"Доказ, що ці території — Україна": як письменник Максим Віхров у своїх книжках розповідає історію Луганщини

Російська федерація для своєї пропаганди використовує наратив про «історично російські землі Луганщини». Та це не є правдою. І «Слобожанська історія», яка описує життя звичайних українських родин на Луганщині, вчергове це доводить.

«Ця книга є черговим нагадуванням, що Луганщина, зокрема північна Луганщина, яка була окупована у 2022 році, це невіддільна частина України. Як і Донеччина, як і Херсонщина, Запоріжжя і будь-яка інша частина Україна. Російські спроби пояснити, що це якась “нова росія”, неспроможні та суперечать міжнародному праву. А з іншої сторони, ця книга — нагадування українській авдиторії, що ці землі були і є органічною частиною України, нашою територією. І люди, які там живуть, є частиною нашого народу. І в нас немає жодних підстав зрікатися їх чи казати, що вони “якісь не такі українці”», — каже автор.

«Дикий схід» — історія про виникнення та занепад промислового регіону

27 років Максим Віхров прожив у Луганську та вимушено покинув його, коли туди у 2014 році прийшли проросійські бойовики, заявивши, що тепер це «луганська народна республіка». Після початку російсько-української війни він проживав у Білій Церкві, а зараз — у Києві. Працюючи тривалий час у журналістиці, зокрема головним редактором видання «Український тиждень», пан Максим приділяв час дослідженню та вивченню історії рідного краю. Результати пошуків він виклав у книгах «Дикий схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» та «Слобожанська історія».

Видання «Дикий схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» вийшло у 2018 році. У ньому автор висвітлив історію того краю, який заведено називати «Донбасом», передусім це південні райони Луганщини та північні регіони Донеччини. Пан Максим каже: «Це історія про виникнення та занепад цього промислового регіону». Для її написання автор понад рік збирав інформацію: проводив інтерв’ю, вивчав джерела, спілкувався зі свідками.

«Після 2014 року я багато писав про події в регіоні, про Донбас, комунікував на ці теми на різних майданчиках. Був такий час, що я відчував, що є певна потреба для загалу розповісти цю історію більш комплексно. Це була спроба й самому розібратися з тим, яка доля в цього регіону, куди воно все йде, звідки воно виходить, і з іншої сторони — розповісти про все ширшій авдиторії й подати свій погляд на речі, які стосуються Донбасу», — каже Максим Віхров.

Книга, яка розповідає історію трьох поколінь української родини

«Слобожанську історію» офіційно презентували минулого місяця. Це родинна історія Максима Віхрова, яка охоплює три покоління та висвітлює долю людей, які жили понад століття на теренах північної Луганщини. Дія відбувається в трьох сусідніх селах: Пластунівка, Романівка та Білолуцьк. Романівка та Білолуцьк, розповідає пан Максим, станом на сьогодні ще існують, а Пластунівка через поступове зменшення населення вже давно вилучено з переліку населених пунктів України.

«Книга охоплює події з кінця 19 та до початку 21 століття. У її основі лежать сімейні спогади та історії, які збереглися і передавалися з вуст в уста. Старші родичі розповідали молодшим, і так воно дійшло до мене. І звісно, що мені треба було зібрати все це до купи. За можливістю я доповнював це історичними документами, які мені вдалося знайти, щоб верифікувати хронологію подій. І через цю історію я вже розповідаю більше про цей край, про людей, які там жили. Це була більше журналістська робота із зануренням у краєзнавство, у місцеву історію. Тому що не можна розповісти історію реальних людей, не розповідаючи про місце і про час, у який вони жили», — розповідає Максим Віхров.

Основною гілкою «Слобожанської історії» є 20 століття з усіма його переломними історичними подіями для українців: Голодомор, розкуркулення, колективізація, радянський режим, відлига, настання української незалежності.

Історія книги починається з прапрабабусі пана Максима — Агафії. З чоловіком Федором вони проживали на Звенигородщині тодішньої Київської губернії. У 1905 році Федора вбили жандарми. За сімейними переказами, це сталося через його дотичність до політики. Через три роки, уже будучи вдовою, Агафія взяла позику в банку і придбала землю на теренах сучасної Луганщини, куди й поїхала разом із дітьми. Пан Максим пригадує, що їхали вони не одні, а великою групою родин-переселенців із Київщини. Діставшись Луганщини, вони заснували село Пластунівка.

Одна з доньок Агафії Фанаска вже на Луганщині побралася з місцевим мешканцем Іваном, предки якого здавна жили на цих землях. За сімейною легендою, його родовід йшов від запорізького козака. Так зустрілися дві гілки українських селян.

Окрім сімейної хронології, у книзі «Слобожанська історія» яскраво описуються українські побут та звичаї тодішніх селян. І це, каже пан Максим, є яскравим доказом того, кому насправді належать ці землі:

«Люди, які жили на півночі Луганщини, були носіями того природного українства, яке вони взяли не зі школи, не з літератури чи політичних прокламацій, а фактично передавали з покоління в покоління. Для них українська мова, український побут були настільки чимось природнім та невіддільним від них самих. І вони це українство зберігали. Не ідеологічно, не будучи політично мотивованими, вони робили це свідомо. Навіть під час радянських заборон».

Пан Максим пригадує, як у селах панувала українська мова, як його бабуся Ганна, уже будучи на пенсії, почала вивчати мистецтво вишивки. І робила прекрасні рушники, сорочки, домашні речі. У старших майстринь вона вчилася традиційним орнаментам Луганщини.

Старші покоління, зокрема прапрабабуся Агафія, шанували Тараса Шевченка — земляка зі Звенигородщини. Дідусь Максима, який працював колгоспним інженером, під час відряджень до Києва завжди шукав можливість заїхати до Канева та вклонитися Тарасу.

«Це була така органічна пошана до Шевченка, який все-таки є визначною особистістю для формування української ідентичності. І такого було дуже багато. Ідентичність — це не тільки вишиванки чи поезія Шевченка, це також певний уклад життя. І вивчаючи долю цих людей, я побачив, що вони міцно трималися за оце традиційне українське бажання жити на своїй землі, господарювати, не залежати ні від кого», — підсумовує автор «Слобожанської історії».

На жаль, трьом поколінням, доля яких представлена в «Слобожанській історії», не вдалося реалізувати прагнення бути господарями на своїй землі. Переживши колективізацію, розкуркулення та колгоспи, вони так і не стали повноцінними хазяїнами.

Історія циклічна. Агафія в 1908 році з Київщини дісталася Луганщини в пошуках кращого життя. Через понад 100 років її праправнук Максим поїхав із Луганщини на Київщину, діставшись історичних земель своїх предків батькової лінії. Тільки не в пошуках кращого життя, а рятуючись від російського гніту та бойових дій.

Без сумніву, «Слобожанська історія» — це не тільки про Слобожанщину, а і про всю Донеччину та Луганщину. Колись бувши заселеними переселенцями, теперішні мешканці цих регіонів, теж стають переселенцями, повторюючи долю своїх предків. У цій книзі розповідається історія однієї української родини, однак нитки переплетіння історії в ній знайдуть тисячі інших.

***