"На мої переживання через обстріли одразу реагувала дитина": історія вагітної у блокадному Маріуполі

«Східний Варіант» поспілкувався з Валентиною про три тижні життя у воєнному Маріуполі з дитиною під серцем.

«Ми вважали, що зараз найкращий час для батьківства»

Перші згадки про ймовірну підготовку росії до військового вторгнення в Україну з’явилися навесні 2021 року. Станом на грудень 2021 року біля українського кордону перебуло понад 100 тисяч російських військових. 

Але у велику війну не вірилося. Цивільні маріупольці жили своїм життям: відзначали різдвяні свята, планували відпустки, купували квартири. Не вірили у це і маріупольці Альбертас і Валентина.

«Як і багато інших маріупольців, ми дуже необачно вважали, що ніякого вторгнення не буде. Що ми — під надійним захистом. Маріуполь розвивався і ми, як працівники муніципалітету Маріуполя, брали участь у цьому розвитку. І вважали, що зараз хороший час для батьківства, оскільки ми одружені кілька років, маємо власне житло і стабільну роботу. Ми думали, що готові до цієї відповідальності. Але ніхто не був готовий до того, що сталося потім…», — згадує Валентина.

Коли почалося вторгнення, маріупольці по-різному сприйняли воєнні події. Хтось одразу зібрав речі й поїхав з міста. Але більшість залишилися, оскільки сподівалися, що для цивільних загрози майже немає. Спочатку ніхто не міг подумати, що російські війська будуть застосовувати проти мирних жителів килимові бомбардування, тобто місто знищувати квартал за кварталом, не розбираючись, де цивільні, а де військові.

«Наші рідні та друзі дзвонили та казали, що потрібно виїхати кудись у більш безпечне місце хоча б на деякий час. Але ми сподівалися, що все нормалізується. Продовжували далі жити своїм життям», — розповідає Валентина.

21 лютого вона з чоловіком сходила на УЗД, на якому лікар мав визначити стать дитини. Тому на 26 лютого подружжя запланувало гендерну вечірку, під час якої майбутні батьки мали б дізнатися стать. Валентина передала конверт з цією інформацію друзям, які організовували свято — замовляли торт.

«24 лютого ми ще планували, що 26 влаштуємо теплий вечір у колі близьких, як раз трошки відволічемося від напруженої атмосфери», — каже Валентина.

Втім, обстріли цивільної інфраструктури почалися з першого дня. Свято довелося скасувати. Сама родина переїхала до родичів у Приморський район міста, який на той час був більш безпечним.

На будь-які переживання мами реагувала дитина

2 березня Валентина мала відвідати планову консультацію щодо вагітності. Але у той же день у місті остаточно зникло світло і майже повністю зв’язок.

До цього лікарка зв’язалася з Валентиною і сказала залишатися у безпечному місці. Водночас у дівчини закінчувалися вітаміни, які їй виписали на час вагітності. Купити нові неможливо — аптеки зачинені або розграбовані.

«На заміну моїм вітамінам лікарка порадила мені приймати валер’янку. Я так і робила. Але це не дуже допомагало. Коли ти чуєш нескінченні вибухи, коли твоє подвір’я накривається “Градами”, мало що може тебе заспокоїти», — каже Валентина.

Весь час, доки Валентина з чоловіком залишалися в обложеному Маріуполі, вони провели у квартирі своїх рідних, що розташовувалась на першому поверсі.

Валентина визнає: пощастило, що не довелося спускатися у підвал, адже умови там гірші, ніж у коридорі квартирі.

Сусіди подружжя як могли, підтримували дівчину. Коли дізналися про її вагітність, приносили фрукти, солодощі, сири. Ці продукти, звичні для родини у час до вторгнення, у блокадному Маріуполі були дефіцитом.

Також Валентині, як вагітній, потрібен був спокій та відпочинок. Чоловік піклувався про неї, взявши на себе більшість побуту воєнного часу — носив воду з джерел, шукав дрова.

Але зберігати спокій в умовах постійних обстрілів було вкрай важко:

«Я розуміла, що треба абстрагуватися від того, що відбувається. Як тільки я починала нервувати, відбувався сплеск гормонів стресу, дитина реагувала на мій стан — ставала неспокійною, активно рухалася. Наче хтось намагається побити тебе зсередини», — розповідає Валентина.

Найважче було вночі, коли місто поринало у темряву, що періодично порушувалась спалахами від вибухів. Валентина згадує, як не могла заснути чи хоча б лягти на облаштоване спальне місце у коридорі, через постійний гул літаків і звуки артилерії.

