, Світлана Котова пішла на хлібзавод тісторобом, пізніше — влаштувалась в супермаркет у відділ кулінарії. Там вона і працювала до початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року родина Світлани прокинулась від того, що вже було чутно вибухи. Жінка запропонувала своїм вже дорослим донькам виїхати в Сумську область до родичів, а сама хотіла залишитись в Бахмуті, щоб дивитись за будинком. Але як з’ясувалась, кожна з доньок мала схожий план: вивести маму та сестру, а самій залишитись. 

Менша донька Валентина, які на той момент було 18 років, заявила родині, що вже була у військкоматі та згодом піде на війну захищати країну. Світлана, хоч і не планувала ставати військовою, відразу ж вирішила долучитись до доньки.

“Ну я ж кажу їй: “Я їду з тобою”. Вона в мене така сильна духом, дівчинка незламна. Я знала, що от вговорити не йти її чи тримати силою я не зможу. Я не планувала, я не військова, зовсім ні. А донька моя бойовий медик зараз”, — ділиться Світлана.

В інтернеті жінка побачила оголошення 109 бригади тероборони, в якому бригада потребувала посуду, постільної білизни. Світлана зібрала рушники, тарілки та інше побутове приладдя, щоб віддати захисникам. Вона розуміла, що воювати зі зброєю вона не зможе, але допомогти хоче, тому запропонувала бригаді бути у них кухаркою. До того ж жінка вже мала досвід роботи з промисловими обсягами роботи на кухні, оскільки працювала в супермаркеті. 

“Ми прийшли 5 березня, а до цього часу вже приєдналось багато добровольців в тероборону, і кухня не справлялась з потребами. Хлопці падали з ніг і не розуміли, що робити. Вони раді були, що я прийшла. Мені дуже пощастило з моїм колективом саме на кухні, та з керівництвом теж. Я ж вкладаю душу в приготування їжі. Я прям стараюся, і це цінується. Мені тут всі кажуть: “Ой, як гарно, що ви у нас є. Ми до вас приїжджаємо як додому”. Хлопці сміються, іноді приходять і кажуть, що у них такі страви, як ми готуємо тут, вдома бувають лише на Великдень”, — каже Світлана.  

Перший робочий день Світлана пригадує дещо хаотичним. Коли вона прийшла у велике приміщення-кухню, то побачила багато працівників на кухні, які працювали не досить злагоджено. Згодом Світлана допомогла налагодити процес приготування їжі — зменшила кількість помічників та роздала інструкції, що і в якій кількості треба підготувати для кожної страви. Надалі жінку зробили старшою кухаркою.

ЯК ВИГЛЯДАЄ ТИПОВИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ

Через те, що місце, в якому Світлана працює зараз, знаходиться близько до “нульових позицій” на Донеччині, в них немає можливості розробити меню на весь тиждень чи місяць. Щовечора Світлана і два інших кухарі збираються, щоб продумати меню на наступний день, дістають м’ясо з морозильної камери. Стандартний робочий день виглядає так: підйом, приготування і роздача сніданку, приготування і роздача обіду, невелика двогодинна перерва на відпочинок, приготування вечері, прибирання. 

“На сніданок можемо робити сирнички, млинці, канапки, салати, яєчню. Намагаємось робити різноманітне і смачне. На обід —  і м’ясна страва, і салат обов’язково. Коли ми стаємо, то розподіляємо, хто буде варити суп, а хто — робити котлети. Сьогодні в нас був супчик, котлетки, булгур і салатик із сиру з часником. Хтось один з нас роздає це все, коли приходять люди. Посуд у нас одноразовий, тому що немає таких умов, щоб була мийка. Бо зараз живемо у будиночку покинутому. Привезли свої столи, посуд, інвентар — розклалися, як могли. Підмазали будиночок, помили, пошкрябали. З однією кімнати зробили їдальню, з однієї — кухню”, — каже Світлана Котова.

Вона згадує, що за ці роки роботи були умови й набагато гірші. Село на Лиманському напрямку, де перебував підрозділ, було знеструмлене. Кухарям доводилось працювати без електроенергії у підвалі зруйнованої будівлі.

ПРО СТРАХ І СКЛАДНОЩІ В РОБОТІ

Світлана зізнається: за себе боятись вона не вміє. Оскільки її молодша донька теж на війні, то хвилюється за неї. А ще переживає за свій колектив — коли є вибухи чи “прильоти”, то немає часу боятись, треба дивитись, кому і як можна допомогти.

