«Ставити ціль і досягати її»: паралімпійський чемпіон зі Словʼянська Віктор Смирнов про тугу за Донеччиною та заняття з ветеранами

Східний Варіант поспілкувався з Віктором про виклики життя, його зв’язок із Донеччиною та важливість підтримки людей з інвалідністю в Україні.

«На досягнення надихнув Олександр Мащенко»

Віктор Смирнов народився в Донецьку. Коли йому було 9 років, стався трагічний випадок. Віктор разом із друзями грали біля шахти та знайшли шахтарський «саморятувальник». Дитяча цікавість перемогла та хлопці почали розбирати пристрій: хотіли подивитися, що всередині. Раптом «саморятувальник» вибухнув, хімічні речовини розлетілися і потрапили на обличчя Віктора. Він отримав значні опіки очей та шкіри.

Довгі роки лікування не дали результату — хлопець перестав бачити.

«А далі треба було повертатися до навчання. Батьки віддали мене до спеціальної школи в Словʼянську. 4 клас я закінчив там. Однак мені треба було постійно знаходитися під спостереженням лікарів, тому наступні 3 класи я вчився в Донецьку. А коли вже остаточно вирішив займатися плаванням, то повернувся в Словʼянськ. Я тоді був у 9 класі, мені було 15 років», — розповідає Віктор Смирнов.

У 2000 році Віктор почув про перемогу 15-річного Олександра Мащенка на Паралімпійських іграх. Хлопці навчалися разом у Словʼянську. Олександр мав тотальну сліпоту, однак це не завадило йому отримати золоту медаль. Віктор зрозумів, що варто спробувати і йому. Тоді ще не знав, що на наступних літніх Паралімпійських іграх перемогу здобуде вже він.

Батьки всіляко підтримували Віктора: возили до школи, а потім на тренування, завжди допомагали. І робили все, щоб хлопець не відчував обмежень через травму.

У Словʼянську Віктор потрапив до тренерів Андрія та Світлани Казначеєвих. Так почалася його професійна кар’єра.

«Я пробував себе й в інших видах спорту, однак плавання перемогло. Воно мені подобається тим, що розвиває витривалість. Мені подобається відчувати воду, долати відстань, займатися і ставати кращим. Ніде я не відчував такого, що відчуваю під час запливу», — ділиться Віктор Смирнов.

Перші міжнародні змагання Віктора пройшли в Аргентині у 2002 році — Чемпіонат світу. Перший виїзд за кордон, довгий переліт, новий континент, нова культура. Тоді хлопець виборов два «срібла» та чотири «бронзи». Перші перемоги лише додали сил йти далі та готуватися для більш значущих змагань.

Абсолютний чемпіон Паралімпійських ігор

Щоб виступити на перших іграх, Віктор готувався рік. Виснажливі тренування, побиття власних рекордів та удосконалення техніки — усе, щоб у 2004 році дебютувати в Афінах. Тоді Віктор здобув пʼять золотих медалей, одне срібло та одну бронзу.

Додому він повернувся абсолютним чемпіоном. Тоді ж за виняткові спортивні досягнення на XII літніх Паралімпійських іграх в Афінах, виявлені мужність, самовідданість і волю до перемоги, піднесення спортивного авторитету України у світі Віктору надано звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».

Це були не останні перемоги Віктора. На Іграх-2008 року в Пекіні він здобув три бронзові медалі, на Іграх-2012 у Лондоні — одне «золото», одне «срібло» та одну «бронзу». На Іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро — одне «срібло», на Іграх-2020 у Токіо — ще одне «срібло».

За значний особистий внесок у розвиток паралімпійського руху його нагороджено орденом «За заслуги» III та II ступеня, також Смирнов є повним кавалером ордена «За мужність».

«Якщо стукати, то тобі відкриють»

Окрім спортивної, Віктор активно займається громадською діяльністю. Пробував себе в політиці. З 2006 до 2014 року був депутатом Ворошилівської районної ради Донецька. У своїй діяльності робив акцент на спортивних заходах та підтримці спортсменів з інвалідністю.

У 2006 році Віктор організував відкритий турнір із плавання серед дітей із вадами зору, слуху та ураженням опорно-рухового апарату. Перший турнір пройшов для плавців Донеччини в Харцизьку, та за короткий час набув статусу міжнародного та став проводитися в Донецьку.

Після початку російської збройної агресії у 2014 році, Віктор переїхав до Словʼянська, де продовжив спортивну та громадську карʼєру. Він так само тренується, проводить змагання для спортсменів з інвалідністю, заохочує цінними призами. З 2015 до 2020 року Віктор був депутатом Словʼянської міської ради.

«Тоді за моєї роботи ми виділили 20 міських стипендій для провідних спортсменів, запровадили перші призові від міста, знайшли фінансування та встановили ліфт у басейні, щоб туди могли заїжджати люди на колісних кріслах», — ділиться Віктор.

Після початку повномасштабного вторгнення Віктор виїхав до Черкас. Зараз він тренер у МСК «Дніпро». Займається фізичною підготовкою з ветеранами, які повернулися з фронту та мають травми. Як вирішиться ситуація з басейном, то почнуть займатися плаванням.

«У Черкасах зараз немає басейну. Тому ми ведемо перемовини зі спортивним комплексом у Піщаному, зараз там йде ремонт, щоби після ремонту ми мали змогу там займатися. Хлопці, які до нас приходять, це воїни. Вони хочуть реабілітації, хочуть фізичних навантажень. Їм варто дати можливість тренуватися і показувати себе на змаганнях», — розповідає Віктор.

На заняття приходять ветерани з різними настроями: хтось уже націлений на перемоги, а хтось — у тяжкій депресії через травми та отриману інвал ідність. Кожному з них Віктор та інші тренери допомагатимуть відновитися та повірити в себе. Адже в житті немає нічого неможливого.

Минулого року Віктор Смирнов закінчив професійну карʼєру спортсмена. Він каже: «Плавання — вид спорту для більш молодих». Тепер його черга бути тренером та готувати спортсменів-початківців представляти Україну на міжнародній арені.

За останні роки в Україні почали більше говорити про інклюзивність для людей з інвалідністю, каже Віктор. Однак для повної безбарʼєрності в Україні роботи ще дуже багато:

«Зміни є, однак через повномасштабну війну це питання гострішає. Скільки буде після війни дітей, які отримали інвалідність, скільки дорослих, військовослужбовців… Суспільство має бути готовим до цього: змінити світогляд і намагатися робити нашу інфраструктуру максимально доступною».

Віктор зізнається, що сумує за рідним Донецьком, у якому вже не був багато років. І тільки час визначить, чи побуває він там ще раз. А поки що він вкладає сили у реабілітацію та допомогу українським захисникам. 

«Знаєте, якщо стукати, то тобі відкриють. Головне — ставити ціль і досягати її».

***