Українці зі сходу в Угорщині. Як вони підтримують наших переселенців

Неподалік залізничної станції «Нʼюгаті» в Будапешті, в одному зі старовинних будинків усе готово до повернення маленьких вихованців із прогулянки: заправлені ліжечка, розігрітий обід, складені іграшки та навчальні книжки. Усе довкола говорить про те, що тут панує дитячий світ. Маленькі меблі у вигляді кухонного та офісного обладнання, лялькові будинки, розписані різнокольоровими маркерами дошки. На поличках біля входу охайно складене взуття. На стінах, пофарбованих у приємний світло-зелений колір, розвішені дипломи, сертифікати, а ще — українські прапори та герби.

Ось уже понад два роки тут працює дитячий садочок для маленьких українців, які через повномасштабне вторгнення росії опинилися в Угорщині. Простір для дошкільнят відкрили за сприяння Української асоціації «Єдність», яка вже понад 4 роки працює в Угорщині задля збереження та підтримки української культури. Одразу після 24 лютого 2022 року члени та членкині асоціації розгорнули масову підтримку тих, хто виїжджав з України в пошуках безпеки. Це приміщення, яке довгий час пустувало, міські управлінці виділили спеціально для того, щоби приймати переселенців. Оскільки розташоване воно поруч із залізничним вокзалом, люди швидко могли прийти сюди, щоб отримати допомогу чи місце для ночівлі. Після стабілізації ситуації та поступової адаптації переселенців, ця будівля стала освітнім простором для дошкільнят.

Вимушене переселення з України через повномасштабну війну найтяжче далося дітям. В один момент їхнє звичне життя перевернулося. Вони залишили рідний дім, друзів, родичів, улюблені іграшки та потрапили в незнайоме середовище з новою мовою, культурою та правилами. У багатьох із них в Україні залишилися татусі, дехто з яких служить в Збройних силах України. У таких умовах дітям потрібна підтримка та місце, де вони почуватимуться безпечно. Саме з такою метою і був відкритий дитячий садочок.

Цей квітень видався напрочуд теплим для Угорщини. І Будапешт швидко засяяв у барвах весни. Квітучі дерева наповнили повітря солодким ароматом, а сонячні промені огорнули вулиці, парки та сквери. У таку погоду прогулянки для дітей стають набагато приємнішими та цікавішими. Іноді їм навіть не хочеться повертатися до садка, а продовжувати бавитися на вулиці. Та наступає час обіду і вони, дружно взявшись за руки, йдуть до садочка, щоби пообідати та лягти відпочивати.

У садку діток із виховательками зустрічає Олеся Кузьо — членкиня Української асоціації «Єдність». Олеся родом із Луганщини. Рідний край вона покинула у 2014 році після того, як Луганськ було окуповано проросійськими бойовиками, а поруч почалися бойові дії. Майже 10 років вона із чоловіком Романом живе в Угорщині. Тут у них народилася донечка Аніка, якій зараз уже 7.

Олеся із самого початку перебування в Угорщині долучалася до українських спілок та об’єднань. Бо розуміла, як важливо підтримувати зв’язки з Батьківщиною та рідною культурою. Довгий час вона та інші активні українці реалізовували проєкти, не будучи зареєстрованою організацією. А у 2020 році вже офіційно зʼявилася Українська асоціація «Єдність». Попри COVID та карантинні обмеження, асоціація влаштовувала українські свята, виставки, фестивалі, щоб обʼєднати якомога більше українців. А потім почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. І пріоритетом стала допомога людям, які рятувалися від війни.

***

Олеся Кузьо народилася в Сєвєродонецьку. Після школи навчалася в Лисичанському педагогічному коледжі на виховательку дошкільної освіти. Стати вихователькою — було не просто мрією, а й родинною справою. Прабабуся Олесі також була вихователькою, а мама свого часу пішла працювати на кухню в один з дитячих садочків Сєвєродонецька, щоб Олесю та її сестру взяли туди на виховання. Тоді до садів були величезні черги, пояснює Олеся, а дітей робітників брали в першу чергу.

Після коледжу Олеся вступила на магістратуру до Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, де познайомилася із майбутнім чоловіком. А після отримання диплома залишилася працювати на катедрі асистенткою та старшою викладачкою. Паралельно працювала у дитячому садочку.

Навесні 2014 року, пригадує Олеся, у суспільстві почали розповсюджуватися сепаратистські настрої, а на вулицях зʼявлялися невідомі чоловіки. Вони відрізнялися російським акцентом, постійно питали дорогу та шукали обмінники, щоб отримати гривні за рублі. Пізніше стане зрозуміло, що це — завезені росіяни, які прибули до міста, щоби посіяти сепаратизм та заклик до «федералізації України». З кожним днем на вулицях ставало все більше автівок із російськими номерами. А одного дня ці групи чоловіків почали влаштовувати проросійські мітинги.

«Ми розуміли, що все це не просто так, що є люди, які все це координують. Невдовзі вони захопили будівлю СБУ та збудували барикади довкола неї. І було так, що біля СБУ були ці проросійські чоловіки, а недалеко біля памʼятника Тарасу Шевченку ми та інші небайдужі мешканці виходили з українськими прапорами, щоби показати: “Луганськ — це Україна”. Але нас було дуже мало, і ми не могли боротися з тими людьми, особливо, коли в них з’явилася зброя».