Про найскладніший момент в роботі відповідає, що це однозначно переїзди. Коли підрозділ переїжджає з одного місця на інше, то не вдається забрати з собою все приладдя, яке є. Інколи в дорозі щось губиться, бо ніхто не пам’ятає, куди завантажував той блендер чи ніж.

“Приїжджаєш в якийсь покинутий дім, облаштовуєш його, вигрібаєш сміття, вимиваєш усе, розставляєш. Потім додатково купуєш що треба. Той же ніж чи м’ясорубку, багато що купується за свої кошти, бо ти ж кухарка, береш, щоб тобі було зручно працювати. Коли переїхали, то вже страшного немає нічого. Можна все зварити, можна раніше прокинутись. Морально і фізично важко, коли кухня не облаштована, а тебе їсти просять всі, бо тут голодні після доби чи декількох діб в дорозі. І потім ти тільки облаштувався, місяць розгрібаєш, тобі кажуть: “Звертаємось, ми переїжджаємо”. Це як ніж по серцю”, — розповідає жінка.

ПРО УЛЮБЛЕНІ СТРАВИ ТА СВЯТА НА ВІЙНІ

Коли зі складу щотижня надходять продукти, то Світлана їх приймає, а надалі відповідає за збереження та якість приготування. І, як каже жінка, її місія — щоб ніхто не залишився голодним. Хлопці молодшого віку називають жінку “тьотя Свєта”, старші — “Світлана Вікторівна”.

Побратими часто хвалять борщ, який готує пані Світлана. Щоб не використовувати менш смачну томатну пасту, по можливості кухарка купує томат та болгарський перець, а ще додає зелень. А оскільки в минулому жінка працювала на хлібозаводі, то особливо обожнює мати справу з тістом —  млинці, пиріжки, біляші. 

Про неулюблену страву відповідає відразу — будь-що з тушонки. За час роботи у війську консервоване м’ясо в банках вже набридло і видається несмачним. 

Якщо у когось в підрозділі День народження, то вони намагаються дістати м’ясо, замаринувати його і зробити святкову страву — шашлик. Кухарка розповідає, що молодші хлопці ще іноді просять зробити салат з крабовими паличками.

Українські свята не обходяться без традиційних страв навіть на фронті. Наприклад, на Різдво у підрозділі варили кутю, застилали столи сіном. А минулого року на Святвечір були вареники. 

“А коли Новий рік, то тут олів'є, оселедець під шубою, пюре, м’ясо —  обов’язково буде. Звичайно, стіл святковий. На Великдень яйця варимо, і дуже багато волонтерів передають пасочки. Коли свята, то волонтери намагаються підтримати, передати щось для хлопців, щоб порадувати.  Люди повинні відчувати, що це свято, щоб не було навкруги”, — говорить Світлана.

Кухарка пригадує кумедну ситуацію, коли військовий, який повернувся з відпустки вдома, жартував, що борщ від жінки, з якою жив все доросле життя, вже не подобався так сильно, як борщ на фронті. Бо тут теж готують наче домашнє все.

ПРО МРІЮ ТА ПОЗИТИВ

Світлана розповідає, що мріє вже про онуків. Хоче бавитись і обійматись з ними, пекти їм пиріжки. Потім додає, що для цього спочатку потрібна перемога і мир в Україні, тому на своїх доньок намагається не тиснути.

Сама жінка зберігає позитивний настрій в будь-якій ситуації. Пригадує історію, коли зі старшою донькою поїхали у відпустку, але донька була засмучена, бо повсюди грала музика і всі навколо раділи. На це Світлана сказала, що так і треба жити, поки є можливість, бо це ж росія і хоче, щоб українці руки опустили. А ми — незламна нація.

“Якось зранку ми встали, а біля нашої кухні якраз ракета прилетіла, попадали холодильники, все посипалось, землі купа. Вирва від ракети — сім метрів вглиб. Ми це трохи відгребли й сніданок приготували. І люди заходять сумні. Кажу: “А чому ви такі сумні? Гляньте, рашисти мільярди кинули на нас, бо дві ракети прилетіли й не потрапили. У нас сьогодні дні народження, святкуємо! А ви подивіться, такі кислі. Перестаньте. Треба посміхатись. День народження сьогодні у всіх, у кожного!” І хлопці тоді, дивлюсь, теж посміхаються”, — ділиться жінка.

За півдня все, що пошкодилось внаслідок російського обстрілу, прибрали. Вікна на кухні поремонтували пластиком.

“То кухня у нас ще краща стала. Тут же не можна по іншому. А навіщо? На радість тим ворогам? Ні. Нас не зламаєш!” — впевнено резюмує пані Світлана. 

***