Про стать дитини родина дізналася там же, в Маріуполі. В один з відносно спокійних днів до родини пішки прийшли друзі. Ті самі, що мали організувати гендерну вечірку. Саме вони передали конверт подружжя. Так Валентина та Альбертас дізналися, що в них буде донька.

Вибиратись з міста довелося пішки

З кожним днем ставало все зрозуміліше, що обстріли будуть тільки посилюватись. Бомбардування наближались до районів, які раніше вважались відносно безпечними.

«Десь 9 березня ми зрозуміли, що треба вибиратися. У мого батька була автівка, але він жив в іншому районі. Мій чоловік ніяк не міг до нього дійти через небезпеку обстрілів. Згодом почав питати сусідів, хто зможе нас забрати. Але всі вивозили своїх родичів, машини були заповнені. Двір поступово пустів, усі роз’їжджались. Тож Альберт сказав, що треба виходити пішки», — згадує дівчина.

17 березня подружжя вирушило пішки в бік села Портовське, взявши з собою лише два рюкзаки та валізку. Вони пройшли блокпост, де стояли бойовики так званої «днр».

По дорозі зупинилася автівка, водій запропонував довезти пару до Бердянська.

«За це попросив 200 доларів з людини, готівкою і зараз же. Моя вагітність вже була помітна, але його це не зупинило. В нас не було таких грошей, тож ми відмовились. І сама пропозиція була підозрілою. Він просто поїхав далі. Йому просто хотілося заробити грошей на цій ситуації, і, мабуть, він заробив їх на комусь іншому», — каже Валентина.

Пізніше зупинилася інша автівка. Водій запитав, куди їх підвезти. Цілі не було, головне — далі від Маріуполя, аби перепочити. Водій довіз родину до селища Білосарайська Коса. Але там було ніде зупинитися. Знайома Валентини запропонувала їм переночувати у пансіонаті. У березні багато маріупольців тимчасово оселялися у пансіонатах, будиночки яких взагалі не пристосовані до зимових умов. Там не було води, опалення та інших комунікацій.

Згодом до цього ж будиночку на автівці приїхала інша родина: батько, мати та троє дітей. Але їм вже було ніде розміститися. Чоловік Валентини запропонував всім разом дістатися сусіднього селища, де в його родичів був пустий приватний будинок, де вони могли б переночувати.

«Будинок давно був пустим, давно не опалювався, але там був електричний конвектор, тож ми всімох змогли там зігрітися і переночувати», — каже Валентина.

Єдина порада — виїжджати з окупації

Наступного дня вона зв’язалася з родичами з окупованої частини Запорізької області. Вони довезли подружжя до Бердянська. Там пара хотіла сісти на один з евакуаційних автобусів до Запоріжжя. Але саме тоді стався вибух у Бердянському морському порту. Через це окупанти обмежили доступ в місто.

Втім, Валентина і Альбертас змогли знайти водія, що вивіз їх до Запоріжжя. І там потрапили у довгу комендантську годину, що тривала з вечора п’ятниці до ранку понеділка.

«Нам потрібно були дістатися Дніпра, бо там були знайомі лікарі матері мого чоловіка. Мені треба було пройти обстеження, щоб зрозуміти, що зі мною і дитиною все в порядку», — розповідає Валентина.

У Дніпрі Валентина здала необхідні аналізи та зробила УЗД. Все було в нормі, окрім рівня гемоглобіну.

«І це зрозуміло, бо звідки б у Маріуполі я могла б його взяти. Окрім того, я зовсім не набрала вагу за це час, хоча мала б. Також лікар запропонував приймати заспокійливе, оскільки після Маріуполя в мене було сильне безсоння. Але пощастило, що не було токсикозу і болів у попереку чи набряків», — зізнається Валентина.

20 липня у Валентини та Альбертаса народилася донька Олівія. Зараз родина живе у Києві.

Вагітним жінкам, які знаходяться на окупованих територіях, Валентина радить негайно виїжджати.

«Вагітним жінкам, жінкам з дітьми там знаходитися небезпечно. Якщо щось станеться або буде підозра на якісь проблеми, в жінки там немає доступу до нормальної медицини. Для нас головним стимулом того, що треба негайно їхати, була наша дитина. Бо переживання безслідно не проходять. Щось може статися і ніхто там, в окупації не надасть необхідну допомогу. Не говорячи вже про те, що там можна просто померти», — резюмує Валентина.

***