Педагогічний патронаж: як діти з ТОТ продовжують отримувати українську освіту

Найкоротший у світі маніфест про приналежність виглядає як одинокий символ «+» у чаті Zoom: коли Микола Оверченко починає заняття зі своїм учнем, на іншому кінці цього дзвінка — тиша й сотні кілометрів окупованих територій. Наступні 45 хвилин — їхній спільний раунд у невидимому спротиві системі, яка щодня намагається стерти ідентичність дитини.

Микола — випускник програми лідерського розвитку «Навчай» від ГО «Навчай для України». За цією програмою Микола упродовж двох років навчав історії дітей у селі Жукин, розвиваючи навички викладання, лідерства та соціального впливу. Сьогодні він — менеджер освітніх програм у ГО «Схід-СОС», вчитель Бердянської гімназії №16 та автор навчальних матеріалів. А ще Микола — місток, яким українська освіта заходить у зачинені квартири окупованого міста.

За словами Миколи, вчителі, які, перебуваючи на тимчасово окупованих територіях і погодилися на співпрацю з окупаційною владою, не отримують ані стабільності, ані довіри. Їх відсторонюють від роботи у школі, нерідко переселяють углиб Росії. Українці назавжди залишаються об'єктами підозри, тож усі зусилля окупаційних адміністрацій направлені на те, аби нове покоління стало носієм російської ідеології. Освіта там має одне завдання — нормалізувати війну, стираючи межу між класом і казармою, що також підтверджують звіти міжнародних правозахисних організацій.

Поки росіяни перетворюють школи на воєнізовані інкубатори — де семирічних вчать пілотувати дрони на російських платформах «Берлога» та готують до ролей «саперів» у іграх «Зарница 2.0», — українська освіта йде у підпілля.

За словами Катерини Тимченко, проєктної менеджерки Офісу впровадження Нової української школи, сьогодні в українських школах продовжують навчатися 34 174 дитини з тимчасово окупованих територій. Для багатьох із цих дітей більш безпечним способом залишатися в українському інформаційному полі став педагогічний патронаж.

Микола добре знає, як працює цей інструмент, і як українській школі доводиться конкурувати з масивною машиною індоктринації. Та попри небезпеку, діти продовжують повертатися до українських шкіл онлайн.

Чому вони обирають цей зв’язок і як змінюється українська освіта, аби залишатись доступною для дитини в окупації — у матеріалі.

Шлях до професії учителя

Микола виріс у Бердянську. У школі він був із тих, кого частіше бачать з останніх парт або в кабінеті директора, ніж біля дошки. Зривав уроки, сперечався з учителями. Сюжет, у якому він повертається в рідну школу вже в ролі вчителя, важко було уявити навіть самому Миколі. Тепер колишні вчителі стали його колегами та наставниками, а він сам — тим, хто бореться за увагу учнів.

«Я був не найкращим учнем, а до 9 класу — ще й жахливим підлітком. Тепер мої колеги-вчителі кажуть: “Ти ж пам'ятаєш — ти був такий хороший!”»

Рідна гімназія Миколи після початку повномасштабної війни вмістилась «у хмару», ставши мережею Zoom-уроків та електронних кабінетів. Але для дітей, які в ній зростали, за цими віконцями браузера — школа в місті, яке завжди пахло розпеченим степом і приазовською сіллю. Бердянськ — місто сонцеворотів і криків чайок — перебуває в окупації з 27 лютого 2022 року. Сьогодні гімназія №16 працює лише онлайн. У кожному з її 33-х класів близько 30% учнів залишаються в окупації.

Працювати з цими дітьми Миколу запросила його колишня вчителька історії Катерина Олександрівна. Тепер у його розкладі — 24 години на тиждень: він викладає історію, правознавство та громадянську освіту для учнів 5–9 класів.

Поштовхом до цього вибору став досвід, здобутий ще до початку повномасштабної війни — волонтером Микола працював у прифронтовій школі Луганської області, у селі Новотошківське, яке нині повністю перетворене на руїни.

Наступне переосмислення професії у Миколи відбулося у 2021 році, коли він став учасником програми «Навчай». Програма запропонувала йому виклик: поїхати у незнайоме село Жукин на Київщині та стати вчителем там, де він не мав звичної «мережі безпеки» — друзів, родини чи напрацьованих зв’язків. Це був контрольований, але серйозний вихід із зони комфорту, де за спиною залишалася підтримка програми, але в самому класі був тільки він — і його здатність справлятися.

