"На чужині завжди важко": як українці зі сходу живуть у Словенії

Словенія — це невелика європейська країна, яка розташовується між Угорщиною, Італією та Австрією. За розміром Словенія навіть менша, ніж Донецька область. Тут проживає понад 2 мільйони людей, які дуже цінують свою націю. Словенці розуміють, що їх дуже мало, тому непохитно зберігають мову, культуру та історію. І щиро усміхаються, коли іноземці, звертаючись до них, кажуть декілька слів словенською мовою.

У Словенії немає хмарочосів, шумних бізнес-центрів чи натовпів туристів. Це більш «сільська країна», оточена вишуканою природою. На півночі простягаються Альпи, куди словенці вирушають в походи на вихідних. Більшу частину країни займають букові, дубові та хвойні ліси. А на півдні є невеликий вихід до Адріатичного моря, з пляжами та скелястими узбережжями.

Життя в країні спокійне та неквапливе. Кожен її куточок наповнений красою природи. Словенію обирають для життя ті, хто хоче затишку та спокою. На вихідні сюди часто приїжджають італійці, австрійці або хорвати.

Після початку повномасштабного вторгнення росії, українці, шукаючи порятунку від війни, залишалися в Словенії. Станом на зараз тут проживає близько 8 тисяч наших переселенців, які подалися на тимчасовий захист. За статистикою, кожен восьмий українець у Словенії вже працевлаштувався. А поки вони шукають роботу, то можуть претендувати на соціальні виплати. Така допомога становить 465 євро на одну особу. Другий член сім’ї отримує 70 % від цієї суми, а на дитину виділяється 30 %. Додатково переселенці з України до 18 років можуть податися на дитячу допомогу, яка становить 136 євро.

Переселенці в Словенії мають право на проживання, охорону здоров’я, навчання в університетах та середніх школах. Для них влаштовують курси словенської мови. До речі, словенська та українська мови дещо схожі між собою, адже обидві входять до слов’янської групи. Тому українцям опановувати її легше, ніж, наприклад, угорську чи італійську.

Будучи в Словенії, журналістки Східного Варіанта зустрілися з переселенцями з Донеччини, щоб дізнатися, як вони тут живуть

Несподівана зустріч у привокзальному кафе

Галина народилася в невеликому місті Миколаївка, що за 20 км від Словʼянська. Вона із задоволенням погодилася зустрітися з нами в Словенії та розказати про своє тутешнє життя. Як і тисячі українців, після початку повномасштабної війни вона покинула Україну в пошуках безпеки. Зараз вона проживає у невеличкому містечку Марибор, яке за 130 км від столиці Словенії — Любляни. Місцем зустрічі було обрано кафе Tasty Travel, що поруч із залізничним вокзалом.

Марібор одне з найбільших міст у Словенії. Воно є центром історичної області Нижня Штирія та розташовується на річці Драва, біля підніжжя гори Підгірʼя. Із залізничного вокзалу відкривається краєвид на невеликий сквер та привокзальну площу. Попри ранок робочого дня, словенці гуляють із дітьми на дитячих майданчиках, вигулюють песиків, а хтось на велосипедах спішить у бік історичного центру.

Кафе Tasty Travel виявилося невеликим закладом зі свіжою випічкою, кавою та хот-догами. Всередині накрито декілька столиків. А за прилавком рудоволоса жінка викладає гарячі булочки. Неймовірно зголоднівши з дороги, захотілося обрати для себе смачненького. Не все на вітрині зрозуміло, деяка випічка виглядає зовсім інакше, ніж в Україні.

— Цікаво, що це таке? — питає моя колежанка, дивлячись на газований густий напій у холодильнику.

— Я б вам таке не радила, наші таке навряд чи будуть пити, — відповідає рудоволоса жінка за прилавком нашою мовою.

Анастасія — власниця Tasty Travel. Вона донеччанка. Виїхала з Донецька у 2014 році, коли почалися бойові дії. Спочатку пів року з родиною проживала в Німеччині, а з лютого 2015 — у Словенії. Анастасія швидко опанувала словенську мову. Каже, що для українців це не важко. Особливо для тих, хто знає ще й російську. Є багато схожих чи навіть ідентичних слів, але треба зрозуміти граматичні конструкції та стилістику. Анастасія не знала англійської чи італійської, які теж лунають у Словенії. Тому, коли прибула сюди, одразу почала вивчати словенську мову.