Одного, здавалося б, звичайного робочого дня викладачі Луганського національного університету отримали інформацію, що до них йдуть бойовики з автоматами. Олеся теж була там і добре памʼятає цей момент. Працівники та працівниці, не знаючи чого очікувати, почали перекидати важливу інформацію на зовнішні носії. Бо щось усередині підказувало, що в стіни рідного університету вони можуть більше не повернутися. За кілька хвилин в учбовий заклад дійсно зайшла група озброєних чоловіків, які заявили, що тепер це університет «луганської народної республіки». Дехто з колективу залишився працювати на окупанта. А ті, хто не погоджувалися з наративами маріонеточного режиму, мали покинути роботу, а пізніше — і сам Луганськ. Адже за вірність українським поглядам бойовики не лише викрадали людей, а і вбивали.

Спершу Олеся з родиною виїхали до Одеси. А в липні 2014 року із чоловіком перетнули кордон з Угорщиною в пошуках нового дому. Так оселилися в Будапешті. Олеся працювала приватною вчителькою, після заснувала групу розвиваючих занять для дітей зі слов’янських країн, де займалася і її дочка. Після початку повномасштабного вторгнення вона перейшла працювати вихователькою в угорський дитячий садок.

Олесі важливо показувати підтримку українцям та Україні. Бо вона сама пережила це у 2014 році, коли окупанти забрали її дім. Тому розуміє, наскільки травмуючим це може бути. Українська асоціація «Єдність» проводить демонстрації та мітинги на підтримку України в її боротьбі з окупантами. 24 лютого у 2022, 2023 та 2024 роках вони збиралися під стінами російського посольства, яке зараз огороджене парканом та охороняється будапештською поліцією від нападів.

Паралельно Олеся є координаторкою суботньої угорської школи для українців. Навчання відбувається за програмою української школи з додатковими уроками англійської та угорської мови. У дитячому садочку, де зараз займається близько 40 дітей, викладають математику, логіку, вдосконалюють українську мову, додатково вивчаючи угорську та англійську. Проводять уроки сучасного танцю, заняття з логопедом та психологом. Після закінчення садочка діти переважно починають навчання в угорських школах. Усього протягом року садочок Української асоціації «Єдність» відвідало понад 200 дітей.

Станом на зараз українські дитячі садки та школи не входять у систему угорської освіти. І це є проблемою, каже Олеся Кузьо. Зараз про це ведуться розмови на рівні урядів. Бо офіційний статус українських навчальних закладів дасть змогу офіційно працевлаштувати вчителів, виплачувати повноцінну зарплату та стати частиною державної освіти.

***

Адаптуватися українцям в Угорщині важко. Інший менталітет, складна мова, нові традиції, правила та культурні цінності. Угорці, розповідає Олеся Кузьо, більш розслаблені. Вони не гоняться за кар’єрою, за грошима чи за визнанням. Головне для них — це сімейні зв’язки та цінності. Одне з найбільш сімейних свят — Різдво, яке угорці традиційно проводять разом у родинному батьківському будинку. Для цього злітаються з усіх країн додому.

Усі парки та сквери в Угорщині облаштовані для дітей. У будь-який день, чи то робочий, чи вихідний, на майданчиках є матусі та татусі, які проводять час зі своїми дітьми. А поруч граються домашні улюбленці.

Найбільший виклик для українців в Угорщині — це мова. Якщо польська, чеська або сербська хоч трохи схожі на українську, то угорська, здається, не схожа на жодну з європейських мов. Вона відрізняється важкою вимовою, специфічними конструкціями та складним відмінюванням іменників та дієслів. І за правом вважається однією з найскладніших у світі. Без знання мови в Угорщині складно отримати роботу та адаптуватися в саме суспільство. І хоч для переселенців з України організовують мовні курси, інколи цього недостатньо. Тому деякі українці в Угорщині переважно спілкуються та знаходяться в українськомовному середовищі, знаходять друзів, організовуються для підтримки та спілкування. Ті, хто так і не зміг адаптуватися, їдуть в інші країни.

І зараз до Угорщини приїжджають українці, які шукають безпечного місця. Бо війна не закінчилася, вона триває. Кожного дня хтось втрачає свій будинок чи квартиру через російські обстріли. Прибувши до Будапешту, переселенці можуть звернутися до організації Budapest Helps, яка надасть усю інформаційну допомогу, проконсультує щодо оформлення та підкаже, де можна залишитися на перший час. До речі, у Budapest Helps Олеся також проводить заняття для маленьких українців: розповідає про українську культуру, історію та мову.

Звичайно, українці в Угорщині сумують за Батьківщиною, за рідною домівкою, за родичами та друзями. Багатьом із них нікуди повертатися, адже деякі міста та села зруйновані вщент. Але вони живуть зі сподіванням, що війна все ж таки закінчиться, і вони зможуть повернутися додому.

«Це моя мрія — приїхати знову в Луганськ, — каже Олеся Кузьо, — У нас із чоловіком там є особливе місце, в яке ми б хотіли повернутися. Біля торговельного центру «Южноград» була лавочка, де ми із чоловіком любили проводити час. Там він мені вперше зізнався в коханні. Ми частенько згадуємо це місце. І віримо, що зможемо там побувати — у вільному Луганську. А поки що працюємо тут і допомагаємо нашим землякам».