«Це дуже швидко ставить на місце: або ти справляєшся, або вчишся справлятися, — згадує Микола. — Окрім спільноти, “Навчай” дав мені досвід, який перевернув голову. В цьому був особливий романтизм: постійний рух, виклики й відчуття, що ти живеш на повну — навіть коли страшно чи неясно, як воно буде завтра»

На момент початку повномасштабної війни, Микола перебував у Жукині. Маючи можливість перервати свою участь, він вирішив залишитись в освіті, поруч з дітьми, щоб разом із командою допомагати відновлювати навчання «на адреналіні та нервах». Саме тоді він зрозумів: освіта — це у нього «назавжди».

«Цей досвід допоміг мені вкорінитися в простій думці: я нарешті знаю, ким хочу бути, коли виросту. І я точно хочу залишатися в освіті. В будь-якій ролі, в будь-яких умовах — аби робити щось реальне».

Сьогодні це «реальне» стиснулося до розмірів монітора, за яким на нього чекають діти з Бердянська.

«Кожен урок для мене — це перетягування канату. Щоразу, коли до мене повертається дитина, перетягую канат я. На тому боці — величезна машина пропаганди. У мене — лише декілька годин на тиждень онлайн. Кожного разу на занятті я друг, аніматор, вчитель, режисер. Ти не знаєш, чи повернеться до тебе дитина на наступний урок. Це небезпечно і не обов’язково. Але усі діти повертаються до мене».

Микола також продовжує допомагати прифронтовим громадам, реалізовуючи програми ГО «Схід-СОС».

«Ми працюємо зі школами, які постраждали від бойових дій вздовж лінії фронту — у “півмісяці”. Робимо різні активності, переважно для вчителів: навчання, тренінги. Для дітей — освітні табори, зокрема табори з надолуження освітніх втрат, Ізі Кемп. Більшість команди — випускники програми “Навчай” від ГО “Навчай для України”».

Гнучкість як спосіб захисту

В українській освіті для дітей на ТОТ є кілька форматів. Звичайна дистанційна школа вимагає присутності з 9:00 до 14:00, що практично неможливо для тих, хто змушений відвідувати російську школу.

«Окупаційна школа — це "школа примусу". Якщо дитина не з’являється там більше трьох днів, директор зобов’язаний повідомити в поліцію. Це ризик обшуків і тиску для всієї родини», — ділиться Микола.

У таких умовах навчання часто стає родинним ремеслом. В одному з класів Миколи мама та бабуся учениці щоранку підключаються до Zoom-уроків замість неї. Вони конспектують програму, щоб увечері переповісти все дитині, яка в цей час вимушено перебувала в російській школі.

Для сімей, які змушені маневрувати заради безпеки, Міністерство освіти і науки адаптувало педагогічний патронаж.

Катерина Тимченко, менеджерка Офісу впровадження НУШ, зазначає: сам інструмент не новий, але лише у 2025 році його офіційно дозволили використовувати як інструмент роботи з дітьми на тимчасово окупованих територіях. Тепер учителі можуть працювати з учнями в індивідуальному форматі, підлаштовуючи графік під їхні безпекові умови.

Разом з юридичною базою оновився й зміст.

«У липні 2025 року МОН затвердило Типову освітню програму для осіб, які проживають або проживали на ТОТ. Це перший унікальний документ, створений спеціально для цих територій за 11 років окупації та 4 роки повномасштабної війни»,  — наголошує Катерина.

Програма фокусується на українознавчому компоненті.

«Водночас, навчаючись на патронажі, дитина може обирати звичайну повну програму, щоб опанувати усі шкільні предмети, якщо, наприклад, не змушена відвідувати окупаційну школу. Адже окупація неоднорідна: десь окупаційній владі не вдалося відновити очне навчання, а десь, на жаль, діти змушені відвідувати ці школи роками».

На основі типової освітньої програми для ТОТ було розроблено 12 модельних програм, до створення однієї з яких — курсу «Громадянська освіта, основи цивільного захисту» — долучився і Микола Оверченко.

Досвід Миколи

«Гнучкість педагогічного патронажу рятує, іноді й буквально, — пояснює Микола. — Ми можемо змінити час уроку, якщо зникло світло, або саме зараз у місті тривають перевірки. Патронаж — це про те, що українська система освіти підлаштовується під життя дитини, а не навпаки».

Під час проведення занять Микола фокусується на побудові довіри та безпечного простору. Перші двадцять хвилин заняття у вчителя зазвичай ідуть на те, що в окупаційній школі вважається зайвим, — на розмову про саму дитину:

«Запитати "як ти?" — для нас це вже базова штука. В російських школах ніхто не цікавиться дитиною як особистістю, там вона — лише об’єкт для ідеології».

