«Бойова готовність. Війна»: як подружжя з Бахмута разом боронять Україну від російських окупантів
Олексій та Тетяна Адріянови познайомилися у 2015 році в рідному місті Бахмуті. Згодом Олексій долучився до Збройних сил України. Тетяна хотіла піти з ним, та завагітніла. Через три роки декретної відпустки вона все ж мобілізувалася. Й ось уже шість років подружжя служать поруч одне з одним.
У День захисників та захисниць України Східний Варіант розповідає історію родини військовослужбовців, яка служить пліч-о-пліч та боронить країну від окупантів.
«Я піду, щоб не дай Боже прийшли до нас»
Тетяна зізнається, що в неї з дитинства була мрія служити в армії. Її прикладом був її батько Борис Михайлович, який служив у 54-й окремій механізованій бригаді імені Івана Мазепи міста Бахмут. Тетяна планувала, що закінчить медичне училище й піде до них медикинею. Її мрія здійснилася, однак роки служби припали на повномасштабну російсько-українську війну.
У 2015 році Тетяна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм. Вони одразу закохалися одне в одного, а наступного року одружилися.
«У моєї сестри чоловік на той момент теж служив і був капітаном. Й одного разу вони поспілкувалися з Олексієм і мій чоловік вирішив, що йде в ЗСУ. Він сказав тоді: “Я піду, щоб не дай Боже прийшли до нас”. Я була горда за нього. І теж хотіла піти з ним, бо це завжди була моя мрія. Та він був проти й хотів, щоб я залишалася вдома в безпеці. Сталося так, що я вагітніла і вже точно нікуди не могла їхати», — пригадує Тетяна.
У подружжя народилася донечка Сніжана. Тетяна пробула три роки в декретній відпустці, а після все ж вирішила виповнити мрію та мобілізуватися. Вона зізнається, що на поміч прийшли її батьки та батьки чоловіка, які залюбки погодилися взяти Сніжану під час їхніх виїздів на лінію розмежування. Тетяна потрапила до 54-ї ОМБР — туди, де колись служив і її батько.
«До повномасштабної ми кожні 8 місяців заходили на лінію розмежування ООС. Перша була Авдіївка, а друга — Марʼїнка, де ми із чоловіком уже зустріли повномасштабне вторгнення росії. Я тоді була приряджена до першого батальйону. Ми жили в бліндажі. Це був лютий, холод, сніг. І як зараз памʼятаю, 4:15, ранок, стук у двері: “Бойова готовність, війна”. Спочатку не зрозуміли. Бо й до цього були обстріли й перестрілки. Аж тут воно як почало все летіти, свистіти з такою інтенсивністю, як ніколи раніше. Спочатку було страшно, але із часом звикаєш», — розповідає Тетяна про перші дні повномасштабного вторгнення.
Перші тижні та місяці великої війни були важкими навіть для досвідчених воїнів. Доводилося стримувати величезну орду ворога, який ломився всією накопленою силою на українські позиції. Інколи сиділи без їжі та води, не могли вийти з позицій, пригадує Тетяна. Поступово захисники та захисниці адаптувалися до нових умов ведення бойових дій.
«Найскладніше для мене, що дитина далеко»
Влітку 2022 року Тетяна звільнилася зі служби в 54-й ОМБР. Маленька Сніжана готувалася йти до школи, а старша донька Ліля навпаки закінчувала випускні класи. Обидві потребували мами. Тож Тетяна півтора року прожила цивільним життям, вирішувала побутові справи. Увесь час її не покидали думки про повернення на службу.
Тож наприкінці 2023 вона повернулася в стрій, але вже в складі 65 ОМБР як медична сестра евакуаційного відділення. Згодом до неї перевівся її чоловік на посаду водія. Відтоді вони працюють разом.
Відділення, де працюють Олексій та Тетяна, приймають евакуйованих поранених бійців із передової, стабілізують їхній стан, надають ту медичну допомогу, яку неможливо надати на лінії фронту під обстрілами. А після транспортують до лікарень.
«Нам телефонують і кажуть приготуватися. Ми вдягаємося, беремо все необхідне й чекаємо. Іноді 15–30 хвилин, іноді година чи більше. Бійців із передової не завжди можна евакуювати швидко через обстріли, бої, дрони. Ми сідаємо в машину, їдемо назустріч, де нам передають пораненого. В основному, вони вже всі з турнікетами, якщо є кровотеча. Ми перевіряємо зупинку масивних кровотеч, роздягаємо бійця, повністю оглядаємо, перевіряємо дихальні шляхи, зігріваємо й після цього вже можемо везти до лікарні», — ділиться Тетяна.
Найважче в такій роботі — втрачати. Тетяна пригадує, як одного разу в них помер поранений. Бійця привезли у важкому стані, попри всі старання медиків, він помер.
"Це важко переживати. Бо ти розумієш, що в нього є рідні, друзі, кохані. І вони в цей же момент можуть молитися за нього, сподіватися на лікарів. З кожним пораненим ми завжди встановлюємо контакт. Це важко, бо їм боляче, неприємно, вони хвилюються. У такі моменти ми питаємо, хто їх чекає вдома, як їх звати, про що вони мріють. Нагадуємо, що вдома є рідні та кохані, що заради них треба триматися, думати про дім, про сімʼю", — ділиться медикиня.
Зараз ситуація на прифронті для медиків важка. Адже еваки є пріоритетною ціллю для російської армії. Окупанти відстежують автівки з пораненими бійцями, щоб завдати удару. Суттєвою перешкодою для евакуації є інтенсивність боїв. Інколи людину з важким пораненням не можуть витягнути декілька годин, бо все довкола вибухає.
За роки роботи Олексій та Тетяна побували на Авдіївському, Марʼїнському напрямках, зараз — на Запорізькому.
Коли стає важко морально та фізично, ділиться жінка, допомагає присутність її чоловіка. Він завжди поруч, підтримує, допомагає, радить. Керівництво бригади йде на зустріч та відпускає подружжя разом у відпустки, щоб вони побачили дітей та побули вдома.
Старша донька Тетяни Ліля вийшла заміж, працює і живе в Одесі. А молодшій Сніжані девʼять років, вона дорослішає і почала потребувати батьків більше, ніж раніше.
"Я постійно про це думаю, що я сама хочу з нею бути. Вона дорослішає і їй потрібна підтримка мами. Бо дідусі й бабусі, наскільки б сильно її не любили, та іноді саме мама або тато можуть дати відповіді на потрібні питання. Але водночас усвідомлюю, що наші родини переселенці, усі покинули рідний дім, їх треба підтримувати, забезпечувати. Якщо я піду, то чоловіку доведеться самому тягнути всіх. До того ж я розумію, що саме тут можу бути корисна в цей момент. Я допомагаю рятувати бійців, ми командою веземо їх до лікарні. Так я відчуваю себе корисною, що я на своєму місці", — ділиться Тетяна.
Зараз Тетяна стала для своєї дитини тим, ким був для неї її батько в дитинстві, — гордістю. Перебуваючи на службі, вона щодня розтинається між вибором — рятувати бійців чи повернутися додому до доньки. В обох світах вона потрібна, в обох світах хочеться бути одночасно.
«Найскладніше для мене, що дитина далеко. Що її немає поруч, що мене з нею немає. А так чоловік поряд, гарна команда, усе є. Живемо в прифронтовій хаті, нам вистачає. Головне, що ми робимо потрібну справу», — каже жінка.
***
У День захисників та захисниць України редакція Східного Варіанта безмежно дякує всім, хто боронив та боронить нашу країну від ворога!