Свій заклад у Маріборі Анастасія відкрила у вересні минулого року. Вона ділиться, що дуже часто сюди приходять українці, яких вона любо зустрічає. Це завжди приємні зустрічі, наповнені теплом. Анастасія чує українську мову й розуміє: «Свої!». А потім долучається до розмови й бачить усмішки, що швидко з’являються на обличчях відвідувачів.

Щонеділі Анастасія готує випічку з акцентом на солодощі, які популярні в Україні: тістечка, пиріжки, налисники, тортики. Каже, що вони користуються чи не найбільшою популярністю.

«Спочатку було важко. А зараз я не шкодую, що потрапила в цю країну. Вона спокійна та дуже красива! Буває, їдеш потягом — і захоплює дух. І люди тут добрі: завжди усміхаються, бажають гарного дня. Чимось нагадують наших українців», — ділиться Анастасія.

Довго говорити з Анастасією не виходить, адже знову і знову заходять відвідувачі, яких треба обслуговувати. Аж раптом до закладу забігає Галина.

Спогади про Миколаївку

Галина прибула до Tasty Travel раніше домовленого часу. Привіталася з Анастасією та побалакала з нею про справи. Вони вже давно знають одна одну, а спільне походження з Донеччини ще більше об’єднало жінок. Галина готувалася зустріти журналістів з України, аж раптом отримала повідомлення з банку. У ньому йшлося про необхідність перейти за посиланням, щоби порадити банк іншим користувачам. З просоння натиснувши, Галина одразу зрозуміла, що накоїла. Вона миттєво зірвалася з місця до найближчого банку, щоб заблокувати картку. Повернувшись, вона розказала цю чудернацьку історію.

Галина народилася в Миколаївці та прожила там усе життя. Після школи закінчила Краматорський технікум та вивчала фінансову справу в Донецькому університеті економіки і права. Понад 25 років вона пропрацювала бухгалтеркою в рідному місті. Головним підприємством Миколаївки є Слов’янська теплоелектростанція, яка працює вже понад 70 років та живить східні регіони України. Після повномасштабного вторгнення станція стала об’єктом для енергетичного тероризму росіян.

Миколаївка є маленьким і компактним містом. Там є все необхідне для життя: магазини, банки, своя ферма, районна лікарня, центральний ринок, дім культури. Неподалік пролягає Сіверський Донець із неймовірними природніми краєвидами. У 2014 році Миколаївка декілька місяців була окупована терористичними силами так званої «днр». 4 липня її звільнили Збройні сили України. Подальші роки для містечка характеризувалися розвитком та розбудовою. Галина пригадує, що багато чого в місті ремонтували та відновлювали. Наприклад, відкрили «вічнозелене» футбольне поле та спортивно-оздоровчий комплекс «Енергетик», проводилась реконструкція міського парку. Планували капітальний ремонт легкоатлетичного стадіону «Авангард» та будування манежу для мініфутбол. Після початку великої війни Миколаївка почала безжально руйнуватися ворогом.

У 2022 році Миколаївка була всього за два кілометри від фронту. Російська армія постійно обстрілювала місто. Тоді його покинула більша частина населення. Після осіннього контрнаступу ЗСУ лінія бойових дій посунулася на 30 км. Але залишатися там усе одно небезпечно. Адже Словʼянська ТЕЦ постійно в полі зору росіян, які намагаються знищити енергетичну інфраструктуру України.

За 2000 км від дому

Галина вірила, що буде повномасштабна війна. Коли повідомляли про скупчення російської армії на кордоні з Україною, вона зрозуміла: «Це воно». Напередодні великої війни жінка розвивала власне виробництво прикрас. Вона займалася цим понад 10 років. А чи не найбільшу популярність  мали прикраси в етнічному українському стилі.

За декілька днів до повномасштабного вторгнення, Галина закінчила та відправила всі замовлення. Коли у неї замовляли прикраси на березень, вона відчувала, що вже не зможе їх виконати. Так і сталося.