Микола помічає, як війна розколола досвід одного покоління. Перші зустрічі з дітьми з ТОТ починалися малослівно: якщо для учнів за кордоном урок був можливістю нарешті «наговоритися зі своїми», то діти в окупації починали заняття обережно.

«Вони боялись сказати щось не так. Й досі буває, що дитина просто увесь урок ставить плюс у чаті. Це спосіб бути присутньою, але залишатися невидимою. Моє завдання — не тиснути, а дати відчуття, що тут їх не будуть карати за помилку. Досвід, який зараз мають діти на тимчасово окупованих територіях — це найжахливіший досвід, який можна пережити».

Патронаж також дозволяє працювати з дітьми з особливими освітніми потребами, які в окупації залишилися без належної підтримки, як-от один із учнів Миколи. Формат педагогічного патронажу дозволяє вчителеві офіційно адаптувати програму під темп дитини.

«Він не розуміє, що триває війна. Просто каже: “щось всі кудись поїхали”. Батьки принципово не віддають його до російської школи, бо там його потреби нікому не цікаві. В патронажі ми можемо говорити про нього самого»

«Тут я ніби знову в нормальному житті»

Роздуми дітей про «нормальне життя» — це результат тривалої роботи над повільним вибудовуванням простору, в якому можна довіряти. Учні Миколи користаються можливістю бути почутими — і розповідають про свій досвід, відчуття та майбутнє.

«Думаю, українська школа — це місце, де я можу бути собою. Бо коли я заходжу на уроки, в мене таке відчуття, ніби я знову “в нормальному житті”, а не в якомусь дивному сні, де все перекрутили. Навіть якщо ми просто вітаємось, навіть якщо в мене камера виключена і я мовчу — все одно я ніби “там”, зі своїми людьми», — ділиться учень Миколи.

Підліток відчуває, що у цьому світі «можна говорити усе як є, не підбирати слова кожну секунду».

Для когось мотивацією залишатися на зв’язку стає сама присутність по той бік екрана.

«Буває так, що я лежу і думаю: “та не хочу я нічого”. Чесно. Але коли заходжу і бачу знайомі імена в Zoom — мені стає тепліше. Бо тут інколи відчуття, ніби ти реально сам. А там хтось “привіт” напише — і вже якось норм».

Коли мова заходить про майбутнє, відповіді стають обережнішими.

«Я хочу просто нормального майбутнього. Щоб я міг планувати і це не звучало як фантазія. Я хочу вчитись в Україні, ходити по вулиці і не озиратись, щоб мої батьки не переживали кожен день, щоб я не жив з думкою “а що буде завтра”. А ким я буду — я думаю ще. Але я точно знаю, що я не хочу лишитись тут назавжди і робити вигляд, що це нормально».

Мільярд причин сказати «ні»

Як випускник програми «Навчай», Микола продовжує втілювати місію спільноти ГО «Навчай для України»: кожна дитина має право реалізувати свій потенціал, незалежно від місця народження або проживання. І навіть якщо це місце зараз тимчасово окуповане ворогом.

Для нього кожен урок з дитиною, яка перебуває там — це «відчуття щотижневої особистої перемоги». У звичайній школі вчитель часто не бачить миттєвих плодів своєї праці, але тут результат вимірюється самим фактом присутності учня на занятті.

«У дитини в окупації є мільярд причин сказати тобі "ні". Вона не зобов’язана підключатися. І коли вона знаходить можливість і приходить — це дає відчуття, що ти робиш усе не дарма. Кожен такий урок означає, що сьогодні ми виграли»

Ця перемога — не лише в цифрах відвідуваності, а й у вмінні сумніватися. В системі, яка вимагає сліпої віри в пропаганду, Микола вчить дітей протилежному: ставити все під сумнів, навіть його власні слова. Це — шлях до внутрішньої незалежності.

«Коли ви будете перевіряти інформацію мінімум у трьох джерелах — тоді ми точно виграємо, — каже вчитель. — Мені важливо показати, що я теж можу бути неправим, можу чогось не знати. Бути живою людиною, яка помиляється — це рольова модель, якої їм там бракує».

На запитання про те, чи вірять учні, що це не фінал, Микола відповідає мовою своєї професії — мовою історії.

«Я часто нагадую їм: жодна загарбницька війна в історії ще не здобула остаточної перемоги. І навіть цей факт я закликаю їх перевіряти, адже пошуки підтверджень повертають їм надію».

З цією надією Микола та його учні продовжують зустрічатися щотижня — попри небезпеку, як причину цього не робити.

Авторка: Вікторія Вербова