Історія
«Це були буремні роки — постійно щось змінювалося»: історія учасниці шахтарських протестів з Луганська
Нещодавно Східний Варіант провів онлайн-подію про шахтарські страйки 90-х років. Після цього нам вдалося познайомитися та поспілкуватися з їхньою учасницею — Антоніною Агєєвою з Луганська. Вона згадує, як підтримувала шахтарів, працювала з протестними ініціативами й бачила зсередини події, які змінювали Луганську область та країну.
Антоніна Агєєва із Луганська. За освітою — вчителька математики, багато років працювала на залізниці в обчислювальному центрі. У 90-х вона долучилася до підтримки шахтарських протестів, хоча й не була повʼязана із шахтами — просто не могла стояти осторонь. А у 2014 році — допомагала організовувати місцевий Євромайдан. Зараз їй 73 роки, вона живе в селі Халявин на Чернігівщині й згадує про переломні події минулого тисячоліття.
«Тоді це називалося “пікет”»
Масові шахтарські страйки на сході України розпочалися у липні 1989 року. Загальна кількість гірників, які на час протесту припинили роботу, перевищила 222 тисяч людей. Страйкували шахтарі з Донбасу та Львівсько-Волинського басейну.
Вони вимагали покращити умови праці, виплатити зарплатню, яку затримували, й зменшити пенсійний вік. Усього у переліку вимог було 48 пунктів. Страйкові комітети згодом переросли в незалежні профспілки України.
«Тоді була дуже напружена економічна ситуація. Але важливо розуміти, що страйки не були стихійними. Це вже були організовані виступи під керівництвом незалежних профспілок», — згадує Антоніна Агєєва.
Перші такі об’єднання почали формуватися ще наприкінці радянського періоду. До них входили найактивніші працівники — ті, хто міг вести перемовини, організовувати людей і брати на себе відповідальність.
Пані Антоніна зауважує, що страйк розглядали як крайній крок. Спочатку профспілки намагалися домовитися з адміністрацією шахт, зверталися до судів, шукали інші механізми впливу. Але економічна ситуація лише погіршувалася.
«Затримки були всюди. Пенсії могли не платити по кілька місяців, іноді й більше. А зарплатню шахтарям — по року і довше», — каже вона.
Люди виживали завдяки городам і допомозі родичів. Антоніна Агєєва підкреслює, що тоді зародилася бартерна система — гроші часто замінювали товарами.
«Мені, наприклад, на початку 96-го на залізниці видали зарплату мішком цукру. І що хочеш із ним — те й роби», — сміючись згадує вона.
На її роботі ситуація ще була відносно стабільною — виплати затримували, але частково видавали. У шахтарських містах усе мало інакший вигляд.
«Шахта працює, вугілля видобувають, його продають, гроші заходять. Але людям їх не платять. Це була система. Паралельно накопичувалися й інші проблеми — порушення техніки безпеки, конфлікти з адміністраціями підприємств», — згадує жінка.
Коли ці механізми не спрацьовували, люди виходили на вулиці.
У середині 90-х шахтарі почали приходити до Луганська пішими колонами — із Золотого, Зорянська, Сорокиного (раніше — Краснодон) та інших міст області. Вони збиралися у сквері навпроти обласної адміністрації, біля пам’ятника Шевченку, і розгортали намети.
«Те, що пізніше в Києві та по всій Україні називали Майданом, тоді це називалося — пікет. Вони почали ставити там хатки — з підручних матеріалів, з чого попало. І вже там жили», — каже пані Антоніна.
Спочатку шахтарям забороняли встановлювати намети. Міська влада намагалася тримати акції в межах коротких пікетів без «укорінення» у просторі. Але з часом протест переріс у щось більше. Сквер навпроти обласної адміністрації поступово перетворився на імпровізоване містечко. Люди спали, готували їжу, прали одяг, тримали чергування. Плакати з вимогами не знімали — вони висіли постійно.
«На першому місці було написано: виконання Конституції України. Далі — виконання законів. І вже потім наприкінці цілого списку — виплата заборгованості по зарплаті. Люди справді, в першу чергу, хотіли справедливості, захищали свої права», — каже вона.
Антоніна Агєєва долучалася до цього як громадська активістка. Вона допомагала організовувати акції, пояснювала юридичні нюанси, підтримувала протестувальників.
«Ми завжди були за порядок. Якщо захід проводиться в місті — треба було повідомити про це тодішню міліцію. Ми допомагали їм це зробити», — говорить жінка.
Паралельно вона працювала інтерв’юеркою для Київського Міжнародного Інституту Соціології й брала участь у діяльності асоціації виборців — організації, що контролювала чесність виборів народних депутатів до Верховної Ради.
«Ми були й членами комісій, і спостерігачами. Нам було важливо, щоб не було фальсифікацій і щоб у владу приходили люди, яких обирають чесно», — каже пані Антоніна.