У ніч із 23 на 24 лютого Галина майже не спала. А потім почула вибухи та зрозуміла: «Почалося». Миколаївку охопила атмосфера тривоги та нерозуміння, що буде далі. До всіх продуктових магазинів вишукувалися довгі черги: люди скуповували їжу, воду, ліки. Хтось у місті забивав вікна та двері дошками.

Найбільш тривожно стало в березні. Галина з 2014 року памʼятала, що таке окупація. А новини про блокаду Маріуполя та нелюдяність російської армії в Бучі лякали та не давали спокійно спати. Тож вона зібрала речі та прийняла рішення поїхати до Львова, куди її якраз кликала одна із постійних замовниць, обіцяючи прийняти. Але зависокі ціни на оренду житла та маленькі зарплати у Львові змусили рухатися далі.

«На електронну пошту мені прийшла пропозиція вакансії в словенській торговельній компанії. Фірма допомогла мені оформити всі документи, працевлаштувала помічницею продавця в магазині, безплатно дали житло на три місяці. Так я і потрапила до Словенії. Одразу ж я отримала документ — листочок А4 — про те, що я тут переселенка. А потім нам почали видавати ісказніци — це пластикові картки, які підтверджують, що ми маємо захист у цій країні. Пізніше я пішла із цієї роботи, і змогла податися на соціальні виплати для переселенців. Максимальна допомога зараз — це 465 євро, плюс стільки ж можуть відшкодувати за оренду житла. Але в мене оренда менша, тому й отримую менше. Паралельно пройшла курси словенської мови, які безплатно організовують для переселенців», — розповідає Галина.

Галина проходила мовні курси на 180 годин. Цього вистачило, щоб зрозуміти логіку побудови речення, закінчення слів та опанувати базові поняття. Вона з усмішкою згадує професорку, яка завжди цікаво викладала та могла знайти підхід до кожного слухача. Знайти роботу в Словенії для українців також нескладно. Для цього варто звернутися до центру зайнятості, який допомагає переселенцям. За бажанням можна пройти процедуру підтвердження українського диплома про вищу освіту.

«У нас майже такі права, як і у словенців. Якщо іноземець приїжджає, йому треба отримати дозвіл, щоби працювати. Нам такий дозвіл отримувати не потрібно. Звичайно, що перепоною може стати знання мови. Якщо не знати словенську, то вибір працевлаштування невеликий. І є невеликі проблеми з транспортом. Є такі місця, до яких можна дістатися тільки власним автомобілем. А для цього треба мати права та автівку», — ділиться жінка.

До Марібору Галина проживала в маленькому поселенні Лашко, що на річці Савва. Минулого року в серпні тут сталася сильна повінь. Галина орендувала житло якраз на найнижчому поверсі, який у Словенії називають «нульовий». Рятувальники заздалегідь попередили населення, що прибуває вода. Тому вона самотужки перенесла всі меблі та речі до сусідів на другий та третій поверх. І не дарма. Вода затопила все її помешкання доверху. У ті дні Галина залишалася в сусідів та щогодини перевіряла, чи не піднімається вода.

Галині дуже подобається Марібор. Тут завжди гарна погода, цікаві фестивалі та надзвичайна природа. Водночас вона дуже сумує за Миколаївкою, де в неї залишаються близькі люди. Галина дуже переживає за них і кожного дня перевіряє новини, щоб дізнатися, чи не було обстрілів.

Час-від-часу стає дуже важко. Вона каже: «Інколи мене накатує». Її рідне містечко знаходиться за 2000 км та кожного дня ризикує бути стертим вщент. Хоч у Словенії безпечно, але кожного вечора приходять тривожні думки. Про повернення додому, про близьких та рідних, про війну.

«Словенія дуже добре допомагає. І з оформленням документів, і із житлом, і із соціальними виплатами. І за це я безмежно вдячна. Але на чужині завжди важко. Інколи радієш, інколи сумуєш. Звичайно, що вдома краще. Побачимо, що воно буде».

Докладніше дізнатися про допомогу українським переселенцям у Словенії можна за посиланням.

***