Історія
Василь Стус і Донеччина: пʼять фактів про життя поета на сході України
Василь Стус — знакова постать в українській історії. Поет, правозахисник, перекладач, викладач, член Української Гельсінської групи, дисидент та шістдесятник — він став одним із борців за незалежність України у XX столітті. За свою діяльність був заарештований радянською владою та засуджений до тривалого увʼязнення в місцях позбавлення волі, де й загинув у 47 років.
Частину життя Василь Стус провів у Донецькій області — тут пройшло його дитинство, навчання та перші викладацькі роки.
Дитинство та юні роки пройшли в Донецьку
Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінничині в селі Рахнівка. Через рік після цього його батько Семен Демʼянович, щоби прогодувати родину та врятуватися від колективізації, приймає рішення переїхати жити до Донецька, або, як тоді називалося місто, Сталіно. Там під час активної індустріалізації якраз набирали нових працівників на промислові підприємства. Семен Стус почав працювати на одному з хімічних заводів.
Донецьку середню школу № 265 Василь Стус закінчив зі срібною медаллю. Після цього юнак планував вивчитися на журналіста до Києва, однак отримав відмову в одному зі столичних університетів. Тож він повернувся до Сталіно та вступив на історико-філологічних факультет Сталінського педагогічного університету (зараз — Донецький національний університет ім. В. Стуса).
Відповідав на заняттях тільки українською мовою
Колишні однокурсники та соратники згадують Василя Стуса як людину, яка мала великий потяг до знань. Весь час юнак намагався вчитися. Одразу після занять міг одразу йти до бібліотеки й займатися до пізнього вечора. Знав латинську та німецьку мови, міг читати ними твори в оригіналі.
На заняттях та під час спілкування з однокурсниками Василь Стус відповідав тільки українською мовою. Про це згадувала докторка історичних наук, професорка кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки ДонНУ імені Василя Стуса Надія Темірова.
Саме під час навчання в університеті у Василя формувалася громадянська позиція. Його викладач зарубіжної літератури Тимофій Духовний давав читати твори заборонених авторів. Тоді ж юнак вступив до літературного обʼєднання «Обрій». На зустрічах разом з однодумцями обговорювали не лише літературу, а й суспільні проблеми.
Боротьба Стуса почалася на Донеччині
Василь Стус закінчив інститут у 1959 році з відзнакою. За системою розподілу поїхав працювати вчителем української мови та літератури на Кіровоградщину. Однак через три місяці був мобілізований на службу.
Після армії Стус повернувся в Донецьку область та два роки працював вчителем української мови та літератури в середній школі № 23 міста Горлівка. У цей час він активно пише вірші, а деякі з них уже публікувалися в радянських літературних газетах.
Деякий час Василь Стус працював на донецькій шахті «Октябрська», а в березні 1963 року став літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас» в україномовній частині редакції.
Восени того ж року Стус вступив до аспірантури Інституту журналістики ім. Тараса Шевченка Академії наук УРСР. Тоді ж остаточно переїхав до Києва.
Підтримував дружбу із шістдесятниками
Ще під час проживання в Донецьку, Василь Стус уже був знайомий та товаришував з іншими шістдесятниками та дисидентами з Донеччини та Луганщини. Зокрема, з Іваном та Надією Світличними — братом та сестрою, які були з Луганської області й також виступали за свободу слова та захист прав людей.
На початку 1960-х роках у Донецьку Василь Стус відвідував монументалісток Аллу Горську та Галину Зубченко, коли ті творили мозаїки для експериментальної школи № 5.
«У Донецьку до нас приходив Василь Стус, і ми бували в нього вдома. Небагата хатка — одноповерховий будиночок, родичі Василеві. Сиділи в нього, говорили. Зустрічалися ми з Василем і в Києві, у помешканні Світличних. Це було, певно, після першого арешту Івана. Й Алла, і я робили з Василя і з Івана начерки. Зовсім не відчувалося, що Василь молодий. До нього ми ставилися з великою повагою і як до рівного», — писала Галина Зубченко у власних спогадах.
У 1965 році під час премʼєри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, Вʼячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом узяв участь в акції протесту проти утисків української інтелігенції. З 1978 року Василь Стус також став членом PEN-клубу, вступив до Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод.
За патріотичні переконання творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а самого поета засудили до 12 років позбавлення волі в концентраційних таборах СРСР.
У колонії поет декілька разів оголошував голодування через жорстоке поводження адміністрації з політвʼязнянами. Неодноразово його переводили до камери-одиначки чи карцеру, іноді придумуючи для цього приводи.
Василь Стус помер уночі проти 4 вересня 1985 року. Офіційно причиною смерті стала зупинка серця. Родина не змогла одразу ж отримати його тіло. Спочатку борця поховали в селі Борисово Пермської області рф. Лише в листопаді 1989 року прах поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
Навіть через роки росіяни бояться згадки про Стуса
Після початку окупації Донецька у 2014 році Донецький національний університет був вимушений переїхати до Вінницької області — на малу Батьківщину Василя Стуса. Колись, ще в дитинстві, Стус із родиною перебрався звідси до Донецька, де згодом виріс та навчався саме в цьому виші. А вже в новітні часи університет, навпаки, повернувся до Вінниці. У 2016 році заклад офіційно отримав ім’я Василя Стуса.
«Те, що наш університет має це ім’я, це дуже правильно. Я б сказала, що давно пора було. Нехай і з 2016 року, але це найменування є, ми цінуємо, ми пишаємося, і як ми кажемо: «Імʼя зобовʼязує»», — розповідає професорка Надія Романівна.
У 2008–2009 роках проросійські активісти в Донецьку розгорнули справжню кампанію проти постаті Стуса, намагаючись нав’язати мешканцям думку, нібито поет «неприязно ставився до Донбасу». А вже у 2015 році окупаційна адміністрація Донецька демонтувала пам’ятний знак на честь Стуса на будівлі філологічного факультету ДонНУ.
«Скільки десятків років уже пройшло з моменту його смерті, а він і досі становив для них загрозу своїми ідеями та творчістю»,— зазначає докторка історичних наук.
Сьогодні постать Василя Стуса набуває все більшого вшанування по всій Україні. Як і інші дисиденти, він став символом опору та боротьби за права української інтелігенції в умовах радянського режиму. І початком цього шляху стала саме Донеччина — факт, який знову руйнує нав’язані росіянами міфи про «російський Донбас».
***
Інга Павлій