Саме через цю діяльність і почалася співпраця з незалежними профспілками шахтарів. З часом вона стала частиною ширшого протестного руху, який у 90-х охоплював різні групи — від підприємців до студентів.
Пів року під адміністрацією
«Це були буремні роки. Постійно хтось протестував, щось змінювалося», — згадує пані Антоніна.
Іноді це були короткі акції на день чи кілька днів. Інколи — довгі протести, які тривали тижнями або місяцями. Один із таких протестів згодом у 1998 році стане наймасовішим і найтривалішим. Його учасники проживуть під стінами обласної адміністрації майже пів року.
Щоб про них не забували, шахтарі щодня виходили на марші містом. Це була спроба, згадує вона, тримати увагу і тиснути на владу не лише присутністю, а й постійною видимістю.
Усередині самого пікету життя було розподілене. Частина людей займалася організацією і перемовинами, інші — побутом.
«Якщо люди там живуть, то їм треба їсти, прати, десь помитися. Частину цих потреб закривали наші містяни. Не усі, але дехто пускав до себе додому помитися, випрати речі або переночувати, якщо вони прийшли пізно. І до мене декілька разів приходили», — пояснює пані Антоніна.
Були й імпровізовані рішення. Одного разу шахтарі влаштували «купання» просто в міському фонтані. Вона з усмішкою згадує, що це було екстравагантно, — але куди дітися.
До протестувальників приходили представники різних організацій, політичних сил, просто небайдужі люди. Хтось допомагав ресурсами, хтось — словами. Настрій у містечку був різний, але домінувало відчуття впертості.
«Моральна підтримка тоді дуже багато значила. Була така стійкість. Усі вірили, що ми доб’ємося. Хтось погоджувався на часткові рішення, а хтось стояв до кінця. Цей пікет тривав майже пів року», — згадує пані Антоніна.
Побиття на День Незалежності
24 серпня 1998 року. На День Незалежності протестне містечко оточили силовики «Беркут» й атакували страйкарів просто перед тим, як вони планували розпочати смолоскипну ходу. Силовики били учасників гумовими кийками та застосували сльозогінний газ.
У той момент Антоніни на місці не було — вона прийшла пізніше і побачила колону людей, які йшли містом й скандували: «Вбивці!».
«Я зрозуміла, що щось сталося. А вже на місці мені розповіли, що їх побили. Тієї ночі я залишилася у містечку та разом з подругою раз за разом викликала швидку допомогу для шахтарів. Декого забирали до лікарні», — згадує Антоніна Агєєва.
Новина швидко розійшлася: повідомлення передавали журналістам, у Київ, представникам профспілок. Пікет продовжував стояти.
За декілька місяців стався ще один напад на пікетувальників. Одного пізнього вечора, коли вже сутеніло, силовики знову оточили сквер. Було зрозуміло, що готується чергова спроба розгону. Шахтарі вишикувалися, готуючись до протистояння.
Пані Антоніна згадує, що тоді одразу відчула — на місці це зупинити не вдасться. Потрібне втручання згори. Вона змогла вирватися з оточення — каже, що воно не було щільним — і побігла до знайомих, які жили неподалік. Мобільних телефонів тоді не було, тож єдиним варіантом залишався стаціонарний. Пізно ввечері вона просила пустити її подзвонити — пояснювала, що ситуація термінова. Їй відкрили.
«Я почала дзвонити всім, чиї номери в мене були — місцевим політикам, у Донецьк, у Київ. Я не знала, до кого саме звертатися, просто намагалася достукатися хоч до когось», — розповідає вона.
Серед тих, кому вона подзвонила, був їхній знайомий Павло Анітов з Донецька. Він пообіцяв також дзвонити знайомим. Після цього Антоніна повернулася до пікету. Коли вона прийшла назад, ситуація вже змінилася. Замість очікуваного сценарію — тиша і переговори. Представники міліції та учасники протесту говорили спокійно, без ескалації.
Згодом Анітов розповів їй, що теж телефонував далі — зокрема, зв’язався з В’ячеславом Чорноволом. За його словами, той вийшов безпосередньо на президента Леоніда Кучму і повідомив про підготовку силового розгону.
«Чи було все саме так — я не можу стверджувати напевно. Але факт у тому, що тієї ночі насильства не сталося», — каже пані Антоніна.
Ближче до зими рух виснажувався та дехто повертався додому, не домігшись реакції влади.
«Декілька шахтарів навіть писали заяви, що готові до самоспалення, якщо вимоги не виконають. Керівництво та служба безпеки намагалися з ними працювати, щоб цього не сталося», — розповідає жінка.
Але сталося інакше.
«Один чоловік нічого не писав, нікого не попереджав. Просто облив себе чимось і підпалив. Отак навпроти обласної адміністрації. Це був Олександр Михалевич — гірник краснодонської шахти імені Баракова», — говорить Антоніна.
