Тетяна Жук
Рік тому в Маріуполі пройшов останній проукраїнський мітинг: як це було у спогадах очевидців
Менше ніж через місяць драматичний театр, біля якого збираються люди, буде зруйнований російською авіабомбою. Пілота літака ввс рф не зупинить величезний напис «Діти» перед будівлею театру. Але люди на акції ще нічого не знають про те, що це передостанній спокійний вечір у їхньому житті.
Маріуполь, 2022 рік. Вечір 22 лютого. Тисячі маріупольців зібралися на Театральній площі на мирну акцію під гаслом «Маріуполь — це Україна». Акція стала відповіддю на путінське визнання так званих «лднр» в чинних адміністративних кордонах Луганської та Донецької областей. Це «визнання» означало, що повномасштабна війна, про яку так довго говорила іноземна розвідка та преса, дійсно може початися. А отже, окупанти спробують захопити Маріуполь.
Наша журналістка з Маріуполя прекрасно пам’ятає атмосферу, яка панувала у той вечір. Сьогодні «Східний Варіант» знову пише про останню проукраїнську акцію Маріуполя та ділиться спогадами маріупольців.
Прощальний вечір
У 2022 році Марина Молошна працювала журналісткою на маріупольське локальне онлайн-видання «0629». Дівчина переїхала до Маріуполя з Сумщини й до початку повномасштабного вторгнення прожила тут майже два роки.
Саме вона була організаторкою тієї акції 22 лютого. Марина прокинулась вранці.
В мережі говорили тільки про одне: путін визнав так звані «лднр» у кордонах Луганської та Донецької областей.
«Я зрозуміла, що потрібно виводити людей на вулиці, щоб показати: ми не хочемо в “днр”, що Маріуполь — це Україна», — розповідає дівчина.
Марина створила подію у фейсбуці й запросила своїх друзів. Вони покликали своїх друзів, і дуже швидко кількість людей, що збиралися прийти, досягла трьох сотень.
«Всередині душі я розуміла, що буде наступ. Я не знала, що він буде такий масовий, по всій Україні. Тому я розуміла, що це наче як прощання: що нам усім треба побачитись, пообійматись і просто побути разом. Як перед смертю. У мене були песимістичні настрої. Так і сталося. Це стало прощальним вечором для всіх проукраїнські налаштованих маріупольців», — згадує Марина.
Через дві доби їй доведеться зібратися за п’ять хвилин і терміново виїхати з міста. Зараз дівчина служить у теробороні, її підрозділ брав участь у контрнаступі на Харківському напрямку.
«Вірили, що спроможні відвернути це зло»
На мітинг тоді прийшло не сотні людей, а понад тисячу. Основний меседж звучав так: «Маріуполь — це Україна». Але люди приходили з різними плакатами, деякі з них залишилися із минулих патріотичних мітингів. У Маріуполі, що багато років жив поблизу лінії розмежування і вигнав зі своєї території проросійських бойовиків, такі події були не рідкістю.
Один з найяскравіших і найпомітніших був у Людмили Галбай. Пані Людмила впродовж кількох років вела безплатні курси української мови для всіх бажаючих. А ще вона завжди мала активну громадянську позицію. Її нерідко можна було побачити на важливих для міста громадських акціях та інших подіях.
Ось і того вечора пані Людмила прийшла з плакатом, на якому розміщувалось фото очільника кремля в балаклаві та красномовний напис «Потворо, горіти тобі у пеклі!».
«Плакат виготовляла сама. Але фото карлика в балаклаві взяла ще 2014 чи 2015 року з журналу "Український тиждень". Це вже вдруге я його використала. 2015 року ми стояли наметовим містечком навпроти спаленого райвиконкому, проводили акцію проти демілітаризації Широкиного. Тоді там був інший напис, і той самий портрет», — розповідає Людмила Галбай.
Маріупольська активістка і засновниця Платформи «ТЮ» Діана Берг принесла колонки та мікрофон, щоб кожен бажаючий міг висловитись. І люди підходили до мікрофону і говорили. Про боротьбу і сміливість, про важливість українського вибору і про віру в Збройні сили України.
«Ми так вірили, що спроможні відвернути те зло, яке вже приготувалося знищити нас. Святі люди! Навіть у найстрашнішому сні не могли собі уявити, як жорстоко зруйнують Маріуполь. Ми залишилися в місті, пережили бомбардування авіабомбами, Градами, ракетами», — згадує ту страшну весну пані Людмила.
Одним з тих, хто також у той вечір виступав з мікрофоном, був маріупольський журналіст телеканалу «Сигма» Максим Грабовський. Тоді він вперше публічно зачитав свій вірш «Коли путін помре».
«Я банально не міг пропустити цю подію ані як журналіст, ані як просто громадянин. Після історично-маразматичної промови путіна 21 лютого подібні прояви єдності та консолідації українців були вкрай необхідні, особливо на територіях, які він вже відкрито і не ховаючись спрямував своє замулене імперське око», — розповідає Максим Грабовський.
Він згадує, як спонтанний мітинг зібрався ще 21 лютого, одразу після самої промови пізно ввечері, але людей через терміновість зібралося не так багато. Проте це, ймовірно, був єдиний подібний прецедент в Україні.
«Відчував єдність і впевненість. Зрозумів, що в Маріуполі є люди, які готувалися, які знають, що робити, в яких є план дій. Які будуть боронити місто і робити все можливе для спротиву. Це надихало, давало надію і наснагу та бажання бути в їхньому числі. Відчував, що Маріуполь легко захопити не вдасться – захищати його будуть не тільки військові, а й значна частина цивільних. Нажаль, це розумів і ворог і це була одна з причин того, що Маріуполь насамперед почали нищити. А вже потім захоплювати. Бо в літак коктейль Молотова не кинеш», — вважає Максим Грабовський.
У той же вечір у драматичному театрі мав відбутися концерт гурту «Бумбокс». Діана Берг зуміла запросити лідера гурту Андрія Хливнюка виступити перед містянами зі словами підтримки.
Він тоді сказав:
«Ми не боїмося, ми в себе вдома, ніхто нас звідси не вижене. Хоча, хай спробують, придурки. Слава Україні. Дякую, що ви є. Якби цього не було, ми б давно вже втратили цю країну».
На його концерт після мітингу збиралися піти маріупольська волонтерка Галина Балабанова. До того жодного його концерту в Маріуполі не пропускала, а тоді так і не пішла.
«Я тоді просто не мала сил і відчуття важливості змінилось», — каже Галина.
Але на самому мітингу вона зробить великий фоторепортаж. На її світлинах маріупольці — сміливі та щирі.
Галя зізнається, що часто згадує людей на тій акції:
«Частина з них в полоні та безвісти зниклі, частина розпорошена по світу, але всі вони — це мій Маріуполь».
Кілька разів у той вечір лунав Гімн України. І містяни разом співали його, поклавши руку на серце. З Театральної площі поверталися сотні людей, синьо-жовтими прапорами. І ми віримо, що над Маріуполем замайорять рідні серцю кожного українця кольори, а Гімн прозвучить як ніколи голосно.
***
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
8316