Це сталося наприкінці 1998 року. За її словами, це був переломний момент — не лише для протесту, а й для відчуття безпеки всередині нього. Олександр Михалевич зробив це 14 грудня 1998 року перед будівлею Луганської обладміністрації. Вдома на нього чекали троє дітей. Чоловік залишив передсмертну записку:
Після цього шахтарям заплатили багатомісячні борги із зарплати, і ближче до Нового року вони вже роз’їхалися додому.
Серед лідерів страйкового руху вона називає Дмитра Калітвінцева — лідера з Сорокиного та його заступника Михайла Мікеріна, Миколу Козюберду з Зорянська. Багато імен, зізнається, стерлися з пам’яті.
Перший жіночий пікет
Вже наступного року протест отримав інше обличчя. У 1999-му до Луганська вирушили жінки — дружини, матері, сестри шахтарів. Кілька тисяч жінок вийшли з Сорокиного і пішки рушили до обласного центру.
«Цю ходу намагалися зупинити ще на підходах до міста. Їх намагалися розколоти. Частину жінок переконали повернутися — обіцяли, що все виплатять, або лякали проблемами», — розповідає Антоніна.
Ті, хто залишилися, дійшли до Луганська. Їх поселили у спортзалі педагогічного університету. Але навіть там спецслужби продовжували маніпулювати жінками.
«Їм розповідали, що тут живуть якісь екстремісти, що ні з ким не можна говорити, нічого не брати. Жінки казали, що якось дідусь приніс хліб, а вони боялися його їсти! Уявляєте, що вони їм наговорили?», — пригадує Антоніна Агєєва.
Пані Антоніна разом з іншими активістами почала приходити до жінок як група підтримки. Поступово всередині цього протесту сформувалося своє ядро — жінки, які вирішили стояти до кінця. Сценарій повторювався, бо влада намагалася домовитися частково.
«Після минулих страйків, ми вже зналися на цій справі. Ми давали їм читати Конституцію України, пояснювали їхні права, розповідали про досвід чоловіків. Комусь пообіцяли, що виплатять потім — і вони поїхали додому ні з чим. Комусь запропонували частину грошей — і вони погодилися. Ті, хто стояли до кінця, отримали все. Повністю зарплату — ще й з індексацією», — пояснює жінка.
Після цього досвіду частина жінок продовжила громадську діяльність. Уже у 2000 році вони разом із Ларисою Заливною створили жіночу правозахисну організацію, до якої зокрема долучилася Антоніна Агєєва.
Паралельно формувалася і мережа підтримки довкола: правозахисники, журналісти, місцеві активісти. Антоніна згадує, як разом із колегами розповсюджували українські демократичні газети, готували радіоефіри, організовували пресконференції.
2014 рік: прощання з рідним Луганськом
Після піку протестів її власне життя різко змінилося. У 1997–1998 роках тяжко захворіли її мати й батько. Сама Антоніна теж серйозно хворіла.
«Я відійшла від активної діяльності. Я ще допомагала під час виборів — готувала спостерігачів, але згодом цей етап завершився», — каже вона.
Повернувшись до активного життя, вона обрала інший напрям — роботу з безхатніми. Організовували благодійні обіди, допомагали з лікуванням, житлом, документами.
У 2014 році Антоніна знову опинилася в ситуації, де довелося робити вибір. Вона залишалася в Луганську до останнього, але вже навесні розуміла, що місто можуть окупувати.
«Я розуміла, що при чужій владі жити не хочу. Тоді брала участь у проукраїнських акціях, агітації проти псевдореферендуму», — говорить вона.
Антоніна Агєєва продовжувала працювати із соціологічними дослідженнями. За її словами, тоді ідею відокремлення Донбасу підтримувало всього близько 30% мешканців.
Виїхати одразу не змогла — не було грошей, адже роботи без української влади годі було й шукати. Зрештою допомогла подруга, яка знайшла кошти для себе та Антоніни, разом вони залишили Луганськ наприкінці літа. Антоніна їхала з двома собаками.
Спочатку вони зупинилися у транзитному пункті у Сватовому, де люди перечікували у наметах, працювали польова кухня й психологи. Там вона прожила місяць, шукаючи, куди їхати далі:
«Телефонувала щодня. Шукала, де візьмуть із собаками. Зрештою через знайомих знайшла варіант на Чернігівщині — село Халявин біля Чернігова. Там і оселилася».
Так завершився ще один етап її життя — після страйків, після громадської роботи, після Луганська. Але досвід тих років, каже вона, залишився назавжди, як пам’ять про боротьбу, яка тривала довше, ніж здавалося тоді.
Антоніна Агєєва завершує оповідь словами: «Це було так нещодавно, але наче цього й не було. Тому я рада, що цю історію шахтарів памʼятатимуть».
***
Інга Павлій
